Литмир - Электронная Библиотека

— Однаково.

— Мені — ні!

— Ярко вже не становить ніякої цінності. Ми промахнулися, Мар’яно. «Банк Монреаля» не визнає Самійлового нащадка Ярослава Івановича Дороша-Раєвського. Спадок може отримати тільки прямий нащадок Яреми Дороша.

— Не лишилося нікого після Яреми.

— Знаю… — Хотинський усміхається сумно. — Закінчилася пригода, але… було цікаво.

— Про що ти з Ярком говорив?

— Про тебе. Я ж… теж без діла не сидів увесь цей час. У результаті вийшов на ізюмський слід, дізнався, що син Надії Дорош зараз живе в Києві. Побував у комуналці на Рибальському. Там і про тебе почув, — Хотинський дивиться на Мар’яну із захватом. — А ти настирна…

Мар’яна знизує плечима байдуже: однаково…

— Чому ти на Майдан прийшов, якщо Ярко більше не потрібний?

— Тебе шукав.

Мар’яна дивується щиро.

— Нащо? Дорікнути, що нащадків Дороша без того дозволу шукати продовжила?

— Ні…

Хотинський знімає рукавички, дістає з кишені незнайому Мар’яні засушену квітку в прозорому пластиковому футлярі. Квітка красива і сумна — розлогі пелюстки зберегли ніжно-рожевий колір, та стали напівпрозорими, як тонкий папір. Поряд із квіткою — витончена каблучка з теж незнайомим Мар’яні каменем насиченого бордово-шоколадного кольору.

— Гіацинт, — коментує Хотинський. — Дуже рідкісний дорогоцінний камінь. До твоїх прекрасних карих очей, Мар’яно.

Мар’яна шаленіє.

— Ти… про що?! Це — мені?! Ти геть здурів? А як же твоя пані?!

Хотинський дивиться на Мар’яну щиро і збуджено:

— Так далі жити не можна! Що ми робили, Мар’яно? Я, ти… Ганялися за чужими грошима, наче би вони принесли нам щастя. Я… зраджував тобі з некоханою жінкою, бо вона… платила. Ніжністю, турботою, комфортом, автівкою… Тобі теж подобалося… бути багатою за чужий рахунок. Признайся! Нема сенсу брехати.

— Може, твоя правда…

— Звісно, правий! Кляті гроші! Вони принизили нас усіх: тебе, ту жінку, яка закохана в мене; мене, бо я кохав не її, а тебе…

— Ти кохав мене?

Кивнув.

— Я від свого життя не відмовляюся. Отакий я був: крутився, намагався всюди встигнути, аби тільки розбагатіти…

— Жінок для того використовував!

— Використовував! Більше так жити не хочу! Ці часи… Майдан… Добре, що вибухнув Майдан. Усі змінилися. Хочеться…

— …Безпонтового лайфу?

— З коханою! — замовк, глянув на Мар’яну пронизливо, простягнув їй каблучку з напівпрозорою рожевою квіткою. — Я кохаю тебе. Ти станеш моєю дружиною, Мар’яно?

— Ти жартуєш?… — Мар’яна отетеріла. Знадвору гриміло й гахкало, а вона тримала в руках прозорий витончений футляр, розгублено кліпала і все ніяк не могла повірити: це не сон.

— Розумію, після всіх тих вибриків я з’явився надто несподівано.

— Ні, чому, — раптом перелякалася, занервувала. — Дізнатися хотіла… А Ярко що сказав?… Коли ти про мене питав?

— Що не бачив тебе від Нового року.

- І все?

Хотинський знизав плечима, кивнув.

— Годі про нього. Реальність розвіяла казку про багатства Дорошів, і я радий! Самі побудуємо наше життя, і в ньому буде все, про що ми мріяли: і дім, і сад…

— А тепер… тепер ми де жити будемо? — наче з конопель спитала раптом Мар’яна. — У лофті?

Хотинський глянув на Мар’яну серйозно, взяв у свої руки її долоні — разом із каблучкою, квіткою.

— Почуй мене, Мар’яно! Я пішов з чужої шпаківні! У мене немає іншої жінки, крім тебе. Усе, що в мене є, - непогана робота в агенції й орендована квартира на Виноградарі. Але на цьому я зупинятися не збираюся. Ти… зі мною?

Мар’яна обережно звільнила долоні з рук Хотинського, простягнула йому футляр із каблучкою і квіткою.

— Мені треба подумати.

Він усміхнувся з розумінням, повернув футляр дівчині.

— Навіть якщо не повіриш мені, не погодишся… Обручка твоя. На згадку про мене.

Хотинський підвівся рвучко, припідняв за плечі Мар’яну — цілував довго, пристрасно, аж попливла. Відірвався.

