— Ти! — вказала на Сашу. — На кухні впораєшся?

— Усе зможу!

— Як звати?

— Олександра.

— Краще — Алекс! — уточнила Амалія, веліла за собою слідувати.

Ще ніколи до того дня Саша не переступала порога панського дому. Йшла за пані Амалією до кухні, наказувала собі мовчати, не дивуватися, не зойкати від захвату, бо зі скотарів — дякую, Боже! — «хатньою» стала! Дівки-покоївки наказали лахміття викинути, вимили, дали одягу нового аж три комплекти — чорну довгу спідницю і сіру блузу з білим фартухом на кожен день, білу блузу і синю спідницю на свята, а ще фланелеву сукню з глухим комірцем, щоби до церкви ходити… Мати Божа! Та в теплі, не зі свинями на соломі! Та ще грудку цукру можна… буде якось… обережно поцупити і згризти за піччю, де самовари роздмухують. Хіба не щастя?! Тільки би не схибити, аби назад до свиней не відправили.

Старалася, з ніг валилася, бо хазяйка суворо спостерігала за новою «хатньою»: абикого в дім фон Лютцоффів не пускали. Вчителі й ті за найменший непослух вилітали за мить. А скромна Алекс пані Амалії до душі припала, а коли дізналася, що дівчина грамоти навчена, то навесні перевела Сашу в покоївки до найменшої з дочок — семирічної Елізи — з обов’язковою умовою: на літо Алекс не їде додому, залишається в панському домі. На рік, а може, й надовше.

Отоді- то вони і перетнулися вперше — Курт і Алекс. Вишні цвіли. Алекс супроводжувала малу Елізу до купальні в саду, бо в домі фон Лютцоффів дітей загартовували з дитинства — фізкультурою, довгими прогулянками, плаванням. Курт саме йшов від купальні, коли мала причепилася до нього: поплавай зі мною, братику. Він лиш кинув на покоївку швидкий знічений погляд, манірно вклонився…

— Я знаю, ви — Алекс, Елізин янгол-охоронець, — сказав чемно. — А я лише один із її братів. Курт… — помовчав, додав серйозно. — Німець…

Алекс розгубилася.

— Однаково… — прошепотіла.

Він усміхнувся.

— Так і є! Однаково — німець… — і не пішов із малою до купальні: у Курта саме починався урок географії. У сімействі фон Лютцоффів життя плинуло за суворим розкладом.

Алекс зажурилася: ніхто й ніколи до цього дня не нагадував їй про халепу на Олександрівському базарі, а Курт сказав так просто: я — німець… Наче дорікнув. Почала уникати юного фон Лютцоффа: краще вже не бачити його. Та у великому домі з десятками слуг перетиналися щодня: Алекс знічувалася, червоніла, відводила погляд, а Курт, здавалося, намагався опанувати хвилювання, виглядати дорослішим: кидав декілька чемних фраз, одразу посилався на справи та йшов від Алекс повільно, ніби сам собі докоряв: «Навіщо я йду, я ж не хочу…» Вона проводжала його схвильованим поглядом, ніби казала: «Нащо ти йдеш, ти ж не хочеш… І я… не хочу».

Восени з’явився привід зустрічатися частіше. Пані Амалія доручила Курту підтягнути Елізу з німецької граматики.

— Для Алекс теж корисно вивчити німецьку, — запропонував Курт, і пані Амалія подумала, що це доречно.

За вікном червоніло осіннє листя, мала Еліза терпляче виписувала в зошит вірші Гете, стомилася, запросила перерви, побігла до сестер. Алекс і Курт стояли біля вікна.

— Я кохаю вас, Алекс, — сказав Курт несподівано і бурхливо. — І цього вже не може змінити ніщо!

— Прошу, Курте, не треба… — Алекс глянула на Курта із розпачем, швидко пішла до дверей.

— Благаю, не йдіть! Дайте мені ще лиш хвилину!

Завмерла. Серце стукотить.

— Ви знаєте, це неможливо. Ви — зі шляхетного роду, а я… — витискувала з себе горе-слова.

— А ви — мій ідеал! Моє натхнення! Моя радість, моє повітря…

— Прошу, досить!

— Я нічого не прошу у вас, Алекс. Лиш скажіть: чи можу я сподіватися на взаємність?…

— Нащо ж ви мучаєте мене?! — прошепотіла відчайдушно. — Прошу! Відпустіть! — вибігла з Елізиної кімнати, одного в Бога просила: тільки би пані Амалію не перестріти. У матінки сімейства фон Лютцофф — гостре око.

