— Хотинський наказав.
Мар’яна наїжачилася, зиркнула за консьєржку зацьковано.
— Я вам не вірю. Я… сама піду до нього…
— До кого?! До того козла?! Він у лофті не хазяїн! Ангеліна Вікторівна Поліщук хазяйка! А оте довбане — коханець її! Ангеліна Вікторівна з весни в Європі, а воно обжилося тут…
— Хотинський… альфонс?
— Який альфонс?! Альфонс — славетне ім’я! — обурилася консьєржка. — Король такий був! І шнауцер у мене Альфонс! А те нещастя — блядун! Утриманець!
— Чому ж ви… раніше мені нічого не розповідали?
— Бо платив твій Хотинський мені! П’ятдесят гривень щоразу, як ти приходила. За мовчання. Шкода, мало ти тут прожила, а то би я собі зуби вставила.
— А ключі… чому зараз?
— «Матуся» його повернулася. Ангеліна. До Різдва з твоїм Хотинським у ліжку качатиметься, — на Мар’яну глянула без жалю. — Ключі де?
Мар’яна так сильно стисла долоні — пальці захрустіли. Кинула ключі консьєржці.
— Знаєте, як він про вас казав? — мовила глухо. — Що ви бидло…
— От паскуда! — обурилася Тамара.
— Так ви і є бидло! — вигукнула Мар’яна. Схопила сумку, побігла до дверей. Сльози не питали, чи можна. І собі бігли, застеляли очі. Гірше не буває…
«Ауді» на парковці біля будинку загальмувало тої миті, коли розхристана Мар’яна вибігла з під’їзду під акомпанемент Тамариних матюків. Стильний, як «Монтеграппа», Хотинський відчинив двері автівки витончено вдягненій пані з полтинником прожитих років у блакитних очах. Вона все зрозуміла, лиш побачила худеньку дівчину в розстібнутій курточці з дорожньою сумкою, що стояла посеред двору, дивилася на Хотинського круглими від обурення карими очима, тремтіла.
— Твоя?… — тоскно спитала пані.
— Моя колишня… співробітниця! — Хотинський не втратив обличчя й на мить. Озирнувся до Мар’яни: — Як справи, Озерова? Борг прийшла віддати?
Мар’яна закам’яніла — стояла як стовп, зрушити не могла. Дивилася крізь Хотинського, крізь моложаву струнку пані, думки дурні: Хотинський пасує… до її сумочки і рукавичок.
— Нагадай, скільки ти мені винна, — Хотинський так і стояв біля пані, як прив’язаний. — Десять тисяч?
— Десять?! — закліпала очима Мар’яна. — Шість!
— А білети на потяг, номер у готелі?! Ти за мій рахунок вирішила відрядження до Дніпропетровська змарнувати?! Десять, Озерова! І мені пофіг, де ти тинялася замість того, аби виконувати розпорядження керівника! Мене все це вже дістало! Ти у нас більше не працюєш! І ще! Тільки спробуй і далі займатися темою, яку я тобі доручав останнім часом. По судах затягаю! Зрозуміла?!
— Ти… — Мар’яна почервоніла від образи: підлий… Який же підлий і ниций! Не мають право такі тварюки по землі ходити! Нігті — пазурі, зуби гострішали: увіп’ялася би коханцю в горлянку, та зачепилася поглядом за блакитні очі немолодої пані. І стільки в них було трагедії — аж заплющилася на мить. Схопила сумку, бігом геть.
— Скільки вона тобі винна? Десять? Я заплачу за неї! — почула за спиною голос пані.
— Навіщо, золотце?! — зі щирим обуренням спитав Хотинський.
— Хочу, щоби вона була вільною від тебе! — відповіла пані.
Гірше не буває?…
Сутеніло. Новорічна ніч гнала останній день року в небуття. Усупереч тривогам хазяйки вперто рубали олів’є, запікали качок із яблуками, варили холодці, і як раптом різали пальці на кухні зопалу, то не дратувалися, молилися: хай то буде вся кров, яка може нині пролитися в країні. І більше ані краплі. Ніде… Чоловіки мацали в холодильниках горілку — охолола? — пересували столи, звільняючи місце для справжніх ялин, розкладали біля тарелів виделки-ножі, та ножі тримали в руках довше, ніби примірялися до майбутніх грізних справ, і тільки дітлахи пустували щиро і безтурботно, терли оченята, аби не поснути до опівночі, і потайки від дорослих розгортали новорічні дарунки, розкладені під зеленим гіллям.
Глухими провулками Воскресенки Мар’яна тягла сумку до батьківської хати. Безпомилково оминала невидимі в темряві ями, не зважала на купку нариків під облізлим зачиненим кіоском, знала: «своя», не зачеплять. Шепотіла спустошено:
— От і все… Гірше не буває.
