— У мене ніколи не було таких дорогих і гарних черевичків, — крутилася перед дзеркалом у черевичках, фаті й рукавичках. Сукню для економії взяла напрокат, її обіцяли доставити в переддень урочистостей.

Одне псувало настрій — Поля так і парилася за ґратами. Мар’яна щодня зідзвонювалася з адвокатами, яких винайняв Пітер, та чула лише погані новини: слідство знайшло в одязі Ігоря Полину хустину зі слідами крові, шматок Ігоревого шалика був у Полі в руці, коли її затримували, а решту шалика виявили обв’язаним навколо шиї хлопця.

— Як шматок Ігоревого шалика в Полі опинився? — розпитувала Мар’яна.

— Розповідає, що знайшла його під деревом, тому і стала там копати, бо зрозуміла — знайде тіло Ігоря, — пояснював адвокат.

— Так логічно ж!

— У слідства своя логіка, і нам поки що не вдається знайти розумний компроміс. У версію «Поля дізналася про місце поховання Ігоря від баби-віщунки» не вірить ніхто.

— Але так і було! Я можу підтвердити.

— Повірте, цим ми тільки роздратуємо слідчих. Бажано відшукати більш адекватних свідків, ніж баба з екстрасенсорними здібностями.

Мар’яна засмучувалася.

— Може, слідчі з Полі убивцю ліплять, бо грошей хочуть? — питала з відчаю.

— У вас є гроші? Це би допомогло налагодити неформальні контакти.

— Будуть. Скоро…

Уже й сумніву не мала — будуть! Благала Полю подумки зачекати, передавала через адвокатів: «Тримайся, Полько! Я тебе не покинула, мине зовсім небагато часу, і я зможу купити увесь світ, щоби витягти тебе на волю». Та чим ближче час вінчання, тим настирливіше радість заглушала Полин голос у серці Мар’яни.

Сиділи з Пітером в улюбленій кав’ярні на Подолі, наречений показував світлину справжньої яхти — білосніжної, з вітрилами, штурвалом.

— Після вінчання лімузин одразу відвезе нас на яхту. Цілих три доби — тільки ми, Дніпро… і двійко членів команди, які обіцяють, що нам не доведеться з ними знайомитися, якщо у нас не виникне бажання.

— Ми помремо з голоду! — щасливо сміялася Мар’яна.

— Один із членів команди — кок. Продукти я вже замовив.

- І шампанське?

— У першу чергу шампанське, — Пітер обіймав наречену, нашіптував: — Я все тримаю під контролем, Мар’яно. Яхту дослідив сам. Вона, справді, чудова й дуже романтична. У нашій каюті ліжко висить на ланцюгах…

— На ланцюгах?

Пітер кивав:

— Якщо не звертати на них уваги, здається, що воно літає каютою.

Мар’яна пурхала. Останні ланцюги, які ще безнадійно намагалися прив’язати до реальності, розсипалися на порох, як старий сургуч на листі Перпетуї. У переддень вінчання до хрущовки на Воскресенці привезли неймовірну сукню, Мар’яна разів двадцять приміряла її, аби зайвий раз роздивитися себе із захватом, і хоч домовилися з Пітером влаштувати ввечері таку собі останню холостяцьку вечерю на двох — посидіти в ресторанчику, випити за закінчення важкого періоду пошуків, — умовила нареченого скасувати замовлення в ресторані.

— Хочу побути сама… — призналася. — Відпочити, виспатися.

Пітер не дорікав. Домовилися, що за годину до вінчання наречений заїде по Мар’яну на лімузині — покружляють містом, перш ніж до Свято-Іллінської церкви спрямувати.

До ночі Мар’яна просиділа навпроти чудової вінчальної сукні — курила, роздивлялася її із захватом, уявляла себе в храмі поряд із Пітером і аж ні разу не засмутилася. Усміхалася: а потім яхта… І далі, по життю… Все для того зробила. Остання справа лишилася. Тому і вдома лишилася — не знала тільки, як розпочати.

Урешті наважилася. Дістала з рюкзака купу паперів, серед них розшукала декілька скріплених аркушів із переліком імен і прізвищ 126 предків до сьомого коліна по батьківській і материнській лініях.

— Сто двадцять шість… — прошепотіла. — У додатковому скелеті людини сто двадцять шість кісток. Я десь читала. Наче сім колін предків. А голова, хребет, навколо серця — то основний. Чому так? Хоч які предки, думай своєю башкою? Май свій стрижень, дай волю своєму серцю? От я і думаю… Все правильно вирішила!

Розклала аркуші ретельно. Видихнула, перехрестилася, хоч ніколи на службу не ходила.

— Яремо… — покликала вголос.

