За рік після повернення з піврічного подорожування Європою у Кітті стався другий викидень. Біда народила дивні висновки в голові Валеріанової дружини — відмовляла чоловікові в близькості, плакала невтішно до істерики:
— Як ви не розумієте, Валеріане! Я просто не можу! Не маю права! Я повинна розібратися! Маю знайти відповідь: за що Господь так жорстоко карає нас! У чому ми так провинилися? Де наш гріх?!
Тепер екіпаж віз Кітті Ланську не на бали і звані обіди — клала Богові поклони в монастирях, обціловувала руки Божим людям, наказала капличку в домі добудувати — все молилася, молилася.
Валеріан не пручався — покер став найліпшим приятелем і найпідступнішим ворогом. Величезні статки Дороша, залишені пані Станіславою синові, танули, а мати покарати азартного Валеріана не могла — померла за рік після того, як син став Ланським. Наче і не було більше для чого жити — усе зробила.
Тільки за шість років після вінчання, восени 1863 року Кітті народила справного хлопчика, якого при хрещенні нарекли Германом. Маля отримало від матері графський титул, невеликий недоторканний спадок від на той час уже померлого діда Гавриїла Федоровича. Розчулений Валеріан пообіцяв дружині, що обов’язково вчитиме сина географії та німецької мови. Нічим матеріальним допомогти вже не міг. Покер забрав усе: надії, мрії, кохання, життя… Від статків Дороша лишився тільки будинок у Санкт-Петербурзі, та коли за рік після народження Германа Валеріан програв і його, то написав Кітті записку з вибаченнями і пустив собі кулю в скроню, маючи за плечима 41 рік нікчемного згаяного часу.
Кітті Ланська, слава Богу, мала чотирьох заміжніх сестер. Зібрали сімейну раду, вирішили закладений дім у Санкт-Петербурзі віддати кредиторам, а Кітті з малим Германом поселити в більш тихому, зеленому і теплому Києві поряд із сім’єю старшої сестри Марії, бо та вміє дім економно вести, і Кітті того навчить…
Мар’яна уважно слухала Пітера. Показував на генеалогічному дереві: у Валеріана і Катерини Ланських у 1863 році народився син Герман.
— Ланських? — здивувалася.
— Невідомо чому Валеріан вирішив змінити прізвище і стати Ланським, та це загальмувало наші пошуки надовго, — відповів Пітер. — Наче хтось хотів навіки сховати рід Дорошів…
— Яремин син не схотів носити прізвище батька?
— То не головне, — знизав плечима Пітер. — Важливо, що маємо архівні підтвердження факту вінчання Валеріана і Катерини й факту зміни прізвища. — Вказав на дерево. — А тут — третє коліно. Герман Ланський і його дружина Пелагея.
Третє коліно. Герман і Пелагея. Прапрадід і прапрабабця.
Герман зовні в Ярему вдався — високий, кістлявий, дужий. А норовом — хтозна в кого. Задумливий, неговіркий. Дивиться на світ Божий, наче розгадати його намагається. Іншим хлопчакам — на кониках дерев’яних скакати би, а Германові книжки солодші за медові пастилки. З дитинства в заможному домі тітки Марії захоплено слухав її чоловіка, архітектора Павла Андрійовича Берна, який працював із легендарним київським губернським архітектором Михайлом Степановичем Іконніковим, разом із ним споруджував і Лук’янівський тюремний замок, і губернські присутствені місця, і житлові будинки на Печерську і Подолі, і «Гранд-отель» на Хрещатику, і клініки при Університеті Святого Володимира. Вплив Берна обернувся запальним бажанням і самому вивчитися споруджувати будинки, та більше — церкви. Ділився з рано зів’ялою матір’ю-вдовою:
— Берн дозволили мені побути біля Софійського собору. Його зараз перебудовують, матінко. Хіба може бути більш благе і відповідальне діло, ніж проектування і будівництво храмів? Віддайте мене в учні до Берна вже зараз.
— Спершу слід гімназію закінчити, Германе, — відповідала Кітті, а як син підріс, уже додавала безнадійно: — А потім, любий синку, ти закохаєшся, заведеш сім’ю і твої мрії зміняться. Ти знайдеш прибутковішу справу, бо таких, як Берн, як Іконніков, — одиниці. А звичайні будівельні інженери м’яса і на Масляну не бачать.