— Стояти… — від наркозграйки відділився один — худий, непевний. Ішов на Мар’яну, похитувався.
Застигла. Однаково сил катма: ні в ногах, ні в душі — й краплі.
— Пахомов… Ти тепер і сусідів шманаєш? — мовила тьмяно, упізнавши сусіда з другого поверху.
Худий дошкандибав до здобичі, зиркнув крізь неї скляними очима:
— Ти хто?
— Відчепися, Пахом! Не до тебе… — намірилася далі йти.
— Стояти!
— А я що роблю?! — розізлилася. — Догрався, придурок?! Пам’ять відбило?! Не впізнаєш? Мар’яна Озерова! Ти на другому поверсі свою дурку вариш, увесь під’їзд тхне! А ми й на п’ятому нею дихаємо! Мар’яна! Ми з тобою в паралельних класах вчилися… Десять років тому на випускний ти, йолоп, у зеленому костюмі приперся. Не пам’ятаєш? А мені й досі смішно!
Пахом скривився зневажливо:
— Мобілу гони… І сумку!
- Ідіот! Я — твоя сусідка!
— Я тебе не знаю, коза! Мобілу! І торбу…
Мар’яна відсахнулася, наштовхнулася на двох незнайомих наркоманів: зі спини тихо підкралися, падлюки. Тягнули до дівчини руки-ганчірки, варнякали виснажено:
— Гроші є? Мобільний… У сумці що?!
— Пахом! Та скажи їм…
Не договорила. Пахом вчепився в Мар’янині коси, сипів, як навіжений:
— Ти хто така, коза?!
— Сволота… Щоб ви всі повиздихали від дурі вашої! — без сумки, гаманця і мобільного розхристана Мар’яна бігла в бік знайомої панельної п’ятиповерхівки, ридала відчайдушно і гірко.
Брудний під’їзд. Тим тільки і добрий, що лампочка блимає. Роззирнулася зацьковано: нікого? Загрюкала у двері Полиної квартири: відчини, подружко! Бути ж не може, щоби ти і в новорічну ніч на Майдані лишилася?!
- І Польки нема! — тремтячими руками втерла сльози, дістала з кишені цигарку, запалила… Кліпала мокрими очима: от і все… Більше бігти нема куди, тільки до ненависної батьківської хрущовки — єдиного місця на землі, де за Мар’яною закріплені дванадцять квадратних метрів окремого простору. Тільки би мама з татом не чіпали! Відкараскатися від них, зачинитися! Не виходити зі своєї кімнатки добу, дві, десять… Ніколи не виходити! Померти! Бо жити тепер як?! Ніяк…
Ноги відмовлялися сунути до батьківської оселі. Сльози висохли, дупа примерзла до сходинок, третя цигарка — в горлі гірко, як на душі. Усе не йшла. Врешті підвелася, бо задубла всмерть. Почвалала сходами нагору, все далі й далі від єдиної на увесь під’їзд лампочки на першому поверсі — у темряву. Між третім і четвертим із мряки:
— Дай вогню, дитино!
Голос низький, жіночий.
Мар’яна аж присіла од страху.
— Хто тут?!
— Вогню даси?
— Не палю…
— А хто на першому поверсі смалив? — на тлі замизканого вікна на майданчику між поверхами виникла сухенька бабця — старезна-престарезна. Кістки і зморшки простеньким одягом обмотані. На голові смішна лижна шапка з оленями.
— Палити шкідливо! — кинула Мар’яна зухвало, подалася далі нагору. Бурчала під ніс. — Вештається всякий набрід… Ненавиджу…
От і п’ятий. Застигла. Видихнула. Начепила маску злісного гнома — ховайсь! — натиснула кнопку дзвінка.
- І тільки спробуй хоч про щось запитати, мамо! — прошепотіла в оббиті дерматином двері.
Ада знервувалася. Близька перспектива стати хазяйкою багатої садиби на Биківні не лишила царівну практичності. Усе міркувала: як би потайки від чоловіка скласти речі, сховати на балконі, щоби 31-го вхопити їх, виголосити Валі із дзвінким азартом: «Прощавай навіки!» і чкурнути з Шуляком у нове життя. Та при першій же спробі дістати валізу з антресолей наштовхнулася на приголомшений Валин погляд, притихла (нащо їй скандали? А раптом у Шуляка щось не складеться?!), навіть притягла додому зелених соснових гілок і вирішила накрити справжній новорічний стіл — пишний, прощальний, — аби потішити чоловіка смачненьким наостанок. І все скінчилося так, як зазвичай в Озерових. Валя вислухав оголошене Адочкою меню: курка з апельсинами, печінковий тортик, салат «мімоза» з червоною рибою, — сам купив усі продукти і 31-го зранку вже орудував на кухні: рубав, різав, смажив, варив… Так якось мляво орудував — очі тьмяні, руки тремтять.
