— Мар’яно… Зізнайся! Те, заради чого ти відмовилася від спадку, вартувало того?…

Мар’яна обхопила руками округлий живіт, усміхнулася знічено.

— У нашому роду жінки народжують тільки від коханих…

— Вітаю, — тепло усміхнулася немолода красуня.

— Мені поміч твоя потрібна, — сказала Мар’яна Хотинському. — Щоби подругу з в’язниці витягти. Треба завтра піти до міліції, написати свідчення… Що в ніч проти тридцятого листопада 2013 року, коли ти… — зиркнула на жінку, продовжила беззастережно: — …коли ти привіз мене додому, а я стояла біля під’їзду… Там подруга моя була. Просто повір мені, що була. Ти маєш засвідчити, що бачив її.

— У нас на завтра квитки на літак. Летимо до Італії в надзвичайно важливій справі, - пояснила Мар’яні жінка.

— Перебронюємо, — спокійно й упевнено відповів Хотинський.

— Звісно, любий, — усміхнулася жінка. «Вона щаслива, — подумала Мар’яна. — Щаслива і… молода. Як дивно…»

— А мамі я передзвоню… Поясню, що затримаємося на день, — додав Хотинський, глянув на Мар’яну іронічно, наче на все своє колишнє майбутнє. — Щасти, Мар’яно.

— Зачекай! — вигукнула раптом. — А ти… Як живеш? Як агенція?

Хотинський знизав плечима.

— З агенції давно звільнився, керую цегельним виробництвом, бо для дружини це надто виснажливо. А в мене вистачить сил порядки навести, — усміхнувся. — Надумаєш будуватися — дзвони. Поможемо.

- І тобі щасти… — прошепотіла Мар’яна Хотинському вслід. Йшов до будинку, щось іронічно розповідав немолодій і геть нестарій витонченій щасливій жінці.

…Поля вислухала оповідь Мар’яни, втерла сльози, погладила Мар’янин живіт.

— Строк який?

— Шістнадцять тижнів приблизно. На початку літа народжувати.

— А хоч коли! — усміхнулася Поля. — Аби здорове дитя. Як нирки?

— Не знаю… Не нагадують про себе, і я намагаюся не думати про них.

— Краще думай. І акушерів обов’язково попередь…

— Я їм дірку в мізках вже прогризла. До пологів п’ять місяців, а я щоразу приходжу в жіночу консультацію і товчу: «У мене хворі нирки, ви ж врахуйте».

— А зі спадком що? — спитала Поля. — Ти вже багата?

— Ні… - усміхнулася. — Там умова була… Якщо ми з Ярком будемо разом, то грошей не отримаємо…

Поля махнула рукою:

— Не з нашим щастям заради грошей без кохання жити. А Ярко де? Коли ти мене з батьком своєї дитини познайомиш?…

— Ярко на сході, - прошепотіла Мар’яна. — В «Азові»…

Наприкінці січня 2015 року справу проти Полі закрили у зв’язку з відсутністю складу злочину: подруги тільки й знали, що заарештовано нового підозрюваного, намагалися дізнатися його ім’я, та міліціянти… охороняли свої зади — ані слова! Поля не стала чекати суду над вбивцею Ігоря Корнілова, зібралася на схід.

— В «Азові» медсестрою буду, поряд із Ярком. Привезу його тобі живим і здоровим, — обіцяла.

— Твої слова звучать сумнівно… Мені страшно, Полько! Не треба нікого привозити! Привозять трьохсотих. І двохсотих. Ярко сам повернеться. І Аврора. З Ярком друг поряд. Вовчик Аврора.

— До літа всі повернемося! — сказала Поля. — Має ж тебе хтось зустрічати з пологового.

У середині лютого Мар’яна провела Полю на фронт — більше в Києві не тримало ніщо. Уже зібралася їхати в Дорошівку, коли зателефонував Стороженко з ін’юрколегії — про зустріч просив, і хоч Мар’яна переконувала: вони з Ярком рішення не змінять, наполягав: знайдіть хвилину!

— Ого! Ви при надії, пані Озерова! — зрадів, побачивши округлий Мар’янин живіт. Заметушився: прошу, присядьте, чаю, водички?…

— Дитина від Ярка… Від другого спадкоємця. І ми не вінчані. Потім якось… Тож можете сповіщати ченців у чернігівських монастирях — грошей у них побільшає.

— З цим варіантом нам ще довго мордуватися.

— Чому?

— У заповіті йдеться про монастирі Чернігівської губернії, а не нинішню Чернігівську область. Є думка, що на спадок можуть претендувати лише ті з них, які існували на той час і продовжують існувати нині. Повірте, марудна справа, але ми впораємося.

— Чим можу допомогти? Маю написати відмову чи щось інше?

