— Куди?

— У Новий світ.

— Так не можна… Не можна! То гріх!

Курт глянув на Алекс відчайдушно, підійшов, узяв її руки у свої. Очі — в очі.

— Ви кохаєте мене, Алекс?

— Господи… Так! Але ви… — задихнулася, замовкла.

Курт просяяв, стиснув дівочі долоні.

— Моя дорогоцінна, моя світла Алекс! Як би не склалося життя, які би випробування не підготувала нам доля, присягаюся — п’ятого березня наступного, 1917 року, чекатиму вас на залізничній станції в Олександрівці! Спочатку Харкова дістанемося, потім Москви… Ви… приїдете, Алекс?! Благаю, скажіть зараз! Можливо, у нас більше не буде нагоди поговорити відверто на самоті!

— Приїду…

— Світла моя! Єдина… У нас не буде перепон! — схвильовано видихнув Курт.

…За два дні до запланованої втечі, 3 березня 1917 року, Російська імперія лишилася без царя. Сімнадцятилітня Олександра дізналася про те наступного дня у Цвітній, куди приїхала провідати матір. Перехрестилася, спакувала в цупку торбину три комплекти службового одягу, обцілувала Домну зі сльозами на очах і, хоч сказала, що прямує до маєтку фон Лютцоффів, помчала дорогою на Олександрівку, де на неї мав чекати Курт, сподіваючись підсісти на підводу, які возили до Олександрівки гончарні вироби з Цвітної.

Шлях вимер, на серці журба: невже матінку ніколи не побачить? Як же вони тут усі житимуть без царя?… Усе підтримувала себе: Курт… Курт чекатиме в Олександрівці! До ночі Саша дійде, переночує в готелі при станції, а зранку умиється чистою водою, щоби очі яснішими були. І побачить Курта.

І години шляхом ноги не била, коли почула за спиною тупіт кінський. Озирнулася — вершники мчать. Під’їхали, кружляють. Так он де ти, панська підстилка?! Втекти хотіла?! Саша в сльози: «А ви хто? Чого вам треба?!»

— З нами до маєтку німців поїдеш! — один сивий злий гукає. — Ти з ними чаї розпивала, усе про них знаєш! І де золото їхнє! І скільки виродків німецьких наплодили! Скажеш нам усе чесно — чи всі є, чи не сховали часом кого малого, і де багатства, — живою додому повернешся! А будеш німцям помагати — разом із ними на той світ підеш! На коня її!

Ой, той світ — не Новий світ! Смикалася на коні за спиною злого сивого, билася лицем у грубий кожух його, сліз нема — тільки жах. Торба з одягом на шляху не лишилася — підібрали вершники, на Сашиних очах поміж себе поділили. Мамо, мамо… Пані Амалія, пан Йоганн… Еліза, мала щебетуха, Курт… Ще здалеку маєток фон Лютцоффів побачила — палав величезним багаттям, не грів — чорне все, люди виють: «Пани в домі горять! Усі горять! І дорослі, і діти…», собаки захлинаються, а води ніхто не несе.

— Запізнилися! — роздратовано вигукнув сивий злий. Сашу з коня — ану геть! Так і покотилася…

— А з нею що?! — спитав злого сивого білобрисий хлопець у сільській свитці.

— А хай собі валяється! — вигукнув той. Свиснув — дременули, тільки пил курявою.

Мамо, мамо… От і побачилися. Добре, що цвітнянський паламар, тато Толин, підводою до села гроб для померлого сусіди віз. Підібрав, не спитав: що з тобою, Сашо? Головою всю дорогу хитав та молитви шепотів, а вже перед хатою Сологубів признався:

— Шукали тут тебе душогуби, слуги антихристові… Налетіли, як з пекла. Домну побили насмерть. Та всім на Чорнобаївському куті наказали: хто до неї в хату зайде, сам під батіг піде. А хто вони такі? Чи то анархісти, чи то більшовики, чи то есери — один чорт знає!

Насмерть?! Саша — до хати. Домна лежала на долівці під піччю, стогнала тихо.

— Мамо… Матусю… — і сама біля матері мішком порожнім.

— Як же вони тебе знайшли, доню? — прошепотіла Домна. — Ти ж казала — до маєтку, а я іродам клялася, що ти в Олександрівку…

— Нікуди вже не треба, — відказала доня гірко. — До тебе приліплюся, мамо, щоби… як убиватимуть, то й мене…

Тільки рік один не вбивали у Цвітній. Наче забули всі про село. У далекому Києві оголосили Центральну Раду, УНР, з війни мужики цвітнянські почали повертатися, а Домна так і не встала. У перший день року 1918-го сконала тихо, а наступного дня у Цвітну увійшов біль шовицький загін. Зігнали людей на площу перед крамницею Сіденків, комісар на кобилу вскочив, оголосив: «Радій, народе цвітнянський! Нема у вас тепер УНР, вся влада в робітників і селян. Так у Харкові з’їзд більшовиків постановив. І представника свого до вас направив! З мандатом! Будуватимете під його керівництвом нове життя! Без буржуїв, попів і рабів!» І кличе того представника. Саша дивиться — а то ж Толя! Паламарів син! Чуб вихором, вуса шпагатом, на фуражці зірка червона. Комісар йому:

— З чого праве діло починати треба? Кажи, товаришу Анатолій!

