— Ярку?… — вийшла з кімнатки в самому тільки халатику на голе тіло. У коридорі — порожньо, під стіною — чуже взуття, з кухні — голос Аніти. Пішла на голос.

У кухні біля столу тремтіло двійко юних дівчаток — синіх від холоду, легко, як для зими, одягнених: спіднички коротенькі, крізь прозорі колготки — червоні задублі коліна. А очі наведені! І вуста яскраво-червоні помадні. Стривожена Аніта літала кухнею: зараз чай, мед, лимон — зігрієтеся, діти. Побачила Мар’яну, подалася до неї з чашками в руках.

— От біда! Ми таки тебе розбудили!

— Аніто Станіславівно, можна вас на хвилинку, — стримано попросила Мар’яна.

Аніта поставила перед дівчатками чашки з гарячим чаєм, услід за Мар’яною вийшла в коридор, заторохтіла пошепки:

— Ярко так просив: «Ви тільки Мар’яночку не збудіть. Хай поспить, а ви поки дівчат нагодуйте. А потім уже дівчата відпочинуть…»

— Відпочинуть? Що відбувається?

— Що ж незрозумілого, Мар’яно?! Люди на Майдан з усієї України їдуть, не кожному є де зупинитися. Зараз усі до себе приїжджих беруть. І ми!

— Ви?!

- І ви з Ярком! У мене зі вчора подружжя зі Стрия. А Ярко оцих двох дівчаток із Полтави привів. Геть померзли!

— Хай би вдягалися!

— Та не злися, Мар’яно! Усі — люди.

— Хай у Феді гріються!

— А пропав би він, наш Федя! — сплеснула руками Аніта. — Третій день на Майдані товчеться, додому не йде. Кімната зачинена. Ти вже йди, Мар’яночко. Одягнися, постели щось, аби дівчата полежали і трохи до тями прийшли, бо дивитися на них без сліз не можна. Ярко казав: «Мар’яна все зробить».

«Так і сказав?!» — гнів залив, аж дихати ніяк. Зиркнула на Аніту, як на вражину, мовчки пішла до кімнатки зі знаком «фольксвагена» на дверях. Одним махом скинула з куба книжки, всілася на нього, уп’ялася нігтями в коліна, щоби не заверещати на всю комуналку. У скроні шкрябало: така вона, значить, свобода волі?… Роби, що хочеш? Мрія про надзвичайну важливу новорічну ніч із клятвою на іконі зітлівала на очах. Яркова свобода волі спалила…

У двері — стук.

— Заходьте! — вигукнула нервово.

До кімнатки увійшли вже відігріті Анітиним чаєм малолітки з Полтави: розчервонілися, кліпали нафарбованими повіками і від того виглядали ще більш зеленими — років по п’ятнадцять, не більше. Одна худа, коротконога з нахабними хитрими оченятами голодного звірятка, у другої, пухкенької — привідкритий рот, наче ніс навіки закладений, і це надавало їй трохи дурнуватого вигляду.

— Тю, — простувато всміхнулася пухкенька. — У вас навіть ліжка немає?

Худенька штрикнула її ліктем у бік, умостила зад у коротенькій спідниці на матрац, на біле тонке простирадло. Зиркнула на Мар’яну злодійкувато.

— А той пацан, який нас сюди привів, він тобі хто? Брат? — спитала.

— А що?! — Мар’яна ледь стримувалася.

— Та нічо… Просто інтересно.

— Чому так «інтересно»?

— Та він такий… нічо… Я б з ним замутила…

Мар’яна відчула: нігті стають пазурами, зуби ростуть, гострішають, просять здобичі. Рвучко підвелася, зупиняючи дикі фантазії: у цих двох зі свободою волі теж усе гаразд! А Мар’яні ж чого задніх пасти? Рішення впало в мізки, як крапля смальцю на суху пательню: шварк! Щось роби! Вихопила з кута дорожню сумку, кинула на підлогу під вішаком — жбурляла в сумку речі, чула шепіт за спиною.

— Тонько, нащо ти її про пацана питала? А раптом вона його тьолка? — перелякано дорікала пухкенька.

— Ти шо, Галю, хвора? Яка вона тьолка? Вона — тьотька! — відповіла худа.

Мар’яна озирнулася — сиділи на матраці, зиркали на неї зацьковано.

— Ну?! І чому ж вам удома не сиділося?! — вимовила хижо.

— Так це… Інтересно, — сказала пухкенька.

— Яника скидати будемо, — нахабно видала худа.

— Яника? А він хто?

— Так цей… головний…

— Міністр! — підказала пухкенька.

— Головний міністр! — із викликом кинула Мар’яні худа.

