— Ні! Знову брешеш! Думаєш ти, що вишкрябаєшся з цієї халепи. Що здоров’я пігулками зміцниш, знайдеш Мар’яну… Псуватимеш її життя нескінченно й затято, аж поки не виснажиться, не скаже: «Здаюся! Ти переміг!» — Кривошиїха замовкає, гладить кота, що скаче їй на коліна. — Одного не знаєш… Хлопець, якого ти зарізав, не помер. Живий. Є Мар’яні захист. Непростий захист. По крові.

— Живий?

— Тільки рипнися, чоловіче. Загримиш за ґрати! Свідок є, як ти хлопця вбивав. З мобільним свідок. Ти на мобільному.

— Брешеш!

Баба всміхнулася сумно.

— Забудь про легкі гроші. Легких грошей не буває.

- І що буде? Віддаси мені мобільний свідка?

— Не торгуйся. Просто вір. Відчепишся від Мар’яни, і я про все забуду.

Хотинський глипає на бабу ошелешено.

— Чому ви мені помагаєте? — і сам не помічає, як із гидливого «ти» переходить на шанобливе «ви». — Я ж — лайно, як вас послухати!

— Мати тебе покинула, коли малим був. Батько одразу ж мачуху в дім привів… — замовкає, дивиться на Хотинського. — Била? — хитає головою. — Била…

— Звідки ви… — Хотинський шаленіє.

Баба супиться.

— Десь вона є на землі… Мати твоя. Не кидала сина. Збрехали тобі.

— А що ж…

— Не знаю! Мачуху запитай!

Хотинський кам’яніє. Очі зволожуються стрімко й невтримно.

— Жінка одна тебе любить, — продовжує баба. — Знає, що ти лайно, а любить. Віддяч! Як не коханням, то хоч вірністю.

За три дні після драматичної пригоди в Дорошівці Мар’яна з Полею повернулися до Києва, бо з ін’юрколегії повідомили: летять канадійці з Перпетуїним листом. Мар’яна йшла до вже знайомого офісу сама — Поля одразу по приїзді поїхала в бік Броварів, хоч Мар’яна благала: «Почекай на мене, давай разом».

— Не можу… — сказала Поля.

— А раптом мене знову Хотинський підстерігатиме?

— Нащо я лишила твоїй бабі молоток?… — тільки й відповіла Поля з прикрістю. — Дала би тобі зараз.

Мар’яна обійняла подругу: «Ти там… обережно».

- І ти… — відповіла Поля.

Біля офісу на Мар’яну вже чекав Пітер.

— Як дісталася? Без пригод?

Мар’яна роззирнулася — нікого.

— Нормально.

— Хотинського бачила?

— Ні, - відповіла після напруженої паузи. — Чому питаєш?

— Не зважай! — Пітер жестом запросив Мар’яну до офісу, де в кабінеті Стороженка зібралася чимала компанія: сам Стороженко, його спокійні й рухливі колеги, які приїжджали по Мар’яну в Дорошівку, двійко незнайомих Мар’яні чоловіків з однаковими бейджами на лацканах. Підвелися, побачивши дівчину, чемно представилися: співробітники «Банку Монреаля». Після п’ятихвилинного обміну люб’язностями всі врешті розсілися, представник канадського банку відкрив кейс, простягнув залитий сургучем конверт у пластиковому пакеті чомусь не Мар’яні, а Стороженку. Швидко заговорив англійською.

— У пакеті конверт і юридично завірена довідка банку про те, що цей конверт є оригінальним, — шепотів Пітер Мар’яні, перекладав. — Він зберігався в банку з квітня 1881 року донині, жодного разу не відкривався, не оброблявся ніяким випромінюванням, не переміщався, не покидав банківського сховища… У квітні 2011 року згідно з бажанням клієнтки банк розпочав пошуки спадкоємця, які на сьогодні вважає успішно завершеними за допомогою юридичної фірми Пітера Кравчука та української ін’юрколегії.

Канадець замовк. Стороженко уважно читає довідку, дістає конверт із пакета, ковзає поглядом по присутніх.

— Виконуючи останню волю пані Перпетуї Маркової Дорош, у присутності уповноважених української і канадської юридичних служб, а також представників «Банку Монреаля» передаю цей конверт на ознайомлення Мар’яні Валентинівні Озеровій як юридично встановленій особі-спадкоємиці.

Простягує конверт Мар’яні.

— Прошу, пані Озерова.

Мар’яна бере конверт. Завмирає. Дивиться на Пітера.

— Мені страшно… — признається.