— Ворогів — під корінь!

— Оце по-нашому, по-більшовицьки! До стінки їх поставимо сьогодні ж!

Люди погубилися — бігти давай, комісар револьвера з кобури дістав, у повітря стрільнув: куди від нового життя?! Ану назад, суки! Та куди там! До наступного ранку по перелісках мужиків вишукували, аби мобілізувати на боротьбу з буржуями, та більшість до Чорного лісу чкурнула, а там уже будь-який мандат недійсний. Комісар не здався. Коли сонце впало, знайшов таки ворога — паламаря. Поставив старого на коліна, кулю в лоба пустив і пішов врешті спати в паламарів дім із чистою більшовицькою совістю.

Толя з мандатом про те дізнався лише під ранок, коли з Чорного лісу повернувся. Побачив, як Саша під хатою паламареве худе тіло обмиває, почорнів. Слова не мовив. Допоміг обгорнути тіло простирадлом, на горб звалив, потяг за село. Під осикою і поховали паламаря потайки. Саша хотіла хреста з гілок зробити, а Толя не дав.

— Не можна без хреста! — мовила Саша гірко.

— Можна, Саню. Бога нема, — відповів Толя.

— А ти ж… в семінарію був подався.

— Прозрів… — зітхнув гірко. — Як товариші дізнаються, що я батька поховав, — розстріляють.

— Не дізнаються…

Глянув на Сашу із вдячністю.

— Сань… Виходь за мене, як вижити хочеш, — мовив. — Бо от тільки ті й лишаться, що з мандатом. Ти мені завжди інтересна була. Чи дарма я тобі буряки з батьківської комори тягав?…

- І як ми з тобою житимемо, Толю?

— Нове життя будуватимемо вдень і вночі. Бо подохнемо! То як? Вінчатися зараз не можна. Випишу собі довідку, у комісара печатку шльопнемо — і все. Сім’я.

— Добре… — сказала Саша і заплакала.

Більшовицький загін забрався з Цвітної за три дні — поніс в інші села благу звістку. Залишив представником нової влади вже жонатого Толю з мандатом як партійного, свідомого і письменного, три десятки озброєних червоноармійців і завдання: провести остаточну реквізицію коштів у цвітнянських буржуїв; виловити з Чорного лісу втікачів і мобілізувати їх до Червоної армії. Толя ще тільки складав списки заможних цвітнянських господарів, коли брати Сіденки, які таке багатство мали, що за царя навіть за власний кошт залізничну гілку до Цвітної протягти хотіли, зібрали свою раду, пом’янули паламаря і вирішили, що у Цвітній більше ніхто не поляже. Що тут своя армія буде, і як хто ще полізе до Цвітної, то тут і залишиться навіки. Зібрали молодих завзятих, пішли до Пилипа Хмари, що він з війни унтером і повним Георгіївським кавалером повернувся.

— Просимо тебе, Пилипе, стати отаманом хоробрим воякам, — до нього.

— У Чорному лісі згуртуємося, — відповів Хмара. — Туди ніхто не сунеться! А як сунеться, то й дізнається, що то є Республіка Чорного лісу!

Страх і ненависть поселилися у Цвітній, добрі сусіди ворогами стали: вдень Толя з червоноармійцями чоловіків у Червону армію жене, вночі з Чорного лісу Хмара виходить, і вже не тридцять червоноармійців у Толі — лиш двадцятеро. І рекрути до Олександрівки не доїхали… Виснажився паламарів син, змарнів — пізно ввечері повертався до молодої дружини. Їв не їв, гранчак горілки в горлянку — бумц на лаву. Тільки й того, що стогнав-кидався уві сні, наче женуть його, як того зайця. «Знову не торкнеться», — хрестилася Саша. Хай би вік не торкався. Вистачило кількох разів, щоби згидувати нелюбом, та взнаки не давала, терпіла: чоловіків мандат приносив хліб… Хтозна, чи вижила би без того? Зла зима 1918-го валила людей без куль і пострілів. Влада більшовиків спустошувала льохи, а як хто опирався, тоді вже — куля. Усе частіше до Цвітної прибивало голодних знесилених людей — шкрябали у двері: подайте… Було би…