Ще за рік уже без Двойри бігала до м’ясника-румуна по м’ясо. І годі було м’ясникові навіть спробувати обдурити: і вагу до грама перевірить, і гроші сто разів перерахує, і наперед скаже, скільки решти румун має дати.

— От жиди кляті! — тихо лаявся румун дівчинці вслід.

Узимку 1903-го Лідочці виповнилося 9 рочків. Пані Двойра спекла пиріг із рибою, а пан Майзель усе супився.

— Ой, не зітхай, Менахеме, бо мені серце в п’яти, — сердито наказала пані Двойра.

— До Дубоссар близько, — сумно відказав пан Майзель.

— До Дубоссар далеко! — розсердилася пані Двойра.

Наступного дня в м’ясній крамничці румун кинув на прилавок яловичу вирізку, вишкірився до Лідочки:

— Крові православної напилися, жиди пархаті, яловичиною заїсти хочете, — та з рештою не обманув. А ще за кілька днів Лідочка почула, як баби на базарі аж плюються, так схвильовано теревенять: у Дубоссарах євреї православного хлопчика невинного вбили й усю кров із дитини в кухоль зібрали, бо ритуал у них такий — не вийде справжньої маци без крові християнської. Про це навіть у газеті «Бесарабець» написали, а газети не брешуть!

Нажахана, тремтяча — Ліда сунула до Майзелевої майстерні: святий Боже, врятуй. Не дай Менахему з Двойрою мене вбити.

Двойра гостре око мала. Одразу побачила: наймичка ледь на ногах тримається.

— Газети читала? — спитала сердито. — Чи пліток на базарі наслухалася?!

— Не читала, не слухала…

Двойра лиш головою захитала.

— До батьків повертайся! Мені така помічниця не потрібна, що в неї коліна трусяться, очі тільки в підлогу дивляться, а язик брехливий!

— Вибачте, пані, але ж люди… І газети…

— Май свою голову на плечах, дівчино! І пам’ятай: хто не має сумнівів, той не має голови! — ще більше розсердилася пані Двойра, і навіть дістала торбу, аби Лідине добро скласти й за двері виставити, та з майстерні до житлової частини будинку увійшов пан Майзель. Побачив зарьовану Ліду, що все товкла: «Вибачте, пані Двойро!», руками розвів:

— Дитина ж…

Пані Двойра роздратовано торбу віджбурнула: добре, хай лишається! Та з того дня мовчазною стала, настороженою. До піаніно не підходила, все прислухалася. А Ліда й собі підслуховувала Майзелеві розмови. Двойра вмовляла пана Майзеля їхати до синів у Варшаву, Менахем усе відкладав: треба ж за доброю ціною майстерню продати, дім, запаси шкіри, дерев’яні копили, інструмент…

— Святий Боже! Зроби так, щоби Майзелі до Варшави не поїхали, бо вони ж мене з собою не візьмуть, а мені більше ні в кого не буде так добре, як у них! Хай залишаються…

Вимолила. До весни Майзелі не встигли завершити й половини справ. 7 квітня 1903 року Кишинів захлинувся кров’ю — добропорядні християни громили юдеїв: вбивали, різали, мордували, руйнували будинки, крамниці, майстерні…

Двойру і Менахема Майзелів забили чоботами на подвір’’ї перед майстернею на очах у Ліди. М’ясник-румун найбільше старався. У той день мала посивіла за годину і назавжди зненавиділа м’ясників. Усі вони до одного здавалися Ліді уособленням грубих ницих багатіїв, у голові власний аргумент: багатії їдять м’ясо, відбирають у бідних і жеруть, жеруть…

Тож не дивно, що до 1917 року Лідочка Скороход уже була завзятою партійкою з кількома строками ув’язнення за політичну агітацію та участь у бойових групах революціонерів. Після встановлення радянської влади теж проявила себе перспективним свідомим товаришем, тому кар’єрна драбина розстелилася рівною доріжкою: в Громадянську ордена від самого Будьонного отримала, після війни на півдні партійні лави укріплювала. Без сумнівів, без… голови. Яке кохання? Яке особисте життя? Не час! Маємо побудувати щастя для всього трудового народу! Опісля півдня партія кинула Ліду контролювати освіту на рідній Полтавщині, і от там, на міжрайонному зльоті вчителів, побачила… румуна-м’ясника. Постарів, та й Ліда не помолодшала. Не впізнав бідну наймичку з Кишинева. Засідав у президії, супив брови, дивився в зал сердито. Після зльоту Ліда написала анонімку в НКВС. Просила органи перевірити особу румуна. Та з’ясувалося, що румун сам у НКВС у районних начальниках. Ліду викликали до обкому партії, виписали догану за оббріхування вірних партійців й у віці 40 років відправили в почесне вигнання — дитячий притулок у Харкові очолювати.