Стороженко головою хитнув — ні! Постелив перед Мар’яною на стіл копію Перпетуїних розпоряджень.

— Ми наново проаналізували заповіт. Цікава картина вимальовується. У всіх пунктах Перпетуя чітко наголошує на тому, як розпорядитися спадком — золотими монетами, і як відсотками — грошима, які має виплатити банк. От дивіться! Пункт перший. Наказує поділити навпіл золото й відсотки. Те саме в пункті три і далі… А от пункт два… Де мова йде про злиття двох ліній в одну… Про вас із паном Раєвським, власне… Тут Перпетуя наказує віддати спадок ченцям… Але ж про відсотки — ані слова.

- І ви вважаєте, що ми з Ярком…

— Так! — кивнув Стороженко. — Ви з паном Раєвським цілком можете претендувати на відсотки. У нас були подібні прецеденти: справа важка, але є за що боротися.

— Канадці допоможуть?

— Не допоможуть! У них гарні юристи, один Пітер Кравчук чого вартий. Вони не гірше від нас розуміють — пункт два не містить жодних розпоряджень щодо відсотків у разі злиття ліній роду — і зроблять усе можливе, щоби відсотки назавжди залишилися в банку.

— Це законно?

— Принаймні не протизаконно. Як для них, так і для нас. Але давайте вже про наших баранів. Ми представляємо українських спадкоємців. Якщо ви довірите нам відстоювати ваші інтереси, то ми…

— Довіряємо! — поспіхом кивнула Мар’яна.

Скільки їхала до Дорошівки, все усміхалася: невже?! Невже після всіх тривог, пригод і мордувань історія, яка й почалася з пошуків грошей Яреми Дороша, подарувала предків, кохання, рідну кров, закінчиться грошима Яреми і Ярко з Мар’яною таки отримають хоч щось із мільйонів, схованих у «Банку Монреаля»?

— Добра новина, — сказав тато, підійшов до Мар’яни, спираючись на палицю, обійняв.

— Як ноги? — Мар’яна підтримала тата попід руку: Валя підвівся, як упали пізні осінні груші, та і досі Мар’яні здавалося, що тато може впасти.

— Усе добре, доню. До могил твоїх бабусі й дідуся ходив. Розповідав їм… Що вічний спокій знайшли біля руїн, де жили предки. Біля маєтку був. Дивне відчуття.

— Чудове відчуття! — розсміялася Аїда. — Це ж щастя! Валя ходить! Мар’яна скоро розбагатіє… Я бабусею стану, — сіпнула бабу Нату, яка вовтузилася біля газової плитки. — Мамо! Та скажи хоч щось!

— А ціна за те все яка? — спитала баба Ната.

— Дрібниці! — відповіла Мар’яна легковажно. — Ін’юрколегія забере частину відсотків. За послуги.

Ціна яка?! День минув, тиждень, два… Весна задзвеніла, березень сніги підмочив! — а Мар’яні все не йшло з голови бабине питання.

— Ціна яка? — страх повернувся. Сіпав душу, виставляв перед очі то Ярка, то крихітну, ще ненароджену дитину, і тільки одне ясно: не дізнатися Мар’яні, чи розвіялося прокляття, поки не з’явиться на світ Божий восьме коліно роду Дорошевого.

— Усе буде добре! — моторошні думки про проклятий рід не відступали.

Який уже Бог? Предкам молилася! Щодня сунула до руїн Дорошевого маєтку, всідалася в курильні, і вже без папірця, без підказки, вимовляла 126 імен.

— Поможіть! Дайте Яркові живим повернутися! Він… до батьків своїх має мене повезти в Ізюм. Вони там… Після того як Ярко з Біджо і Авророю їх із сепарських підвалів у Слов’янську витягли. Біджо через це загинув. Хіба дарма? І я маю Ярка зі своїми познайомити. Поможіть! Дайте дитині моїй народитися! Здоровою! Благаю… Бо я ж не житиму, якщо дитина… — притискала до грудей пузате золоте сердечко. — І німець… Фон Лютцофф… І твою душу прошу, якщо любив Олександру… І ти поможи! І ви всі… Всі, хто чує мене!

У руїнах гудів вітер, на небі затріпотіла душа юного Курта фон Лютцоффа.

Наприкінці березня Мар’яна зазбиралася до Києва.

— На серці неспокійно, — довірилася бабі Наті. — Наче має статися щось погане.

— Тобі зле? — перелякалася бабця. — То через мене! Курю надворі, а дим у хату.

— Бабцю, не кажи дурниць. Нормально почуваюся! Але краще не ризикуватиму. Вже сім місяців, за два — народжувати. Ляжу в стаціонар до пологів, якщо треба. У мене ж нирки…