Литмир - Электронная Библиотека

— Клянуся вашим здоров’ям, мамо! Як отримав ваш лист про кончину батька Яреми Петровича, з того дня щотижня ставив свічку за упокій його душі, - розпочав обережно. Матінку за плечі обійняв. — Але ж рік по смерті батька минув. Чому ж ви і досі в жалобі? Як би я хотів бачити вашу посмішку, люба матусю.

— Справи завершу і посміхнуся, сину, — відповіла пані Станіслава.

— Які ж справи вимагають від вас такого суворого вбрання?

- Ім’я батька твого, Яреми Дороша, знищити хочу! Щоби ніде, у жодному папері не лишилося і згадки про нього! — хижо вишкірилася пані Станіслава. — І твоє майбутнє від того залежить, сину. Приймеш у серце біль мій — усе до останньої крихти тобі віддам, щоби жив без турбот, а не приймеш — монастирю в Кракові весь свій спадок заповім.

— Чому ж ваше серце болить, матінко? Чим батько так гірко скривдив вас?

- І тебе, Валеріане! Гулящу кралю собі завів, на посміховисько сім’ю свою виставив, ніби і не мав ніколи — ані дружини вінчаної, ані сина законного.

Валеріан матінку щиро любив — у дитинстві пані Станіслава малого пестила, не батько. Почервонів від гніву, забігав.

— Чому Бог батька прибрав?! Чому не дав мені помститися за вашу зневажену честь, мамо?! Як мені жити з таким каменем?!

— Не край серце, любий мій! Час на нашому боці… Устиг немо… — відповіла турботлива мати. Сина по волоссю погладила — дякувати Богу, син не в Дороша вдався. В пані Станіславу. Такий же стрункий, погордливий, волосся густе, каштанове, очі світлі, блакитні. За такого красеня, ще й багатого на Дорошеві землі та винокурні, будь-яка знатна наречена з радістю піде.

Валеріан ще горів.

— Яка ж ви милосердна і терпелива, матінко! А я не хочу чекати! То принизливо й огидно! Як на мене дивитимуться сусіди, донька пана Хропилова, з якою я танцював два роки тому на Різдво у Шереметів? Пани в дворянському зібранні? Я мав такі плани, збирався отримати в Чернігові чин після навчання! І що мені тепер робити?

— Забувай про Чернігів, Валеріане. Ми до Мазовецької губернії поїдемо! До Варшави! Там наше майбутнє! Там рідня, там ще й досі лишилися зв’язки і приємні знайомці.

— А Дорошівка?

— Продам! Першому ж продам, хто згодиться! І прокляну цей дім, щоби впав і поховав усе, що пов’язане з іменем Дороша!

— Але ж я — Дорош, мамо!

— Ненадовго, сину! Ми тобі таку дружину знайдемо — не тільки красуню й господиню з добрим серцем, але неодмінно зі знаті. З іменем. Його і візьмеш, як вінчатимуть.

— Дорогоцінна матінко! Давайте завтра ж виїдемо! — збуджено вигукнув Валеріан.

— Ні, сину… Я справ на півшляху не кидаю. Виведу ім’я Яреми з усіх паперів, чорне зніму врешті, тоді й вирушимо.

Наприкінці року 1850-го, коли Мазовецька губернія вже п’ять років як іменувалася Варшавською, в танцювальній залі палацу графа Гавриїла Федоровича Ланського, внучатого племінника покійного генерал-губернатора Ланського, усміхнена пані Станіслава і хазяїн розчулено спостерігали, як посеред інших пар стрункий красень Валеріан Дорош кружляє у вальсі юну доньку Ланського п’ятнадцятирічну Катерину.

— Наші діти створені одне для одного! — схвильовано прошепотіла пані Станіслава Ланському.

— Матінко моя, побійтеся Бога! — відповів граф. — Кітті лише п’ятнадцять!

— Ти знайшов відомості про Валеріана у Варшаві? — спитала Мар’яна Пітера.

— То було непросто, — відповів.

— Чому він там опинився? Щось відомо про його життя?

— Майже нічого, — відповів Пітер.

Друге коліно. Валеріан і Кітті. Прапрапрадід і прапра прабабця.