Тут і перетнулися біднячка Ліда Скороход і колишня графиня Ольга Ланська. Коли Ольга вже геть заслабла, тільки про одне просила сиву директорку:

— Тільки сина мого в сиротинець не віддавайте… Не люблять там таких, як ми…

— Яких?

— З колишніх… І євреїв, — прошепотіла Ольга. — І прізвище… Боюся, щоби люди його справжню кров не узнали… І зневажити права не маю. І що вчинити — не відаю. Не Озеров синочок… Озер… Петро Наумович Озер.

— Я правильно зроблю, — завірила сива директорка, і коли Петрик, якого самотня комуністка так і залишила біля себе, підріс, так розтлумачила хлопцеві його родовід: — Тато твій — Іван Озеров, був комуністом і героєм, хоробрим танкістом, загинув у 1939 році на Халхін-Голі.

— Чому ти не Озерова, а Скороход, мамо? — питало маля.

— Бо ми з твоїм татом не встигли одружитися, а просто так у нашій країні прізвищ не міняють. Свої бережуть. От і ти своє не зганьби.

У 1953- му помер Сталін, партійці згадали про стару бойову товаришку, яка свого часу освітою керувала… Товаришці на той час уже 60 виповнилося, та від запрошення переїхати до Києва й очолити державне видавництво не відмовилася. Тож зі служби в армійських лавах танкіст Петро Озеров повернувся до матері вже не в Харків, а в Київ. Дивувався, радів: нове життя! Каштани, гори, квартира на три кімнати в центрі, машина службова матір на роботу — з роботи возить, університет поряд, а Петро ж саме тут навчатися мріяв. На філологічному.

У 1955- му став студентом. На третьому курсі закохався в корінну киянку, однокурсницю Вірочку, — однаково любили поезію Франка, — у 1958-му розписалися потайки від батьків, бо Петро сказав:

— Можу чекати на тебе, хоч усе життя, а можемо вже завтра розписатися, бо одного не змінити: ти — моя жінка, Віро!

Півроку молодята жили кожен у своїх батьків, бо все не насмілювалися признатися, аж поки Лідія Іванівна не знайшла посеред паперів сина свідоцтво про одруження. Не кричала, ногами не тупотіла. Глянула на Петра суворо:

- І нащо мені такий син? Коліна трусяться, очі в підлогу дивляться, а язик брехливий!

— Вибач, мамо! — схвильовано відповів Петро. — Присягаюся! Більше жодного разу в житті не збрешу! — на матір глянув. — Можна я вас із Вірою познайомлю?

— Перевозь її до нас завтра ж! — сердито відповіла сива мати. — А сьогодні кімнатами поміняємося. Я вам свою, більшу, віддам, а сама у твою, Петре.

У 1960 році Вірочка Озерова народила хлопчика, якого назвали Валентином. Лідія Іванівна побавилася з онучком лише 5 років, померла в 71 рік, так і не відкривши Петрові таємницю його крові. «А нащо? — переконувала сама себе. — Їм же всім завжди жиди у всьому винуваті».

Петро і Віра майже все життя прожили в її трикімнатній квартирі в центрі столиці. По закінченні університету попрацювали в школі, взялися до наукової роботи, захистили кандидатські: Віра аналізувала філософські світогляди в творчості Сковороди, Петро — вплив любовної лірики Франка на поетів-ліриків радянської доби.

— Кому це зараз цікаво, Озеров?… — тільки і знизала плечиками методистка на кафедрі української літератури. — На Франкові кар’єри не зробите, а з Маяковським, приміром, чи вивченням стилістики праць Леніна могли би давно в Москві жити.

— Сам не знаю, — усміхнувся Петро. — Притягує…

До розвалу Радянського Союзу завзяті поціновувачі поезії викладали українську літературу в київських вишах, зібрали велику бібліотеку, а статків не нажили. Невеликі кошти в Ощадбанку пішли прахом, тож після виходу на пенсію бідували разом з усіма, а як синові вкрай припекло, продали квартиру в центрі, віддали Валентинові майже всі гроші, а на решту купили хату в Дорошівці, де й померли…