— У мене є гроші, - Пітер дістав гаманець, простягнув Мар’яні пару сотень доларів. — Вистачить?
— Ні! Я не можу…
— Звісно, можеш. Просто візьми. Ми ж друзі.
Мар’яна знітилася, сховала бакси в кишеню.
— Колись віддам, — пробурмотіла розчулено.
— Якщо це привід побачити тебе знову, я не проти, — відповів Пітер. Усміхнувся. — Передавай татові привіт.
Мар’яна не одразу потрапила до татової палати. У коридорі перетнулася з медсестрою.
— Озерова?! — та пашіла роздратуванням. — Ви нам свого тата лікувати привезли чи на довічне утримання?!
Не було би Майдану… Скривавлених лиць, відчайдушних зусиль, неймовірного піднесення і віри… Не потрапила би Мар’яна в той вир справжніх надій, засоромилася би, знітилася, почала би вибачатися…
— Уже вилікували? — спитала медсестру напружено — от-от вибухне.
— Перелом хребта? Ви знущаєтеся?!
— Годі верещати. У чому проблема?
Медсестра зиркнула на Мар’яну ошелешено.
— Наші лікарі вже зробили все, що могли. А реабілітацію спинальникам ми пропонуємо вдома проходити, бо вона роками триває. Тепер розумієте, в чому проблема?! Купуйте терміново інвалідний візок, починайте програму реабілітації. І не зникайте! Бо до Озерова тільки якась стара баба ходила, та й та в останні дні кудись зникла. І кому нам розтлумачувати програму реабілітації?! Хворому?!
— Тата треба забирати?
— Ну, от!
Мар’яна уявила тата в інвалідному візку, п’ятий поверх хрущовки на Воскресенці.
— Нема куди.
— Що?!
— Поки…
— Ні, ви таки знущаєтеся!
— А що ви робите з тими, у кого родичів немає? Надвір викидаєте?
Медсестра насупилася ображено.
— Совість майте! Наші лікарі вашого тата з того світу витягли, а ви…
Мар’яна знітилася, почервоніла. Схаменулася: та що це вона?
— Вибачте…
— У нас ліжок не вистачає, - ображено відповіла медсестра. — Хіба не знаєте? Майдан…
Усе той Майдан… Мар’яна зайшла до татової палати: люду повно, додаткові ліжка, ядучий запах йоду виїдає мозок. Їй би заспокоїти тата, знайти ілюзію, та не брешеться…
— Привіт… — присіла край постелі, на якій лежав тато. — Вибач, що не приходила. Майдан…
Тато виглядав усе таким же тьмяним, ще більше схуд, чорні кола під очима, а очі шепочуть — щоби не жити… Ворухнув рукою, дотягнувся до доньки, поклав долоню на Мар’янину руку.
— Як справи? — спитав тихо. Ані докору, ані образи.
— Погано, — видихнула. — Я тепер геть сама. Мама пішла… Не знаю, до кого. Покинула нас. Грошей немає. То я брехала, що поможу тобі борг віддати… А тепер не хочу брехати. Вибач. Медсестра сказала: час тебе додому забирати, а я і гадки не маю, як те зробити. Ти полеж тут ще трохи, добре? Я за цей час спробую хоч візка інвалідного купити…
Замовкла, глянула на тата насторожено: не доконала відвертостями? Мовчав. Дивився в стелю, наче там відповіді.
— А ще через мене на Майдані один хлопець щез, — додала раптом, схлипнула. — Усіх перепитала — ніхто не знає, що сталося! А мені знайти його треба!
Тато відірвав очі від стелі, глянув на доньку. Обережно погладив її долоню.
— Я піднімуся, — прошепотів впевнено. — Обов’язково піднімуся й у всьому допоможу. Тримайся, сонечко моє.
Ноги не тримали — от бігали, поки Поля кричала: «Мусь, ножиці, тампон! Швидше!», а як зробила крок із Майдану у звичайне життя, так і скінчилися сили. Сиділа біля лікарні, курила, повірила: ось зараз баба Ната пришкандибає, обніме, мовить захриплим від цигарок голосом: «Не журися, квітко моя, жити не страшно…»
Баба все не йшла. Вечір украв бліде сонце, санітарка, що прибирала біля порога приймального відділення, насторожено косувала на худеньку дівчину з глибокими карими очима: якого біса тут тирлується?! Недопалків накидала…
— Піду… — прошепотіла Мар’яна. Добре, що від лікарні швидкої допомоги до Воскресенки не так уже й далеко. — Дійду… Хоч перепочину.
Знайома хрущовка аж ніяк не змінилася. Ті ж обшарпані стіни, обмальовані двері під’їзду, тільки зламаний кущ бузку хтось зрізав під корінь, щоби не нагадував про прикру подію у святкову новорічну ніч. Мар’яна кинула оком на вікна батьківської хати на п’ятому поверсі й остовпіла — у вікнах горіло світло.