Минув рік 1915-й. Рік 1916-й добігав кінця. Олександра лише двічі їздила до матері у Цвітну: везла гостинці і гроші, справлялася про здоров’я і рвалася назад, до маєтку фон Лютцоффів. «Роботу втратити боюся», — казала Домні. «Курта би побачити скоріше», — думала. Він більше ніколи не говорив із покоївкою про кохання, та Алекс читала мовчазні палкі зізнання у світлих блакитних його очах.

У грудні 1916-го численне сімейство фон Лютцоффів зібралося на різдвяні свята до Бремена, пані Амалія вирішила зекономити на слугах, взявши з собою лише двох німкень, які прослужили в маєтку півжиття. Олександрі та іншим дали по карбованцю і тиждень вільного часу. За день до від’їзду Курт зліг — скаржився на болі в шлунку, заспокоював схвильовану матір: минеться, день полежить і вслід вирушить, дожене сім’ю в Києві, де пан Йоганн мав справи і планував затриматися на день. Пані Амалія погодилася на це — фон Лютцоффи вирушили, Курт лишився. Слуги порозбігалися, тільки Алекс не поспішала від’їжджати.

Вечір упав. Алекс зашивала порвані Елізині панчішки, коли Курт — здоровий, геть нічого не болить! — зайшов до кімнати, мовив твердо:

— Ходімо, Алекс! Ви маєте це побачити.

Тремтіла, слухняно сунула вслід — через увесь великий порожній дім до кабінету пана Йоганна, куди — свята святих! — ніхто зі слуг ходу не мав. Курт підійшов до однієї із книжкових шаф, натис невидиму сторонньому оку хитру кнопку на полиці — книжкова шафа рипнула, зрушила, відчиняючи за собою невеличкі дверцята. Курт запалив свічку, розчахнув потаємні двері.

— Ходімо, — попросив Алекс схвильовано.

Холодні кам’яні сходинки вузького тунелю вели все вниз, під землю, як у могилу. Врешті тунель розширився, Алекс побачила викладене каменем невелике підпілля, схоже на звичайний сільський льох. У льосі при стіні стояли чималі глиняні горщики. Знайомі горщики, рідні, бо такі тільки у Цвітній гончарі роблять, а більше ніде. У мами вдома в таких молоко в печі топлять. Як є молоко… Алекс нарахувала одинадцять горщиків. Завмерла, глянула на Курта розгублено. Він хвилювався. Поставив свічку на кам’яну підлогу, ходив по льоху, стискав долоні, ніби намагався врешті насмілитися…

— Я знаю! — раптом зупинився. Дивився своєму натхненню в очі хоробро. — Знаю всі ваші страхи, Алекс! Ви думаєте, що мій батько ніколи не дозволить нам бути разом! Що мені лише сімнадцять і я надто юний для сміливих вчинків! Що не можна йти всупереч долі, але я вирішив, що варто… варто посперечатися з долею!

Курт задихнувся, замовк. Стиснув долоні сильніше.

— Ви праві… Батько ніколи не дозволить мені… і вам… Більше того: він відправить мене до Варшави під опіку свого старшого брата, як тільки здогадається про мої почуття до вас.

Видихнув, зробив крок до горщиків, присів біля одного з них, озирнувся до дівчини. Зірвав цупку тканину, що покривала горщик, — а в горщику золотих червінців по вінця.

— Про це таємне приміщення не знає ніхто зі слуг. Тут батьки зберігають наш спадок — мій, моїх братів, сестер, — вказав на горщик. — Цей горщик — мій. Спочатку, коли ви тільки з’явилися в моєму житті, я мріяв схопити його в одну руку, іншою підхопити вас і зупинитися лиш там, де нас ніхто і ніколи не знайде. Та потім я зрозумів, що це вчинок не мужчини — хлопчика. А я хочу, щоби ви вірили: на моє плече в житті можна спертися.

Алекс слухала і тремтіла. Паморочилося. Кліпала мокрими повіками.

— Я не розумію вас, Курте… Не розумію…

— Я хочу бути чесним не тільки з вами, Алекс, але й зі своїми батьками. У березні наступного року мені виповниться вісімнадцять! Тоді я матиму законне право на свою частку спадку й зможу забрати його, не образивши тата і маму.

— Я не розумію… — Алекс приклала рученята до грудей, тремтіла.

— Ви поїдете зі мною, Алекс?