— Гей! — гукає.

Хотинський озирається, баба Ната підводить голову. Хотинський не встигає відсахнутися настільки, щоби уникнути удару. Лиш смикається, тому замість грудей молоток б’є в живіт. Хотинський валиться порожнім мішком, скручується.

— Правильно? — Поля тремтить, дивиться на бабу Нату.

— Ні! — баба Ната підхоплюється, вириває молоток із Полиних рук, старанно витирає ручку краєм кофтини, б’є Хотинського в пах. Озирається до Полі. — Отак правильно! Молоток мій! Цю падлу я скалічила!

— Що ви таке кажете? — Поля — медсестра. Уже біля напівпритомного Валі. Знімає мотузку з шиї, розстібає комір, щоби дихалося, мацає пульс.

Баба Ната переступає через Хотинського.

— Не треба тобі до в’язниці, дитино. Ще й через це лайно! А мене там усі знають… Ніхто не образить, — бабця раптом азартно усміхається Полі. — Ти хто?!

— Мусьчина подруга.

— Як у дім втрапила?

— Спочатку у вікно зазирнула… Потім дім обійшла… Скло зняла з вікна у малій кімнаті. Воно там на самих тонких гвіздках. Залізла… Ну, і… - Поля ляскає Валентина по щоках. — Дядь Валю! Дядь Валю! Агов! Дивіться на мене!

Валя отямлюється, коли Аїда з Мар’яною повертаються з пігулками і водою.

— Валю… — плаче Аїда на плечі в чоловіка.

— Полько… Ти врятувала всю мою сім’ю, — безсило видихає Мар’яна. Сидять на ґанку, курять, як ті дурні, руки трусяться.

— А скількох не змогла, — гірко відповідає Поля.

Мар’яна обіймає подругу, гладить по волоссю.

— А того… збитого льотчика — куди? — питає Поля. — Бо твоя бабця його зв’язала і скотчем рота заліпила. Не буде ж він посеред вашої гарної хати лежати. Може, посадимо в «ауді» й скинемо з кручі? Красиво… Як у кіно.

— Тут немає круч… Тільки ліси.

Поля усміхається.

— Тут кльово… Мені подобається.

— Отримаю гроші, куплю тобі хату поряд із нашою. Тут повно покинутих.

— А давай погань у покинутій хаті зачинимо.

Від хвіртки — шурхіт.

— До мене його тягніть, — біля хвіртки Кривошиїха стоїть. Темна, стара, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті.

— Кривошиїхо! — Поля подається до баби. — Ви ж обіцяли… Як сніг зійде… А вже літо… І ви кудись пропали! Я вас по всьому Майдану шукала! Чекала… Де мені Ігоря шукати?

Кривошиїха брови насупила, на Полю сердито зиркнула.

— Горілки не пий уже!

— Не питиму! Ігор де?!

— Між Калинівкою і Броварами… Як на Київ дивитися, то праворуч — шлагбаум і стежка в ліс… Ти знайдеш.

Полі запаморочилося — хитнулася, та не впала. Заплакала.

— А я так сподівалася… Раптом живий…

— Усі помремо, — спокійно відказала Кривошиїха. — Тільки одні славними, а інші… - на Мар’яну зиркнула. — Того… що у вашій хаті лежить. До мене тягніть, як біди не хочете.

— Бабо Кривошиїхо! — відчайдушно вигукнула Мар’яна у відповідь. — Невже ви ніколи не помиляєтеся?!

— Ніколи…

До ранку в дорошівській хаті Озерових вікна світилися. Схвильований тато, приголомшена Ада, насуплена баба Ната і здивована Поля зачаровано слухали Мар’яну, яка розповідала про кров роду Дорошів.

— Одного ніяк втямити не можу, — подала голос баба Ната, коли під ранок зарьована від власних оповідок, вільних відступів, коментарів і гіпотез Мар’яна згорнула величезний аркуш із генеалогічним деревом, копію якого спеціально для Мар’яни виготовив Пітер.

— Чого ще?! Усе зрозуміло, мамо! — роздратувалася Аїда.

— Ні! Незрозуміло, — пручалася бабця. — От скажіть, якого біса та Перпетуя заповіла купу грошей не своїм нащадкам, не синові, не онукові й далі, аж до сьомого коліна, якщо вже їй таке в голову вбилося… Чому нащадкам чоловікового племінника все віддала? Може, вона прибацаною була?

— А й справді! — здивувалася Поля.

— Ну, хтозна! Може, багатою була, а той Ярема злидарював, — припустила Аїда.

— Ярема багатим був. Багатшим за старого дядька, — відповіла Мар’яна.

— Один біс! — постановила мати. — Головне, Мар’яна тепер не бідуватиме.

— А я би не брала тих грошей! — сказала баба Ната.

