Перпетуя повеселішала, оклигала, а Гнат — наче всі сили матері віддав. Зліг у день, коли судно врешті дісталося тверді, за тиждень, так і не доїхавши до Британської Колумбії, помер від лихоманки в готельному номері, що його орендував для товариша Аполлон Семилюбський на монреальській околиці.

Отака жива правда в Перпетуї за плечима.

…І хіба від того чуже серце заболить?

— Так уже доля склалася, — тільки й відказала панові директорові «Банка Монреаля».

До вечора банківські клерки ретельно перераховували золоті червінці зі скрині, складаючи реєстр, а коли врешті завершили копітку працю, приготувалися зачинити скриню і залити сургучем, Перпетуя поклала поверх червінців потріпаний часом дівочий альбом і розлогий лист на кількох аркушах поштового цупкого паперу. Спостерігала, як чужі люди тягнуть важку скриню до банківського сховища — сльози не зронила. «От і не лишилося мені на землі справ, — подумала, — крім однієї: біля дитини своєї до скону бути». Очі в небо: «Скоріш уже і мене до себе покличте, добрий янголе мій, Яремо Петровичу».

Ярема не забарився. Восени того ж року в затишному маєтку під Катеринославом лікар Алоїз Вернер, ковтаючи сльози і пігулки, читав доньці Ользі й маленькому онучку Сашкові листа з далекої Канади. Гнатів товариш Аполлон Семилюбський зі скорботою повідомляв про наглу смерть Гната Самійловича Дороша по приїзді в Новий світ і про те, що за три місяці зітліла мати його Перпетуя Марківна Дорош, що поховали її поряд із сином і біля надгробків посадили вишні, бо такою була остання воля сердешної. А про інші заповіти Семилюбський не відає. Певно, більше не мала бідолашна розпоряджень для нащадків…

Тридцятого листопада 2013 року Мар’яна Озерова гостріше, ніж зазвичай, із розпачем усвідомила: проти неї — весь світ! О дев’ятнадцятій рівно в кав’ярні на Великій Житомирській на неї чекав коханий мужчина з, певно, пропозицією на все життя, і Мар’яна навмисно дісталася Європейської площі заздалегідь — угамувати розбурхані сподівання, взяти себе в руки, без поспіху видертися Трьохсвятительською на Михайлівську площу, там поблукати-заспокоїтися і тільки за п’ять хвилин до сьомої рушити в бік Великої Житомирської, щоб, як будь-яка порядна дівчина, з’явитися в кав’ярні з невеликим, проте не критичним запізненням: мовляв, я собі ціну знаю!

Дісталася Українського дому й остовпіла: сильна людська ріка залила увесь простір навкруги. Схвильована, бурхлива, вона, здавалося, підхоплювала і волочила за собою до Майдану все живе, коливалася обуренням, різала око прапорами, тиснула на барабанні перетинки глухим грізним гуркотом і все росла, так стрімко росла: стань на її шляху — знесе!

Мар’яна влипла в стіну будинку, ледь не розревлася: чому ж їй так хронічно не щастить?! Ніби прокляв хто! Тільки промінчик блисне, а доля його вже й гасить. І як жити?! На неї, може, жадане щастя чекає, а вона й дістатися до нього вчасно не гідна!

— Вибачте, можна? Можна пройти?! — виставила руки вперед — розштовхувала людей, намагалася зробити хоч крок Трьохсвятительською нагору. Де там!

— Усі нормальні йдуть на Банкову! — збуджений хлопець підхопив Мар’яну під руку, тягнув за течією.

— Та відчепися! — Мар’яна вирвалася, зиркнула на годинник: 18.55. — Дідько! — розгубилася. Перечекати? А час ллється, мов з відра! Роздратувалася: відчайдушною рибою, як на нерест, проти течії. — Пропустіть! Та дайте пройти! Питання життя і смерті!

До кав’ярні на Великій Житомирській добігла о пів на восьму. Отак.

…Ані душі. Порожнеча із запахом кави.