Граф Гавриїл Федорович Ланський був не тільки шанованого знатного роду, але і статки мав чималі, тож видавати заміж п’ятьох дочок, а тим більш найменшу, найулюбленішу Кітті, не поспішав. Лише за сім років дав згоду на шлюб із Валеріаном Дорошем, який уже й надію втратив. Та перед тим добряче пошарпав нерви пані Станіславі, бо хотів не тільки убезпечити доччин посаг від ймовірних зазіхань майбутнього зятя, але й мати тверду впевненість у тому, що Валеріан теж не з голим задом до вінчання прийде.

— Ви, матінко моя, вже потерпіть, — казав пані Станіславі. — Був би живий ваш чоловік Ярема Петрович, Царство йому небесне, ми би з ним ці питання обговорювали. А коли вже так — одна ви за спиною Валеріана, — то не таїться. Хочу геть усе знати: скільки капіталу синові виділили, які землі, маєтки, села. Бо моя Кітті, вже вибачте, у розкошах жити звикла, тож або ще кращою її долю зробите, або іншого зятя шукатимемо.

— Для мене, Гавриїле Федоровичу, чути такі слова — найбільша втіха, — відповідала пані Станіслава, читала питання в графових очах, пояснювала сумирно. — Згадали ви чоловіка мого покійного, упокой Господь його душу, а для нас із Валеріаном кожне його слово і досі на вагу золота. Дякую, що шануєте…

— Щедрою людиною пам’ятаю пана Ярему. Ще замолоду зустрічалися.

— З дня у день його заповітам слідуємо, — вела своє пані Станіслава. — Останні слова його були: щоби Валеріан тільки за велінням серця дружину брав, не за посаг. Велів синові все віддати — капітали свої, акції, землі, маєтки в Чернігівській губернії, якщо Валеріан зустріне янгола, який навіки западе йому в серце. Тож, любий графе, Валеріана посаг Катерини не цікавить. Сам свого янгола розкошами огорне. Та тільки… за однієї умови.

— Отакої! Так ви, матінко моя, умови мені ставитимете?!

— Лише одну! Валеріан має після вінчання взяти прізвище дружини. Валеріаном Ланським стати.

Граф плечима знизав.

— Парадокс! Ім’я Дорошів гриміло в старі часи. Пана хорунжого, героїчного батька вашого чоловіка шанували по обидва береги Дніпра, а пан Ярема сам собі славу здобув, як людина ділова, вчена, чесна, на служіння державі й благій справі все життя націлена. Чим же ім’я Дороша вам не гідне?

— Не моя то воля, любий графе. Останнє бажання Яреми Петровича, — відповіла пані Станіслава. — Не можу порушити дане йому слово.

— Парадокс… — повторив граф. Кивнув пані Станіславі. — Не порушуватимемо останньої волі пана Яреми. Мені Бог синів не дав, тільки доньок…

— Прийміть у своє серце мого Валеріана, Гавриїле Федоровичу! Він стане вам слухняним і гідним сином, яким ви гордитиметеся, як я ним усе життя.

На тому і домовилися. Восени 1857 року багате весілля сколихнуло Варшаву, після чого молоді вирушили в Санкт- Петербург, бо мрійниця Кітті всі сім років натхненного листування і романтичних зустрічей із красенем Валеріаном бідкалася: от усім її юна доля вдалася, крім одного — в столиці жити хоче, не в околичній Варшаві! Та розсудлива пані Станіслава придбала синові двоповерховий кам’яний будинок у північній Пальмірі лише після того, як завершилися непрості перемовини з Ланським, молоді заручилися і стали готуватися до весілля.

— От і згинули Дороші! — усміхнулася мстиво, коли молоді побралися.

Валеріан узяв прізвище Ланський, поселився з молодою дружиною на берегах Неви: поринули у світське життя — нові знайомства, бали, кінні прогулянки, покер, звані обі ди й вечері, в гості, самим гостей прийняти, збуджені розмови про імператорську сім’ю, і знову бали, бали… Столичне життя закрутило вихором, навіть благі наміри Валеріана прислужитися науці в Петербурзькому університеті відкладалися на невизначений термін, бо часу підготувати курс лекцій із географії для викладання не було: бали, покер, бали… Може тому вкрай легковажно сприйняли новину про викидень, який стався у Кітті на другому місяці вагітності за півтора року після вінчання.

— Бог ще обов’язково подарує нам дитину, Кітті, - заспокоював Валеріан розгублену дружину. — Ми поїдемо на води в Швейцарію, ви поправите здоров’я… Там дивовижне цілюще повітря.

У Швейцарії за покером і програв Дорошівку незнайомому французові.

60
{"b":"276160","o":1}