«Панянка, 20 років, тільки-но закінчила гімназію, шукає чоловіка-мільйонера, неодмінно похилого віку, аби не допустити зради з його боку».

«Унтер- офіцер бажав би оженитися на панянці, яка має капітал. Весілля за рахунок нареченої».

«Дружину-компаньйонку з капіталом у 5 тисяч шукає солідний пан 35 років, який відкриває їдальню. Справа обіцяє великий успіх».

«Брюнет, 30 років, п’ю запоєм, бажаю знайти дружину, яка намагатиметься вилікувати мене від цієї хвороби».

«Кавказець-єврей, 22 роки, енергійний, з історичним минулим, бажає одружитися з панянкою, не старшою за себе. Віддамся тільки, якщо покохаю. Грошей не шукаю, хоч сам їх не маю».

«Немічний холостяк, старий барон знатного роду, кош тів для життя не має. Бажає шляхом шлюбу передати баронський титул будь-якій жінці. Зовнішність, вік, віросповідання та інше не має значення. Потрібен капітал 5–6 тисяч. Може всиновити, вдочерити».

— Ганя страшиться, що я стану немічним графом-холостяком? — запитав сам себе іронічно, відкинув бульварний листок, та знову взяв. Читав.

«Заради Бога! Врятуйте хто може і поки не пізно! Я грузинка знатного роду, з Кавказу, красуня, мені 18 років, чесна і вихована, освічена, співаю, граю на фортепіано, добре знайома з великосвітською постанов кою дому. Зла доля закинула мене в чужі краї, я лишилася без грошей і без надії. Незважаючи на те що я працюю, моє становище все погіршується. Недобрі люди користуються моєю безпомічністю, експлуатують і спокушають. Як довго зможу не підкорятися — не знаю! Врятуйте! Згідна вийти заміж за того, хто забезпечить мені чесне існування і захистить від образ. Мою адресу можна знайти в конторі газети «Шлюбні оголошення”…»

Архітектор Ланський відкинув листок. Різко підвівся. Поклав у портмоне дві банкноти по 25 крб, узяв циліндр і вийшов з апартаментів на Подолі.

Контора «Шлюбних оголошень» винаймала дві кімнати на першому поверсі старого будинку за два кроки від Хрещатика. В одній, ближчій, за відгородженим дерев’яною стійкою столом скромно вбрана панянка з високо підібраним волоссям переписувала на один аркуш оголошення відвідувачів. Почула дзвіночок на дверях, відірвалася від аркуша, глянула на відвідувача. Герман побачив панянку й закляк: дівчина за столом здалася Ланському на диво схожою на покійну матінку. Не зовнішністю — чистим поглядом розгубленого янгола, делікатними рухами, навіть тим, як обережно вона відклала папери, підвелася, щоби привітати його.

— Контора вже закривається, — і голос дівчини здався Ланському мелодійним, як у Кітті. — Але я затримаюся, щоби прийняти у вас оголошення.

— Я тут в іншій справі, - пан архітектор розхвилювався, знітився. Сам собі здавався старим і не гідним молодої дівчини, але вже знав: це — його жінка.

— Випадково прочитав оголошення юної грузинки, яка волає про порятунок, — пояснював схвильовано, дістав із портмоне банкноти, поклав перед дівчиною. — Якщо ці гроші хоч якось допоможуть їй… Буду радий!

— Ви — шляхетна людина, — усміхнулася дівчина, заходилася шукати адресу грузинської красуні. — Ви зможете самі передати їй гроші. Вона буде вам надзвичайно вдячна.

— Ні! Вибачте, але я довіряю вам! — не дочекався квитанції, яку дівчина почала виписувати, вискочив на вулицю. Швидко пішов геть. Відійшов кроків на двадцять, зупинився.

Коли дівчина з газети «Шлюбні оголошення» вийшла з контори, замкнула її, ретельно сховала ключі в кишеню довгої сукні, попрямувала в бік Печерська, пан архітектор перехрестився подумки, наздогнав дівчину.

— Перепрошую… — мовив напружено. — Дозвольте представитися. Герман Валеріанович Ланський.

— Пелагея Дмитрівна Кононенко, — дівчина знітилася, та трималася з гідністю.

— Дозвольте провести вас, Пелагеє Дмитрівно.

— Це неможливо! — щиро захвилювалася. — Незнайомий чоловік не може складати компанію незаміжній дівчині.