— Як же я скучив… — провів долонею по дівочій щоці, пішов до виходу.

— Ти куди? — вигукнула вслід.

— Не заважатиму тобі думати, — відповів.

На Майдан насувалися чорні дні — нема коли думати, вижити би. Медпункт, де Мар’яна вже не гірше за Полю робила ін’єкції, перев’язки, зупиняла кровотечі й просто заспокоювала людей, перетворився на перевалочну базу: побитим, підстреленим, покаліченим протестувальникам надавали першу оперативну медичну допомогу, відправляли до лікарень столиці не тільки «швидкими» — будь-яким транспортом, що траплявся поряд. І червона «тойота» моталася туди-сюди цілодобово, тільки би ще одне життя врятувати.

Смерть не зважала, ходила поміж людей. Думки стали короткими й жорсткими, слова — ще коротшими.

— Ти сподобаєшся моїй мамі, - гукнув Пітер Мар’яні, коли вона винесла з медпункту мішок зі скривавленими бинтами, а він біг на Інститутську з чудернацьким фанерним щитом.

— Познайомимося, — відповіла, наче наказала: тільки ж ти виживи.

Очі в небо — нема неба. Чорний дим. Навколо Майдану — чорні люди. В очах почорніло — біль паралізував на мить. Чому зараз? У спині давно кілок, нирки — два камені. Це ж не фатально?…

— Мені зле, Полю, — ледь дошкандибала до медпункту, скрутилася на кріслах посеред криків, метушні.

— Що?

— Нирки.

Поля приклала долоню до Мар’яниного лоба.

— Гориш.

— «Фармацитрону» заколоти, полегшає…

— Йди собі, - почула. — Сама впораюся.

Мар’яна напружила очі, придивилася — Кривошиїха стоїть. Темна, стара, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті. Біля Мар’яни присіла.

— Не лякайся, не помреш… Дитинки не виносиш, то так, а сама ще побігаєш… — суху траву в сухих долонях на порох, у папірець висипала, Мар’яні до губ піднесла. — Ковтай, не думай. Зараз води принесу.

— Ярко де?… — Мар’яна ковтнула води з пляшки, глянула на бабу з надією.

— Не помер.

— Де він?

— Сховала.

— Ви?…

Баба насупилася сердито, поклала суху долоню на Мар’янині очі.

— Спи, не гай часу. Не заснеш зараз — проґавиш Ярка свого.

«Як?… Як таке може бути?…» Сон перемішався з дійсністю, очі злипалися. Дивну траву баба дала. Повз Мар’яну — люди, ноші, кров капає з недвижної руки, крики, шепіт:

— Куди її? Заважає!

— То наша Мар’яна!

— А пораненим — де?

— Хлопці! Перенесіть Мар’яну на каремат до стіни.

— Вона гаряча!

— Не треба до стіни, за мною ходіть… — тріскучим голосом наказує Кривошиїха.

— Я… не помру, — шепоче Мар’яна, провалюється в безмежний білий простір. Роззирається — нічогісінько навкруги. Тільки криваве сонце.

Прокинулася від страшного барабанного грюкоту. По маківці: бам-бам-бам! Очі розплющила — темно. Бам-бам! Навпомацки: де я? Бам-бам!

— Пий! — з темряви виринає стара Кривошиїха, подає Мар’яні металеву кружку з гірким відваром.

— Де я?

— У підвалі біля католицької церкви.

— А хто гуде?

— Майдан гуде, — скорботно мовить баба. Озирається на шурхіт біля підвалу. — Скоро хлопці під’їдуть. Ярка заберемо.

— Ярко… помер?! — Мар’янин голос дзвенить на високій ноті.

Баба супиться, вказує сухим пальцем у кут темного підвалу.

— Ярку! — Мар’яна плазує до старенького ватяного матраца, на якому лежить нерухомий Ярко, завмирає поряд. — Ярку! — хапає бабу за руку. — Він живий?

— Зарізаний був… Двійко їх. Темні, хитрі, чужі. Таїлися… Пильнували… У підземний перехід заманили, влаштували штовханину. Зарізали… Не знають, що я його виходила. Хай не знають, бо не відчепляться.

— За що?!

— Гроші… Нові гроші зі старих паперів спокою не дають.

— Хай би спитали! — Мар’яні сльози до горла. — Ярко не має ніякого стосунку до тих грошей! — приклала долоню до Яркового лоба. — Гарячий який, — і очей відвести не може: блідий, очі заплющені, живіт у бинтах, бинти криваві.

— Краще, ніж холодний, — відказує Кривошиїха. — Виживе. У селі в добрих людей сховаю. Зараз хлопці під’їхати мають.

— Хай би… затрималися, — Мар’яна дивилася в заплющені Яркові очі, одні слова: живи, живи…

51
{"b":"276160","o":1}