На небі заплакала душа Яремина: ох, дитино… Марно то все!

— Станіславо… — продовжила Мар’яна. — До вас найперше звертаюся, бо з вас усе й почалося. Простіть уже одне одного і нас заразом. Допоможіть із прокляттям упоратися. Хіба вам самим не хочеться, щоби ваш рід продовжувався? У нас і ваша кров, Станіславо. Згляньтеся…

Душа Станіслави отрутою — крап-крап: не діждешся! Недарма поклони била, прокльони слала! Кінець крові Дорошевій!

— Валеріане, син Яреми і Станіслави. Гнате, син Яреми і Перпетуї… - Мар’яна вчитувалася в папірець, перш ніж називала імена вголос, як першокласниця тримала пальчик біля наступного імені, вела по аркушу, все читала, читала…

Дійшла до живих — до бабці Нати, матері, батька, — перелякалася: а з цими як бути? Чому в Кривошиїхи не розпитала геть усе?! До покійників їх? А то не вирок для них?

— Ні, то неможливо! — чомусь увірувала, продовжила впевнено. — Бабо Нато, мамо, таточку… Допоможіть! Усіх до сьомого коліна благаю, позбавте сили прокляття роду Дорошевого. Дайте пожити!

Завмерла. Прислухалася — тихо. «Хоч би знак який був», — подумала розгублено. У ванній хрюкнула й забулькала вода в трубах. А то вірний знак: завтра гарячої води можна не чекати. А може, і холодної.

— Дідько! От чому так?! Завтра — найважливіший день мого життя! Якщо ще дощ впаде…

Знаки не справджувалися. На ранок гаряча вода лилася, сонце світило, а радість так бурхливо зашкалювала, що Мар’яна повірила: випросила в предків щасливої долі. Напилася кави з великої, на півлітра, чашки, з годину хлюпалася під душем, потім взялася сама собі зачіску майструвати, бо однаково перукарі ніколи не могли дати ради неслухняному хвилястому Мар’яниному волоссю. Ідея була простою — укласти гарними хвилями і з одного боку підібрати, відкриваючи витончену шию й рівні плечі. Та волосся не бажало й Мар’яні підкорятися, тому на боротьбу з власними кучерями довелося витратити набагато більше часу, ніж планувала.

На годинник зиркнула: дідько! За годину Пітер має приїхати, а Мар’яні ще макіяж робити, одягатися, та й зопріла з тією зачіскою, хоч знову під душ. А що робити? Знову побігла до ванної, та тепер часу не гаяла — швидко вимилася, намагаючись не зіпсувати зачіски, одягла витончену білизну, яку придбала потайки від Пітера, прозорі колготки, щоби новими черевичками ніжки не натерти, стала перед дзеркалом — гарно! Узялася підводити очі, брови.

— Усе правильно… Спочатку зроблю макіяж, а потім сукню одягну, — заспокоювала себе, а здоровий глузд сміявся: як можна натягти сукню й не зіпсувати зачіски?!

— А я спробую! — закінчила макіяж, ускочила в коштовні білі туфлі, побігла до вікна, щоби пересвідчитися: двір на місці, нікуди не дівся, не провалився в тартарари, безпритульні люди попід під’їздом не тиняються і не влаштують їм із Пітером імпровізований «викуп нареченої».

Визирнула. Під під’їздом виднілась автівка — не банальний, довгий, як сосиска, лімузин із букетами на капоті, а «мерседес»-кабріолет: білий, розкішний, із темним шкіряним салоном, відкинутим верхом. Біля автівки стояв Пітер — костюм, як влитий, метелик під коміром-стійкою, в руці маленький букетик. Білий…

Мар’яна на годинник: ще є час! Пітер майже на годину раніше приїхав. Чого би це? Мобільний — дзень.

— Пітере… Я тебе бачу! — стояла біля вікна в самій білизні, колготках і туфлях. — Ти… такий…

— Подумав… Давай довше містом покружляємо… Не проти?

— Ні! Зараз! П’ять хвилин! — вирубила зв’язок. За діло!

Поправила зачіску, вже до сукні, та згадала про подарунок баби Нати — сердечко пузате, золоте.

— Неодмінно вдягну, — до рюкзака, бо як поклала у внутрішню маленьку кишеньку, коли з Дорошівки їхала, так і забула про нього. Перерила весь рюкзак — нема. Засмутилася, вперто обмацувала рюкзак знову і знову, лаяла себе: «Хіба не дурепа?! Єдина старовинна річ у роду лишилася, та Мар’яна і її примудрилася загубити». Віджбурнула рюкзак, під ноги глянула: пузате золоте сердечко валялося на підлозі, як непотріб.