— Бабця? — усміхнулася. — Слава Богу, бабця!
Незчулася, як дісталася п’ятого поверху, тихо відчинила своїм ключем двері, навшпиньки до вітальні: обніме бабу, а вже потім — прости… По вітальні, по килиму, хай і не метеному, та все ж доброму, вовняному, в блискучих лакових чобітках на високих підборах швендяла мати. Зняла зі стіни навпроти вікна великий календар, кинула на підлогу, відійшла — роздивлялася стіну прискіпливо.
— Що ти тут робиш? — глухо спитала Мар’яна.
Ада не чула, як доня увійшла, перелякалася, смикнулася.
— А-а-а, ти… — видихнула полегшено, поправила ріденьке волоссячко, глянула зухвало. — Як справи, Мар’яно?
— Що ти тут робиш? — повторила Мар’яна.
Хіба Аду тим пробити? Скривилася з прикрістю, плечиками знизала. Підійшла до столу, на якому лежав величенький пакунок у цупкому папері, взялася його розкривати.
— Та от… Вирішила подарунок вам зробити. На свята в нас якось… не по-людськи все вийшло. Подумала… — дістала з пакунка дзеркало венеційське, вдивлялася у власне відображення. — На стіні навпроти вікна дзеркало би додало кімнаті світла, сонця…
— Яке дзеркало?! — закричала Мар’яна.
— Дуже коштовне, до речі. Венеційське.
— Ти — сволота чи прикидаєшся?
— Фу! — Ада обурено зиркнула на доньку, підхопила дзеркало, понесла до стіни.
Мар’яна і кроку зробити не могла. Стояла у дверях вітальні, тремтіла.
— Дзеркало?! Тато лежить! А ти хоч би раз…
- І не раз! Щодня лікарю дзвоню!
— Справді? І як тато?
— Поправляється, — Ада підійшла до стіни, приміряла до нього дзеркало — і так і сяк. — Кажуть, візок інвалідний треба купити, але ти не поспішай. За кордоном є візки зі спеціальним механізмом, який сходи долає. Я замовлю при нагоді, бо інакше Валя не зможе на вулицю вийти… — замовкла, виправилася. — Тобто виїхати.
Мар’яна відчула — тане, розтікається. У голові гуло: як… Як взагалі таке може бути? Ходить собі в чоботах по килиму… Сусідка! Сусідка клята! Розмірковує про візок, дзеркало те до стіни тулить, і ані каяття, ані жалю…
— Мамо… — прохрипіла.
— Що?
— Ти — сука! Драна підла сука! Ти не варта доброго людського слова! Не варта уваги і любові!
— Та невже? А тато наш інакше думає! І не тільки тато! А ти… — Ада налилася гнівом, стискала в руках венеційське дзеркало, їла доню поглядом. — Заради тебе мужчина з вікна не вистрибне! Не в мене вдалася!
— А ти думаєш, тато через тебе собі віку вкоротити хотів?!
— Ні! Думаю — через тебе! — визвірилася Ада. — Почув твоє базікання дурне про мої зради, от і не схотів без мене жити.
— Я зрозуміла… Зрозуміла! — Мар’яну охопило дике збудження. — Ти втішалася! Раділа потайки: яка ж я неймовірна фатальна жінка! Через мене чоловіки схиблюються і жити не хочуть. Дурепа! Тато через гроші з вікна викинувся!
— Де в нього гроші?! — скептично кинула Ада.
— Збирав по людях на намети для Майдану, якесь падло пообіцяло татові намети за гарною ціною. Гроші взяло і зникло.
Ада заклякла на мить. Отетеріло глянула на доньку.
— Що ти верзеш? — спитала розгублено.
— А тато… Він же — не ти! Йому сором жити стало…
- І… скільки грошей? — ледь чутно мовила Ада.
— Двісті тисяч.
Ада здригнулася. Венеційське дзеркало — хрясь на підлогу! І очей на нього не опустила — пішла по битому склу, повз тремтячу Мар’яну, до дверей, усе прикладала руку до грудей, де розгойдувалося крокам у такт пузате золоте сердечко. Вийшла. Дверей за собою не зачинила…
Шуляк усе не їхав. Нічого надзвичайного: іноді Славко згадував, що у нього є дружина і двійко дорослих одружених синів, часто бізнесові оборудки забирали час до ранку. Зазвичай телефонував коханці — гуляй, Адко. А я працюватиму, аби нам було за що гуляти. Та 12 лютого увечері, коли Ада на червоній «тойоті» повернулася з Воскресенки в дім на Биківні, пропущених від Шуляка не було. І сам затримувався.
