Ада не просто чекала — стримуючи лють, дихала важко, збуджено совала вітальнею, псувала паркет гострими підборами лакових чобітків, роззиралася. У вухах Валин голос: «И если призрак здесь когда-то жил, то он покинул этот дом, покинул…»

— Крісло — чуже! Не годиться! — прошепотіла оскаженіло білим стінам. — Авжеж?

Ніж до рук — по шкіряній спинці.

— Диван чужий! — ножем по подушках.

Штори зірвала — у шмаття, килим узялася рвати, та не подужала, кинула. Добралася до шафи, уже хотіла увесь новенький одяг в одну купу звалити, сірником чиркнути — і хай горить до біса разом із цією чужою мертвою хатою, де ніколи не житиме Адин привид! Ніколи!

Завмерла.

— Та ні… - брала одяг оберемками, тягала до «тойоти», кидала в салон, поверталася до будинку — бо ж немало накупила.

Віднайшла велику дорожню сумку, поклала в неї косметичку, прикраси, усі свої документи, включно з дипломом про вищу освіту, білизну, пару светрів, брюк. Скинула врешті лакові чобітки, дорогий кашеміровий костюм, перевдяглася в старі джинси, уги. Віднесла в автівку дорожню сумку, стала біля вікна.

— Краще їдь, падло, а то дім спалю! — прошепотіла хижо.

Шуляк наче почув. За хвилину поряд із будинком блиснули фари, почувся шурхіт біля вхідних дверей. Славко увійшов до поруйнованої вітальні — щелепа відпала.

— Йо-о-пересете! — очі вирячив. — Адко! Нас пограбували?

Ада зціпила тонкі вуста, дістала з кишені мобільний, знайшла фото Валі. Йшла на Шуляка, показувала йому фото в мобільному.

— Знаєш його?…

— Це той поц… Якого я перед Новим роком на двісті штук кинув! — Шуляк вдивлявся у фотку, ще не допетрав — що до чого. — Це він тут…

Ада закричала — аж люстра під стелею дзенькнула. Як пожбурить мобільний Славкові в пику. Услід за мобільним до Шуляка — вчепилася нігтями в щоки.

— Ах ти ж падло барачне! Це мій Валя! Люди гуртом гроші на Майдан збирали! По гривні! Щоби таких, як ти, сука, не було! — верещала, а сльози не вронила, плювалася. — Валі моєму гроші довірили, а ти, виродку, їх украв!

Шуляк ухопив Аду за зап’ястки, відштовхнув щосили — так і покотилася. Приклав долоню до подряпаної щоки. Зиркнув на коханку недобре.

— Так це ти отут усе… з гівном змішала? Оце все, що я для тебе своєю сракою заробляю?!

— А не підставляй сраку!

— А ти думаєш, тут по-іншому можна?!

— Начхати! Сам собі долю обрав — не жалійся!

— А я не жаліюся! Картку жени!

— Подавися! — тремтячими руками Ада дістала з бюстгальтера безлімітну банківську картку, кинула Шулякові під ноги. Зіп’ялася — хиталася, тремтіла.

Шуляк підібрав картку з підлоги, Аді в очі:

— Порожня?

— Порожня! — задьористо вигукнула Ада.

— Ти… Шістсот тисяч!

— Зараз, зараз… — Ада подибала до комода, відчинила рвучко — діставала з шухляди готівку, рвала, кидала в Шуляка. — Ось! Ось тобі! Чотириста тисяч! Жри, падло! А двісті тисяч я забрала! Валі віддала! На Майдан!

Шуляк зірвався: підскочив до Ади, учепився в горлянку — душив, сам хрипів.

— Ти що робиш, коза драна?! Та я тебе тут закопаю!

Ада задихалася. З останніх сил вчепилася гострими нігтями Шулякові в руки — не витримав, відпустив.

— Добре, хоч дім на тебе не встиг переписати!

— А «тойоту» встиг… — прошепотіла Ада.

Відсахнулася, дивилася Шулякові в очі — краще не підходь! Посунула до дверей. Він було за нею, та педантична, як німці, Ада підготувалася. Вискочила за двері вітальні, клацнула засувом.

— Адко! Відчини, сучка! — кричав Шуляк. — Де кольє?! Кольє віддай!

— Уже віддала! — розреготалася.

— Адко, приб’ю!

— Яка я тобі Адка, йолопе?! — пробурмотіла зневажливо. — Мене звати Аїда.

Завела «тойоту», завалену одягом, — і геть.

У ніч проти 13 лютого біля одного з блок-постів Майдану зупинилася брудна червона «тойота».

— Вам чого, пані? — спитав насторожений вартовий.

Ада розчахнула двері автівки.

