Ада крутилася на кухні, зиркала на чоловіка з підозрою. «Здогадується! — накручувала себе. — Точно щось пронюхав, та взнаки не дає. Серцем відчуває!»

— Допомогти тобі, Валю? — не з милосердя спитала, перевірити підозри намірилася: любив чоловік, коли оце вони вдвох на кухні товклися, зазвичай радів, як дитина.

— Зайве, Адочко… Сам… — відповів винувато.

Ада геть розгубилася: та що за дурня?! І тут Валя її плани ламає, бо по всьому виходить, що не Ада чоловікові прощальну вечерю влаштовує — Валя своїй безцінній Адочці тортик із власної печінки пече, своє серце на салат шматує і не потребує в тому допомоги — сам!

І клятий Шуляк усе не телефонував. Востаннє зустрілися 29-го під вечір. Славко на Аду в автівці навалився по-молодому, обцілував ручки-щічки, прояснив ситуацію:

— План такий! Завтра не зустрінемося — справи. Тримай кулачки, Адко, щоби мені вдалося грандіозну оборудку провернути. Як усе вийде, завезу кількох хлопців, щоби дім на Биківні швиденько прибрали після лантуха, який там жив. Тридцять першого до вечора впораюся, а ти збирайся і чекай на мій дзвінок.

— А як не вийде з оборудкою? — спитала Ада.

— У мене?! — розсміявся Шуляк. Притис Аду, аж поперек у царівни хруснув. — Ти збирайся. До восьмої вечора вже приїду по тебе.

— Тридцять першого побачимо! — ушпигнула в’їдлива Ада.

— Та ти побачиш, сумнівів не май! Професора свого якось нейтралізуй, — відповів Славко. — Жодного разу в житті його пики не бачив і тридцять першого бачити не хочу. Нащо нам ті розборки?

- І як мені його нейтралізувати? Убити? — визвірилася царівна.

— Горілочки в нього влий грамів триста! Може, відрубається, — підказав реаліст Шуляк.

«Чи і справді напоїти?» — Ада спостерігала за засмученим Валею, зиркала на годинник: уже четверта дня, п’ята, шоста… Уже і тортик готовий, і куркою з апельсинами тхне. А раптом Шуляк раніше за восьму припхається? А Валя тверезий?

— Валю, а нащо нам півночі чекати? — стала біля чоловіка на кухні, поправила гілочку петрушки на салаті: і хай би хто сказав, що царівна руки до новорічної смакоти не приклала! — Накриймо зараз на стіл і почнімо святкувати.

— Добре, Адочко… — геть без радості відповів Валя. — Я тільки перевдягнуся.

— Нащо? Давай так, по-домашньому!

Валя знизав плечима в линялій футболці, поправив спортивні штани, кивнув: добре… Ада включила веселість свого близького майбуття, розсміялася, обійняла чоловіка.

— Та що з тобою, Валю? Свято ж… Хочу вина! Горілки хочу! Питимемо горілку?!

— Горілку? — здивувався Валя. — Чому ж ти не сказала, Адочко? Я тільки пляшку червоного сухого купив. Твого улюбленого.

Ада аж смикнулася од прикрощів. Ну, не сука?! От уміє змарнувати любе діло!

— …Зараз збігаю! — почула чоловіків голос.

— Стій! — гаркнула. — Не треба! Вино питимеш!

…Два келихи. От зараз набульбенять радості, хильнуть, попливуть, згадають юність, розчуляться. Ада обійме Валю: «Пам’ятаєш, як ти здивувався, коли я на тебе глянула з інтересом? Не шкодуєш, що життя зі мною пов’язав?» А він обов’язково повиниться: «Тільки одне мені болить, Адочко! Що не зміг тебе щасливою зробити: квартири просторої для тебе не заробив, подорожувати нікуди не відправляв, навіть шуби не купив». А вона йому: «От і скажи! Що чоловік має після таких зізнань робити?!» Він голову схилить. «Відпустити…» — прошепоче.

…Два келихи. Валя виганяє з них порожнечу сухим червоним.

— Пам’ятаєш, як ти здивувався… — заводить Ада, а в голову — трісь: у кухні за пакетами з борошном майже повна пляшка горілки, ще з Великодня прихована.

— Стій, Валю! Зараз! — мчить на кухню, риється на полиці. Таки є! Дві третини сорокаградусного знеболювального для чоловіка. Отак краще! Отепер — справжнє свято.

— Горілку питимемо! — командує без жалю, наливає прозору рідину в чарочки. — Давай! За нас, Валю! За те, щоби ми були щасливими! Бо ми на те заслужили!

— За нас… — тьмяно відлунює Валя.

— Ще хочу! Наливай, Валю! — Аду охоплює молодечий безтурботний кураж: як же легко стало! Предмети хитаються, розпливаються, тануть, разом із ними тане Валя, і з усім тим уже геть не тяжко розпрощатися навіки.