Мар’яна застигла за столиком, їла себе: усе пропало! Хотинський не дочекався, пішов. Чи взагалі не приходив. І чого дивуватися?! У Мар’яни ж ніби тавро на лобі — лузерша! Усі двадцять сім років свого життя тільки те і робить, що невдачі збирає. Уже Бог з тим, що безнадійно застрягла з батьками в задрипаній двокімнатній хрущовці, що по закінченні інституту за найдурнішою спеціальністю «Менеджер організацій» тільки півроку тому після поневірянь із тимчасовими копійчаними заробітками пристойну роботу знайшла, — із цим ще можна змиритися, та чому одиноке серце ніяк пари не знайде?! Мар’яна ж так жадає щастя — зі шкіри лізе! Щоранку красу наводить, у власне обличчя вдивляється: хіба не гарна? Очі чорні, глибокі, носик рівненький, не горбом, вуста принадливі, волосся неслухняне хвилясте, аж забагато його. І не товста, застрягла в 38-му розмірі. Хіба що зростом не вийшла, статуетка порцелянова, так не всім же ноги від вух. Гарна! Чому ж і досі одна?… Давно відкинула наївні мрії про ідеального, як Девід Бекхем, успішного красеня, ще в інституті схвильовано придивлялася до хлопців, які опинялися в полі зору, та пара кволих і короткочасних стосунків закінчилися скоріше за літні зливи, наче Мар’яні на роду написано ніколи кохання не взнати! Від злого горя навіть цноту втратила без любові — з випадковим знайомим на турбазі в Карпатах, бо раптом психонула: «Для кого я себе бережу?! Час уже якось… дорослішати! А раптом я така зваблива й потужна в інтимі, що після того від мене вже не відірватися…» Випадковий знайомий здимів за п’ять хвилин після сексу, ніби й не було його ніколи. Залишив Мар’яні розпач. Так мордувалася — аж би під потяг кинулася, якби потяги горами швендяли. Та цього останнього дня осені року 2013-го ті негаразди здавалися звичайним життєвим досвідом. Справжня біда сталася сьогодні.

— Хотинський не прийшов… — прошепотіла тьмяно над уже холодною кавою.

Він з’явився в Мар’яниному житті півроку тому. Саме тоді кривим макаром Мар’яні вдалося влаштуватися бренд-менеджером у престижну рекламну агенцію. Виманювання грошиків споживачів хитрими рекламними слоганами і раніше не здавалося Мар’яні справою життя, та після збування візитівок приватної друкарні, обліку в пельменній і навіть сортування квітів на оптовій базі, то був однозначний крок уперед, і Мар’яна вчепилася в роботу — не відірвати. Раніше за всіх з’являлася в офісі, старанно вивчала особливості узгодження рекламних макетів, одного боялася — знайомства з безпосереднім керівником Хотинським, який мав повернутися з відрядження за кілька днів. Дизайнерка Оля Охріменко попередила:

— Якщо Хотинському не сподобаєшся, він тебе з агенції вичавить.

— Що я маю робити, аби йому сподобатися? — спитала Мар’яна.

Оля Охріменко лише знизала плечима: мовляв, звідки мені знати, що в Хотинського в голові.

Ніхто не знав, що в Хотинського в голові! Зустрів нову підлеглу без емоцій.

— Пиво любиш? Ні? Доведеться полюбити, бо наша група веде пивний бренд! — тільки й порадив.

І, здається, забув про Мар’янине існування. Та час від часу вона ловила на собі допитливий уважний погляд Хотинського. Червоніла, губилася, відводила очі. «Як же я хочу сподобатися тобі! І не заради роботи», — билася настільки гаряча думка — ледь стримувала збудження, дочекатися не могла закінчення робочого дня. О 18.30 зривалася, бігла до лікарні, де медсестрою вкалувала подружка і сусідка Поля, — вихлюпнути врешті всі почуття, бо ж втриматися неможливо.

— Поль, він — ідеальний! Він — мужчина моєї мрії! Мені би сказали — звільнися, Мар’яно, і буде тобі Хотинський! Я би звільнилася!

— Мусь, ти тільки знайшла нормальну роботу, — нагадувала Поля (змалечку тільки так і звала Мар’яну — Муською). Перераховувала ліки в шафці маніпуляційної, зачиняла її, і подружки пішки поверталися до замизканої панельної п’ятиповерхівки на Воскресенці, де Мар’яна жила на поганому п’ятому поверсі, а Поля на такому ж незручному першому.

Мар’яна збуджувалася, пашіла:

— У мене найкраща робота на світі! Бо там є він!

— А він який?…

— Він?… Такий, знаєш, як вершина. Ніби і близько, та до нього тягнутися — все життя…

Мар’яна засмучувалася, тьмяніла: яка ж біда! Хотинський і справді такий! Нащо йому, стильному, успішному, впевненому, гарному, невдаха Мар’яна?

— А скільки йому років?

— Тридцять…