Мар’яна розреготалася істерично, до сліз. Глянула на малих з відразою. Без сорому скинула халат, гола-зла швидко вдягала джинси, кофтину, шалик, куртку. Схопила сумку.

— Ну… — процідила дівкам. — Перо вам в дупи!

Вискочила з кімнатки. Дверима — хрясь! Посеред коридору стояла бліда Аніта.

— Підслуховували? — тремтячим від люті голосом спитала Мар’яна.

— Люди… Вони всі — люди! — відповіла Аніта винувато.

— То насолоджуйтеся! — подалася до дверей.

— А Ярко? — Аніта схопилась за серце, смикнулася до Мар’яни. — Зараз буде. Повів ще двох хлопців з Миколаєва до знайомих у гуртожиток. Зачекай, поговорите…

У минулі часи Мар’яна би погодилася: добре… Та країною ширяла воля. Затуляла роти — не до розмов! — змушувала діяти. Мар’яна підхопила сумку.

— Захоче — знайде мене! — кинула збуджено і вискочила надвір.

У безмежному білому просторі, самотня, як японське сонце, Мар’яна тягнула Подолом важку дорожню сумку: Щекавицька, Межигірська… «Оце я вже догралася, — думала розгублено. — Оце я вже вільна. Така вільна — хоч у зашморг! Поруйнувала позаду все, попереду нічого не знайшла. Тільки волю… Вскочила мені на плечі, поганяє… А куди?! Що мені з тою волею робити?! Сон розвіявся, радості нема. Що я взагалі можу — сама-самісінька…»

І така зажура, ноги не йдуть.

Опустилася на зламану вуличну лавку, увімкнула мертвий уже кілька діб мобільний: хоч хтось згадував Мар’яну, поки вона у мріях літала?!

— Хотинський, мама, Хотинський, — читала-бурмотіла. — Охріменко? Вісім пропущених? — здивувалася: спілкування з Олею Охріменко обмежувалося офісом — ніколи не зідзвонювалися поза роботою.

— Олю? — набрала колежанку. — Ти мені телефонувала?

— Мар’яно? Нарешті! Де ти була?

— Так… хворію… Хотинський хіба не сказав?

— Хотинський ще двадцять сьомого взяв відпустку до Різдва, на дзвінки не відповідає. Я думала, ви разом кудись чкурнули… А ви… розбіглися?

— Неважливо! — Мар’яну залило червоним-прикрим, серце заколотилося — ґвалт! — Чому ти телефонувала, Олю? Щось сталося?

— Так шеф… звільнив тебе, Мар’яно. За прогули.

— Що?!

— Я тебе шукала… Телефонувала… Де ти була?! Ми з Льовою пробували відмовити шефа, Хотинського намагалися знайти… Це ж він змусив тебе вдома працювати, а потім «з’їхав»…

— Облиш… Усе… нормально, — Мар’яна не почула власного голосу — у вухах стрімко наростав лякаючий глухий гул. Вимкнула мобільний, застигла.

— Курити… — прохрипіла.

Роззирнулася. «Гірше не буває…» — нашіптував байдужий білий простір. Полізла по кишенях — цигарки, запальничка! — та намацала ключі від лофту Хотинського. «Скажу… Скажу: обікрали! — лихоманка. — На вокзалі в Дніпропетровську. Телефон забрали, гроші… Скажу: ледь вижила, люди допомогли повернутися. Скажу: прости, я надолужу… Все надолужу!»

Сон розвіявся. Реальність сковувала рухи — ледь дотягла сумку до метро, та навіть там, у переповненому вагоні, чіплялася за сон: усе шукала очима Ярка. Вони ж перетнулися в метро. Він тут, бо ж Новий рік, диво. Ось зараз випірне з натовпу, скаже хриплуватим низьким голосом: «Ходімо додому, Мар’яно. Дівок прогнав. Раз приїхали на Майдан, хай там і тирлуються, а в кімнатці тільки ти і я…»

— Виходите? — натовп відштовхнув Мар’яну від дверей на «Олімпійській».

— Пропустіть! — схаменулася, рвонула до виходу.

За п’ять хвилин стояла біля старовинного будинку, на горищі якого в стометровому лофті жив фактурний стильний мужчина з амбіціями, заради якого ще декілька днів тому Мар’яна зробила би що завгодно.

Глянула на годинник — друга дня. Десять годин до Нового року!

— Хоч би вдома його застати… — прошепотіла спустошено, потягла сумку до дверей. — Хоч би повірив…

Біля ліфту на першому поверсі у відгородженій склом кабінці з диваном і маленьким телевізором позіхала консьєржка Тамара.

— О! Нарешті, - побачила Мар’яну, збадьорилася, вибігла з кабінки, заступила шлях. — Ключі давай!

— Вам? З якого це дива?