До реальності повертає настирливий дзвінок у двері.

— Нікого немає вдома! — вигукує царівна з чаркою в руці.

— Як можна, Адочко?… — відповідає Валя.

Мар’яна тупцює на майданчику, все повторює: «Ніяких питань, мамо», та двері відчиняє тато.

— Мар’яна… — констатує розгублено, наче отримав найгіршу з новин. А де «донечко!», одвічна тепла беззахисна посмішка?

— З Новим роком, тату, — роздратовано відповідає Мар’яна.

Тато губиться.

— Вибач, доню… Добре, що прийшла. Зараз із кухні таріль для тебе принесу.

Мар’яна прослизає повз батька. До жаданого прихистку — метрів п’ять через вітальню до кімнатки, обклеєної дешевими шпалерами з рожевими фантазійними квітами. Колись по закінченні школи Мар’яна отримала дарунок від батьків — ремонт у своїй кімнатці. І хоч благала про шпалери в нейтральну смужку, мати власноруч наклеїла бежеву гидоту з величезними рожевими квітами. «Тобі вже сімнадцять! — казала. — Вік романтики, ніжності й кохання. Житимеш — ніби в саду і мріях! Ні! У саду мрій!» За десять років шпалери стали схожими на туалетний папір Обухівської фабрики, і тільки за килимом ще збереглися блідо-рожеві пелюстки: сад мрій уперто не бажав помирати, відвойовуючи собі ще місяць-другий життя на стінах Мар’яниної кімнатки.

— Ну! І що сталося?! — мати навіть не привіталася. Заступила доньці путь, вхопила за плечі.

— Нормально все, — якомога байдужіше відповіла Мар’яна.

Ада раптом розреготалася істерично:

— А я знала! Я серцем відчувала! Він тебе покинув!

Мар’яна сіпнулася: скинула з плечей материні руки, увіп’ялася в неї холодним злим поглядом.

— А ти якого біса вдома тирлуєшся?! І тебе твій покинув?!

Ада вухам не повірила. Застигла на мить. Очима — стріль у бік кухні, звідки дзеленчали тарелі.

— Що ти верзеш, дурепо? — просичала тихо.

— Голосніше! Не чую! А? Що ти там бурмочеш?

— Замовкни!

— Чого би це?! Думаєш, тато не відає про твої походеньки? — Мар’янине горе вийшло з берегів, топило кожного зустрічного на своєму шляху. — Давно ми все знаємо! Чого мовчиш? Поділися з донькою наукою, як двом мужчинам одночасно голови морочити!

— Заткни пельку і не лізь у наші справи! — Ада вхопила доньку за руку і таки додала би перцю, та з кухні до вітальні зайшов Валя з тарелем.

— Як гарно — вся сім’я зібралася, — усміхнувся, поставив на стіл тарель для доньки. — Мар’янко, тобі печінки покласти чи курочку?

Мар’яна войовничо зиркнула на матір і вже хотіла: «Та подавіться ви своїми курми, печінками!»

— За стіл сідай! — ховаючи лють, наказала доньці Ада.

Тато, тато… Мар’яна давилася куркою, очі в таріль. Чому тато терпить мамині зради? Невже не розуміє: через те Мар’яна зневажає його відчайдушно, до відрази. Слабкий… Такий слабкий — глина! Хто того не знає, збоку на подружжя Озерових гляне, здивується: матінка Мар’янина — миша мишою. Хіба що очі нахабні невтримні. І змогла ж окільцювати такого мужчину, як Валентин. Ідеальний: і розумний, і порядний, і красень. Навіть сусідський алкаш Петрович татові каже: «Не можу при тобі матюкатися, Валентине! Сором бере, бо вже надто в тебе мордяка інтелігентна». А матері не сором татову душу все життя мордувати. От і зараз… Їсть курку, що її тато приготував, зиркає на чоловіка зневажливо, наче каже: «Невдаха!» Мар’яна в тата — теж невдаха. Їсти от хочеться. А жити — ні…

— А загадаймо бажання, — почула материн голос. — Не для себе, то вже нецікаво. Наливай, Валю! Ми зараз одне для одного загадаємо щастя. Я перша, бо ж ідея моя. Бажаю тобі, Валю, аби твій бізнес розширився. Щоби ти міг продавати не тільки дріжджі, а й перець. Мелений, наприклад. Правда ж, Мар’яно?

Мар’яна відчула неконтрольоване тваринне збурення. Ледь стримала гнів — відклала виделку, увіп’ялася в материне лице, щоби прямо в нахабні очі вихлюпнути всю свою образу і зневагу. Набрала повітря в легені: не шепотітиме… Кричатиме-захлинатиметься!