— Тут… одяг. Для жінок, які на Майдані. Зараз його не вдягнеш: він не для битви і поту, для радості. Але потім… коли все скінчиться… Згодиться…

Підхопила дорожню сумку, посунула геть.

— Агов, пані, зачекайте! А автівка? — гукнув вартовий дивній жінці вслід.

— Автівка теж… для Майдану, — відповіла Ада.

Мар’яна повернулася на Майдан за добу, так і не придумавши, як забрати тата з лікарні. Порожня занедбана хрущовка не допомогла побачити вихід: розтрощене дзеркало відбивало сіру стелю, меблі припали пилом, і тільки книжки з татової бібліотеки не втратили вічної суті. Хоч трохи розрадили. Ошелешена мати пішла, не зачинивши за собою дверей, Мар’яна їх — замкнула, дістала з полиці Антонича, відкрила том навмання. «Корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком. Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом…»

«У селі на Чернігівщині, де у татових батьків була хата… На лузі посеред квітів корови паслися… І кози з малими козенятками. Вишні аж чорні. Огірки хрумкі…» — дитячі спогади спалахнули і зникли. Занурилася у вірші, заснула з книгою. До наступного вечора очей розтулити не могла, а як врешті прокинулася, заварила «Мівіну» в тарелі, бо більше нічого їстівного вдома не знайшла — тільки й відзначила, що бабця Ната сюди не поверталася, інакше би в холодильнику варене було, — заковтнула липку вермішель, з підлоги зібрала розбите венеційське дзеркало, з полиць — пил.

— Більше мені тут робити нема чого.

Набрала в рюкзак книжок, посунула на Майдан. Усе голову сушила: що ж із татом робити? Може, підпрягти кількох дужих хлопців з одинадцятої сотні «Ведмедя», з якими потоваришувала. Щоби на руках Валю на п’ятий поверх донесли. Гоцик підійшов би. І Пітер. Уявила безсилого нерухомого тата — застиг біля вікна, тоскно дивиться на світ Божий: йому туди — зась.

— Пастка… Гірше, ніж у в’язниці.

Прослизнула на Майдан хитрим підворіттям повз міліцейські патрулі. До Полі прямувала: Поля підкаже, як краще вчинити. Купити інвалідного візка не вдалося: три тисячі — найпростіший, за двадцять тисяч — більш пристойний. Ледь домовилася про оренду візка за 25 грн на добу без застави в 2500. Уже успіх, та тільки куди тата в тому візку?…

Попрямувала до КМДА — Поля там. Назустріч Галинка — пухкенька полтавчанка з вічно привідкритим ротиком, наче ніс не дихає.

— От ви де! А я вас усюди видивляюсь! — заторохкотіла. — Ви Ярка ще шукаєте чи вже ні?

— Шукаю… — відповіла Мар’яна, серце в п’яти. Роззирнулася поспіхом. — Він де?

— Та звідки мені знати?! Ярко не з’являвся! А я згадала одного класного хлопця. Він Ярка шукав, а потім я бачила, як той красунчик із Ярком теревенив про гроші якісь. А тоді Ярко зник.

— Як той красунчик виглядав?… Описати зможеш? Який на зріст? У що вдягнутий був?!

— Так я що… — просяяла Галинка. Кивнула в бік сцени: — Он він! Бачите? Стоїть біля портрета Чорновола.

Мар’яна увіп’ялася поглядом у скромно і дорого одягнутого хлопця. Він озирнувся.

— Хотинський?! — очам не повірила.

Хотинський побачив Мар’яну здалеку. Усміхнувся розчулено, наче отримав найгарнішу з усіх новин, заспішив назустріч. На ходу знімав тонкі шкіряні рукавички, вільніше попустив шалик навколо шиї, наче ось воно, повітря Хотинського, врешті надихається! Уже рота розтулив…

Не дала і слова мовити. Вчепилася в груди.

— Де Ярко?! — тремтіла, сіпала. — Кажи, бо живим звідси не вийдеш! Де Ярко?! Ти його знайшов, нащадка Дорошевого, так?! Що ти з ним зробив?!

— Бачу, і ти докопалася! — Хотинський ухопив Мар’яну за зап’ястки, відірвав від себе. Дивився в очі. — Заспокойся! Давай спокійно поговоримо. Тут… — роззирнувся з відразою, — є більш спокійне місце?

Знайшовся куток біля вікна в КМДА. Мар’яна сидить на понівеченому журнальному столику, констатує подумки: раніше столика тут не було. Певно, з чийогось кабінету. Хотинський нервово натягує шкіряні рукавички, мить думає, всідається поряд із Мар’яною. Косує на дівчину насторожено.

— Значить, знайшла?…

— Де він?