— Ти теж перев’язувала! А потім втекла! Що, пограла в патріотизм і досить?!

— Полько, що з тобою? — Мар’яна спробувала обійняти подругу, та Поля відштовхнула її, вирячилася.

— З тобою — що?! З вами усіма?! Майдан — не шоу вихідного дня, яке триває з восьмої до двадцятої! Майдан не має скінчитися, поки всі ці виродки…

— Які виродки?

- І зрадники! І корупціонери! І росіяни — твої братики-сестрички! Поки вони всі до одного не поляжуть тут! За те, що наші хлопці…

- І я? — Мар’яну теліпало. — У мене тато росіянин, отже, я теж… І я маю полягти?!

— А зараз перевіримо! — Поля всілася за стіл на кухні, дістала з рюкзака молоток, поклала поряд на стільницю.

— Нащо тобі молоток?

— Звикла… З Майдану зі мною, — услід за молотком Поля дістає з рюкзака пляшку горілки. — Будеш наших хлопців поминати? Горілка ниркам не зашкодить. Я знаю…

— Не хочу пити.

— Ну, от і відповідь! — Поля взялася відкорковувати пляшку.

Мар’яна відібрала пляшку, присіла поряд, силоміць обійняла подругу, притисла до себе.

— Полько… Я тебе заберу звідси. До нас у Дорошівку. Тобі потрібне чисте повітря, тиша… Усе буде добре, я лише на кілька днів до Києва, а потім ми з тобою поїдемо в село, і я буду увесь час поряд із тобою. І все мине… Все!

Мар’янина сім’я автоматично ставала більшою. «Як же я Полю тут саму покину?!»

— Не мине! — Поля заплакала гірко, притулилася до Мар’яни. — Я не сплю… Взагалі. Не можу спати. Тільки як трохи вип’ю.

— Полько, ти стала схожою на безхатька. Чесно… Давай до ванни. Приведи себе в порядок і поведеш мене до лікаря.

— Зле?

— Не так зле, як хочу з’ясувати найголовніше: чи будуть у мене діти.

— З хворими нирками важко народжувати чи неможливо. Залежно від діагнозу, — Поля ще пам’ятала, що медсестра.

— Хочу знати діагноз, — прошепотіла Мар’яна.

Поважний нефролог приватної клініки, куди Мар’яна потягла за собою Полю, тільки би та знову не посунула на Майдан, оглянув Мар’яну, призначив купу обстежень, УЗД.

— У будь-якому випадку не впадайте у відчай, — порадив. — Нині всі народжують, навіть давно клімактеричні… Кажуть, встигли яйцеклітини заморозити. Ви бачили такі холодильники? Я — ні. А от репродуктивна медицина — реальний факт. І сурогатні матері. Подрузі довірите своє дитя виносити?

Мар’яна глянула на тьмяну, як вгасла свічка, Полю, кивнула.

— Довірю…

Поля усміхнулася. І до рідної хрущовки на Воскресенці повернулися вдвох, хоч Поля і рвалася на Майдан. До ночі все курили, пили каву, говорили… А як упала ніч, Мар’яна вклала Полю на диван, як малу, вкрила тонкою ковдрою, присіла поряд.

— Ти заснеш… І без горілки.

— Ні.

— Заплющуй очі. Я тобі розповім таку історію…

— Про себе?

— Майже… Колись жив такий собі пан… Ярема Дорош. Нащадок козацького хорунжого. Багатий був і славний. Усе життя збирав відомості про звитягу Чернігівського козацького полку. Проти Наполеона воював. Його маєток розташовувався там, де у нас хата тепер. У Дорошівці. Раніше ж пани кріпаками і селами володіли, називали їх згідно зі своїм іменем. Кандиба — Кандибівкою, Маслов — Маслівкою, а Дорош — Дорошівкою. І — от уяви собі! — Ярко… Той хлопець, з яким я…

— Я пам’ятаю.

— Так от! Він — нащадок тих Дорошів. Дядька Яреминого. Самійла.

— Ти казала… — Поля вже крізь сон.

— Ні, ти слухай! А Ярема Дорош… Точніше, якась особа залишила спадок для прямого нащадка Яреминого. І мене викликали до ін’юрколегії в цій справі, бо я ж копала! Я стільки архівних паперів перелопатила… Їм, певно, допомога моя потрібна… Тому я… — глянула на подругу: спить. — Тому завтра я благатиму, щоби ти пішла зі мною, — прошепотіла.

Що це? Засідка? Біля офісу ін’юрколегії проходжається Хотинський. Бачить Мар’яну і Полю здалеку, швидко йде назустріч. Хапає Мар’яну за руку.

— Не смій мене ігнорувати, золотце! Нам треба поговорити!