— Присягаюся вам, матінко! Не заведу сім’ї доти, доки не зароблю архітекторською справою на гідне життя спершу для вас… — запевнив турботливий син.
А турбуватися було про що. По переїзді до Києва Кітті Ланська так і не стала прагматичною господинею, так і не навчилася економно вести дім, як сестра Марія. Жила з сином неподалік Лаври в невеликих одноповерхових покоях на три кімнати, кухню і темну комірчину, де вночі куняла дебела служниця Ганя. Спочатку Кітті спустила гроші, які ще батько як недоторканний для Валеріана посаг лишив, потім добралася і до синових грошей.
Герман мрії не зрадив, поїхав на навчання до Петербурзької художньої академії, коли повернувся, застав матір у вкрай злиденному становищі. Добре, що Берни щодня запрошували на обід, а то би пропала…
— Лиш трохи потерпіть, матінко! Матимете все, чого гідні.
Герман не зрадив слову, що дав матері колись у дитинстві. У Києві саме починався будівельний бум — місто активно зчищало з себе шкарлупу дерев’яних малоповерхових забудов, розділило свої вулиці на чотири категорії — на вулицях першої категорії дозволялося будувати тільки кам’яні багатоповерхові споруди.
— Ми зводитимемо будинки на п’ять, шість, сім поверхів! — Герман Ланський почав помічником уже шанованого на той час архітектора Берна.
Кітті перехрестилася: невже в її житті знову світитиме сонце? Піклувалася про роботящого сина як могла — і млинців гарячих змусить служницю Ганьку вдосвіта напекти, аби Германові смачний сніданок був, і ковдру на печі нагріє, аби тепло спалося синочку, коли пізно увечері повертається зморений, та щасливий.
Та більше Герман матір опікав. Приносив Кітті весь свій заробіток.
— Вам, мамо, краще знати, як грішми розпорядитися. Може, капелюшок вам новий купити? Чи чобітки з підборами?…
Отаке золоте дитя виросло. Тридцять років виповнилося… Уже сам архітектор, стару матір перевіз в апартаменти на другому престижному поверсі прибуткового будинку на Подолі, який сам і проектував, і зводив. Екіпаж щоранку під апартаментами на пана архітектора чекає…
— Коли ж ти дружину в дім приведеш, Германе? — все питала Кітті.
— Ще не зустрів таку прекрасну, як ви, матінко…
Так і не побачила Кітті синової дружини, померла в 1895 році. Герман власноруч спроектував надгробок на могилу матінки: розгублений янгол із благанням простягає руки до Бога, наче просить поради, бо не має сил впоратися з життям. Отакою побачив син Кітті.
А оженила Германа стара служниця Ганя. Досить років провела в домі Ланських, тож без остраху бубоніла правду.
— Отак услід за матінкою підете, ніхто сльози не вронить, — дорікала. — Куди це годиться? Щоби архітектор, та ще й граф, без сім’ї, як те злиденне, що не має і півкопійки на тиждень!
Так мордувалася, аж раз Герман побачив у кабінеті на своєму робочому столі — священне місце, куди Гані й дихати заборонялося! — бульварний листок зі шлюбними оголошеннями. Розлютився, ухопив, уже хотів гукнути: «Ану, ходи, Ганю!» Та наштовхнувся очима на досить велике оголошення у вигадливій рамочці із завитками.
«“Божевільний поет, містичний анархіст, що ходить над безоднею, кличе з незвіданого простору ту, яка насмілиться з ним рука в руці пройти життєвий шлях і пізнати все! Пропозиція серйозна. Київ, 12-те поштове відділення. Пред’явнику поштової квитанції № 666”, - прочитав. Розреготався. — Жах! Який банальний огидний жах!»
Гнів минув. Усівся в крісло, розрівняв листок.
— Краще за жарти фіглярів у шапіто, — пробурмотів.
Узявся читати:
«Красуня з очима русалоньки, вся зіткана з нервів і оригінальності, кличе на свято життя інтелігентного, дуже багатого пана, здатного на яскраві почуття. Мета — шлюб».
«Зятя шукають у дім пристойного, молодого, освіченого, хай уже і без грошей».