— Усе добре, заспокойся, — усміхається Пітер. — Поганих новин не буде.

Мар’яна видихає і торкається мотузки, якою обмотаний конверт: сургуч тріщить, розсипається.

— Найкраще підтвердження оригінальності конверту, — зауважує Стороженко.

Мар’яна дістає з конверта складений учетверо аркуш пожовклого цупкого паперу, розгублено зиркає на присутніх чоловіків.

— Уголос читати?

— Як вам зручніше, але ми тут зібралися саме для того, аби юридично зафіксувати зміст листа, у якому, певно, містяться конкретніші розпорядження щодо спадку, — відповідає Стороженко.

Мар’яна розгортає аркуш… Очі чіпляються за рівні рядки… Забуває про присутніх.

Шановний нащадку славної крові Яреми Петріва Дороша. Смиренно благаю прочитати це послання від грішної Перпетуї Маркової Дорош з терпінням, без осуду й гніву. Гірка доля подарувала мені лиш один промінь — доброго янгола мого Ярему Петріва Дороша. Заради грішного кохання забула я Божі заповіді, довірилася долі, народила в гріху сина Гната від Яреми Петріва Дороша, хоч про це не знала жодна жива душа християнська. Бо щоби захистити невинне дитя перед людьми, дати йому чесну фамілію й гідне життя, за півроку до народження Гната пан Ярема умовив мене повінчатися з паном Самійлом Дорошем, своїм немічним старим розбитим паралічем дядьком. Мріяв мій добрий янгол, що житимемо ми разом, радітимемо Гнатові, турбуватимемося про старого Самійла й чекатимемо смиренно, коли Господь покличе до себе пана Самійла й пані Станіславу, вінчану дружину пана Яреми. Бо тільки після їхньої смерті судилося нам бути разом без осуду людського і ганьби. Та Господь покарав нас, грішних. Забрав доброго янгола мого, залишив із малим дитятком і немічним Самійлом на руках. День і ніч молилася я, щоби Господь простив нас, грішних, щоби дарував спокій душі раба свого Яреми. Та Господь послав мені нове випробування. Завітала до дому нашого прочанка, Божа людина, повідала страшну правду. Що дізналася про кохання наше вінчана дружина пани Яреми, била Богу поклони, щоби звів пана Ярему в могилу, а рід його прокляла до сьомого коліна — щоби жили нащадки пана Яреми в смутку і злиднях, щоби сьоме коліно стало останнім, щоби після нього не лишилося Дорошів серед живих…

- Господи! — Мар’яна відірвалася від листа, задихнулася.

— Усе в порядку, Мар’яно? — стривожено спитав Пітер.

— Не думаю… — знову увіп’ялася поглядом в аркуш.

…Крихітна безпомічна піщинка я в морі Божих промислів, та не можу без сліз сердечних думати про страшне прокляття. Молюся Господу, щоби карав мене, не нащадків славного роду Дорошів. Заради збереження крові Дорошевої дала я обітницю Господу, що ніколи собі на потребу й півкопійки не залишу, крім скромної їжі й чистої води. Що день у день складатиму все, що маю, до одної скрині, а скриню ту заповім нащадку в сьомому коліні доброго янгола мого Яреми. Хай кожен золотий, политий сльозами й молитвами грішної Перпетуї, допоможе встояти перед прокляттям, продовжити рід Дорошів. Та перед тим благаю нащадка пана Яреми, який продовжив його рід по лінії сина його Валеріана, що народився від вінчаної дружини пана Яреми пані Станіслави, без гніву прийняти в серце правду: прямим нащадком пана Яреми є і той, хто продовжив його рід по лінії сина його Гната, якого народила я, грішна Перпетуя Дорош, у дівоцтві Ізоватова. Смиренно прошу стряпчих, доброчесних свідків, серед яких неодмінно мають бути добродії з «Банку Монреаля», засвідчити мою волю: наступні розпорядження щодо спадку можна виконати тільки в присутності як прямих нащадків пана Яреми Дороша по лінії його сина Валеріана, так і прямих нащадків по лінії його сина Гната, за умови, що вони є серед живих християнських душ. Благаю їх прийняти одне одного без злостивості й заздрощів заради збереження крові Дорошів. І простити нас, грішних. Якщо ж нащадків по одній із ліній Бог не лишив жити, всі права на спадок я передаю нащадкам по тій лінії, яка ще жива.

Перпетуя Маркова Дорош, у дівоцтві Ізоватова

Монреаль, 1881 рік

Мар’яна відірвала очі від послання Перпетуї, глянула на присутніх — чоловіки завмерли, в очах питання.