Йому було — 47. Небагатій міщанці Пелагеї з далекої від центру Лук’янівки — 19. Тихо і без урочистостей вони повінчалися за місяць, бо увесь цей місяць Герман повторював Пелагеї тільки одне:

— Ви — моя жінка, Пелагеє Дмитрівно. Я шукав вас усе життя.

За рік, у 1910-му, Пелагея Ланська народила доньку, яку нарекли Ольгою.

- Я знаю будинок, де жив Герман Ланський! Там дошка меморіальна біля входу, — Мар’яна розхвилювалася. — Це мій прапрадід? Чому він так пізно одружився? А прабабця який слід залишила?

— Розділила долю вашого прапрадіда, була з ним поряд до смерті, - відповів Стороженко.

— Розкажіть!

— Перепрошую, але наполягаю — давайте повернемося до ланцюжка, який веде нас… До вас.

— У Германа і Пелагеї була єдина донька Ольга, — продовжив Пітер. — З нею ми теж… помордувалися. Ще одна зміна прізвища.

— А Ольгу що не влаштовувало? — із прикрістю запитала Мар’яна.

— Надто буремні роки припали на її життя: революції, сиротинець… Ми її ледь відшукали.

— А що сталося з її батьками? Наполягаю! Розкажіть.

— Припускаємо, що Герман Ланський не прийняв революцій 17-го року. Його слід відшукався в 1922 році в Константинополі, - сказав Пітер.

— У Стамбулі?

Пітер киває: так.

— Цілком ймовірно, він з Пелагеєю потрапив туди восени 1920-го, коли з Криму евакуювалася російська армія барона Врангеля.

— Чому ж вони залишили доньку?

— Невідомо.

— Чому потім не шукали?

— Герман Ланський помер у Константинополі навесні 1923-го від пухлини мозку в злиднях, але до останньої миті поряд із ним була Пелагея. Ми знайшли уривки її щоденника.

— Прошу… Можна? — Мар’яна відчула, як до горла підступають сльози. Пітер простягнув дівчині ксерокопію архівного документа.

«Константинополь. 1 березня. 1923 рік. Перший день весни. Герочка вже не підводиться, засліп. Зранку позичила трохи пшонних крупів у графині Д., годувала Герочку. Сонце блиснуло, і здалося, що він мене бачить. Я спитала: “Ви бачите мене, Германе Валеріановичу?” Він заплющив сліпі очі й відповів: “Бачу… І милуюся…” Більшої нагороди від долі мені й не треба. Графиня Д., у якої ми винаймаємо кімнату, висловила обурення з приводу того, що я сплю з хворим Герочкою в одному ліжку. “Це — негігієнічно! — сказала вона. — Ви могли би спати на лаві в коридорі!” Я відповіла, що присяглася перед Богом бути з чоловіком разом у горі і в радості. Кожного вечора я лягаю поряд із Герочкою, обіймаю його і молюся, щоби Господь забрав його біль, та не забирав його життя…»

- А що стало з Пелагеєю? — не чуючи свого голосу, спитала Мар’яна.

— Про її подальшу долю нічого невідомо, — відповів Пітер.

…Дощової осені року 1925-го після сильного шторму, який тиждень поспіль не дозволяв суднам пристати до порту, турецькі рибалки побачили посеред хвиль тіло мертвої жінки, та вирішили не ризикувати: відштовхнули багром подалі від човна — риби більше буде! А константинопольські безхатьки все кумекали: куди ж поділася сумна виснажена чужинка, яка протягом кількох років щодня стояла на пірсі, зустрічаючи кожен пароплав, що прибував до Константинополя…

Мар’яну накрило холодною, як горе, хвилею.

— А Ольгу які біди спіткали?…

Четверте коліно. Наум і Ольга. Прадід і прабабця.

Усе своє недовге трагічне життя Ольга Ланська ря тувалася одним-єдиним спогадом із дитинства: Різдво 1917 року, їй скоро сім років, тато вважає її вже дорослою і розумною дівчинкою. Веде просторою вітальнею до пухнастої ялинки.

— А що тут у нас, Олечко? — усміхається в бороду.

— Скрипка! — Оля не вірить очам. Справжня скрипка, про яку вона так мріяла! Матінка намагалася виглядати суворою, завжди застерігала: ще зарано, донечко. Спочатку маємо опанувати гру на фортепіано.

— То так нудно, так… нецікаво! — Оля слухняно виконувала гами, та мріяла лише про скрипку.

Щастя, як скрипкова струна, обірвалося того ж 1917 ро ку. Дні стали похмурими, батьки розгубленими, обіди сумними і голодними. І тільки татів двоюрідній брат дядечко Юрій Берн виглядав рішучо.