— Отакої, мамо! Приїхали! З якої це радості? Онуці щастя не бажаєш? — обурилася Аїда.

— Щастя бажаю, а грошей, що з неба падають, — ні! — відрізала бабця, накинулася на доньку. — Чи забула, що твого Валю через ті гроші нині ледь не вбили? І це ще ми тих грошей в очі не бачили. А що далі буде? Не з нами! З Мар’яною! Подумала?

— Та-а-ак… Дивна історія, — сумно усміхнувся Валя.

Аїда обійняла чоловіка:

— Казкова, неймовірна, чудова історія! Ти — козак, граф, та ще і єврей.

— Думаю, ми просто не знаємо всіх таємниць, — відповів Валя.

— Навряд і взнаємо, — сказала баба Ната.

— Може, Хотинського розколоти? — Поля напружено зиркнула на Мар’яну. — Мусь, давай завтра зранку до Кривошиїхи сходимо. Узнаємо, як наш збитий льотчик, спробуємо у нього дізнатися. Він, як виявляється, багато чого про тебе нарив.

— До Кривошиїхи в хату ніхто не ходить, — мовила Аїда. — Мені Марія розповідала. Хто сунеться — того і жене. «Як зможу допомогти, сама прийду», — відповідає.

Мар’яна витерла сльозу, посуворішала, наче згадка про Хотинського одразу вимагала брати в руки сокиру й бігти до нього з кримінальними намірами.

— Скоро з канадського банку приїдуть. Листа Перпетуї привезуть. Така процедура — маю спочатку прочитати листа з її настановами. Може, з нього щось зрозумілим стане.

— А я би Хотинського попитала, — наполягала Поля.

— Та які розмови, коли замість яєць яєчня?! — буркнула баба Ната.

Хотинський сходив болем і ядучим безсиллям, що мордувало сильніше за біль. Стогнав, сичав на твердому дерев’яному тапчані в темній халупці Кривошиїхи, підвестися сил не мав — люто зиркав очима навкруги: де я?! Куди мене притягли? Темні стіни з поїденого дерев’яного бруса, білена піч, трави оберемками, пляшки й банки з якоюсь гидотою, коти під ногами — ходять ліниво, а очі насторожені… Це навіть не Гоголь: збочений етно-Хічкок!

До халупки входить Кривошиїха, подає Хотинському чашку з украй смердючим відваром.

— Пий, як здохнути не хочеш!

— Пішла ти! — жбурляє чашку на підлогу.

Коти вигинають спини, йдуть на Хотинського.

— Дай мій мобільний! — хижо вимагає Хотинський. — Треба викликати «швидку»! І міліцію! Мене ледь не вбили!

— Не допоможуть тобі лікарі й міліція! Я допоможу…

— Дай мобільний, стара потворо! — хрипить од люті. — Бо я тебе голими руками задушу!

Кривошиїха всміхається похмуро.

— Бабі моїй Кривошиїсі грозили, прабабі Кривошиїсі, її прабабі Кривошиїсі, то куди вам… Ми — Сіркової крові, а хто свою кров не ганьбить, тому вона — покров! Захист надійний…

— Щоб ти здохла!

— Сам до ранку сконаєш, як мене не слухатимеш!

— Дай мобільний!

— Головою думай, чоловіче!

Різкий біль скручує думки в правильному напрямку. Хотинський задихається, руки тремтять.

— Дай… твоєї трави!

Кривошиїха киває похмуро, виходить із халупки, наче надворі цілюще джерело з смердючим відваром із землі б’є, за мить повертається з повною чашкою. Хотинський жадібно п’є, відкидається на тапчан. «Дайте мені тільки вибратися… — пульсує зла думка. — Я вас усіх… Усіх!»

— Усіх не подужаєш, — баба дивиться Хотинському в очі.

— Відчепися! Я спатиму! Що ти мені дала? Снодійного?

— Розповісти про що думаєш? — питає баба.

— Ні!

— Розповім! То теж лікує!

— Годі! Краще дай якогось знеболювального!

— Думаєш… — Кривошиїха не зважає. Всідається на міцний табурет навпроти тапчана, веде: — Думаєш, є ще надія гроші нові зі старих паперів собі забрати. А її нема. Ніщо не допоможе…

— А я спробую!

— Не дозволю!

— Ти? Як? — сипить, стогне.

— Та просто. Отут і лишишся. А як сконаєш — котам віддам.

Хотинський жахається, бо в бабиних очах і промінчика сміху.

— Я пожартував…

— Ні. Збрехав. Ти завжди брешеш…

— Подумаю… над твоїми словами… при нагоді, - Хотинський врешті усвідомлює: оця халупка, оця баба на сю мить і є його найбільшою небезпекою, і вже годі бикувати, треба приспати бабину спостережливість, аби якось чкурнути… Коли сили будуть…