З офісу миттєво вилітають кремезні охоронці в чорній уніформі. Відтягують Хотинського. Вслід за ними з офісу виходить Пітер і спокійний чоловік, що він і привіз Мар’яну до Києва, того ж дня попросив її паспорт, ідентифікаційний код.

— Пітер? — Мар’яна напружується, тримає Полю за руку.

Пітер косує на Хотинського, який щось безнадійно доводить охоронцям, ніяково усміхається Мар’яні.

— Радий тебе бачити.

— А я і не знаю, — Мар’яна наїжачується. — Що ти тут робиш?

— У справах. Поговоримо потім, як захочеш…

— Подрузі доведеться почекати в мітинг-румі, - спокійний чоловік іде коридором офісу, на ходу пояснює Полі: — Вам принесуть каву, води… — обертається до Мар’яни: — Пітер проведе вас, пані Озерова. Сподіваюсь, цей день принесе вам гарні новини.

Спокійний чоловік веде Полю до мітинг-руму, Мар’яна і Пітер залишаються вдвох лиш на мить.

— Я все поясню потім, зараз просто послухай: ні за яких умов не виходь заміж за Хотинського! — тихо просить Пітер. — Він — покидьок.

Мар’яна не встигає відповісти. З кабінету їм із Пітером назустріч виходить поважний сивий пан, простягає Мар’яні долоню.

— Стороженко Іван Якович. Радий знайомству, пані Озерова.

Усе то до біса цікаве і таємниче. Мар’яна роззирається здивовано. От поважний Стороженко жестом запрошує її до свого кабінету. Пітер теж не лишається в коридорі.

— Я в Києві лише на кілька днів, тому… Якщо можна… Не могли би відразу до справи перейти? — Мар’яні прикро, що Полі поряд немає. Мар’яні би скоріше до Полі, бо Поля зараз без Мар’яни не впорається. — Справа у моїх пошуках родоводу Дорошів? Готова надати вам усі матеріали, які в мене є.

— У тому немає потреби, — відповідає Стороженко. — Ми знаємо ім’я прямого нащадка Яреми Дороша. Це ви, пані Озерова.

Що?! Поважний пан знущається?! Мар’яна ошелешено озирається до Пітера.

— Так! — киває Пітер.

— Ви помиляєтеся, — врешті промовляє Мар’яна. — Які Дороші? Я — Озерова! Чисте, як вода, російське прізвище, російська кров по татовій лінії.

— Я відновив родовід твого захованого роду, Мар’яно, — каже Пітер.

Мар’яна втрачає здатність говорити, слухає поважного пана. Він збуджений і гордий: справа надзвичайно цікава, вони ніколи не стикалися з подібним раніше! Зазвичай їхні клієнти — громадяни України, які за заповітом отримали спадщину від померлих за кордоном родичів. Справа ін’юрколегії перевірити й підтвердити особу спадкоємця, допомогти відкрити рахунок у банку, в оформленні всіх інших, необхідних для отримання спадщини документів…

— Але з таким заповітом, що написаний понад сто років тому…

— У 1881 році, - доповнює Пітер.

— Так! З таким старим заповітом, у якому до того ж не вказано конкретне ім’я особи-спадкоємця, ми маємо справу вперше. Згідно із заповітом пані Перпетуї…

— Перпетуї? Дружини Самійла Дороша?! — не втримується Мар’яна. — Я знаю її! Тобто читала…

Стороженко киває.

— Згідно із заповітом пані Перпетуї Марківни Дорош, у дівоцтві Ізоватової, спадок призначений для прямого нащадка Яреми Петровича Дороша в сьомому коліні. Ми разом з юридичною фірмою пана Кравчука за дорученням «Банку Монреаля» шукали цього нащадка, і, треба сказати, пан Кравчук та його колеги провели колосальну роботу. Правда, ми дізналися й про паралельні несанкціоновані пошуки, але…

— Але то не вплинуло на результат, — швидко додає Пітер, знічується.

- І в результаті ви знайшли мене?! — Мар’яна дивилася на Пітера і Стороженка із підозрою. Віри — ані на йоту.

— Тут усе. Дивись, — Пітер розгортає великий, на весь стіл, аркуш паперу: на ньому вигинає гілки розгалужене генеалогічне дерево, — показує: — Перше коліно — Ярема Дорош і його дружина Станіслава, в дівоцтві Полонська. У 1823 році у них народився син Валеріан.

— У Яреми був син? Чому я не знайшла про нього нічого? — запитала Мар’яна.

Перше коліно. Ярема і Станіслава. Прапрапрапрадід і прапрапрапрабабця.

Валеріан Дорош повернувся з німецького Кіля до батьківського маєтку в Дорошівці за рік після смерті батька, наприкінці 1844 року. Поцілував руку дорогоцінній матінці — сухій, у чорне вбраній.