— Вірші про меблі? — спитав Шуляк. — І заради цього кімнату псувати?!

— Сюрприз уже давай! — відповіла царівна. — Заодно спальню роздивлюся.

Посеред спальні — величезне кругле ліжко, вкрите зеленим атласом: чистої води зелений листок латаття серед болота. Ще би дві жаби на ньому — і не відрізнити. Шуляк скочив на латаття, розвалився.

— Давай… Ходи! — покликав свою жабку.

— Оце сюрприз? — Ада підповзла до Шуляка, умостилася на його плечі.

Шуляк усміхнувся дияволом, дістав з-під зеленого атласу довгу шкіряну коробочку, поклав Аді на груди.

— Глянь-но…

Ада відкрила коробочку: на чорному оксамиті — кольє білого золота з блакитними і прозорими камінцями у квіти складеними.

— Сапфіри… Під твої блакитні очі! І діаманти… бо вони під будь-які очі… - не втримався, похвалився Славко. — Ну? Як?…

— Значить, вдалася оборудка? — усміхнулася Ада.

— Ясна річ! Покарав одного йолопа, до кінця своїх днів гикатиме.

— Як покарав?

— Гроші той довбаний збирав для Майдану. На намети, іншу лабуду. Я йому: «Домовимося, друже! Свята справа: будуть тобі намети дешеві». Те прибабахкане зраділо: «Ой, як файно!» Віддало мені гроші без жодної розписки, без свідків. Ну, псих! У них там ця… суцільна довіра. Я грошики взяв — двісті тисяч на дорозі не валяються. Наступного дня кажу йолопу: «Вибач, зірвалося діло». Він: «А де гроші?» А я йому: «Які гроші?…»

Ада згадала настирливість, з якою Валя щовечора пхався на Майдан.

— Усі вони там прибабахкані, - сказала. Приклала до грудей кольє: — Мені личить?…

— Надінь і не знімай! — Шуляк підхопився, ляснув себе долонею по животу. — Чуєш, Адко! Я зголоднів. Гайда на перший поверх. Я там делікатесів накупив — почнемо святкувати врешті, бо вже новий рік настав, а ми ще й не випили за нього.

Чому свята такі гамірні, а горе таке безмовне? Сірий світанок тяг на горбі перший день 2014-го. Мар’яна скрутилася в кухні на підлозі — ані жалів, ані молитов. Тільки — щоби вже не жити, в сенсі — зупинити серце. Підвіконня поряд. Стати, як тато… Або ніж, мотузка? Жахи мордують серце: то, певно, дуже боляче, а куди ще Мар’яні того болю? Вже доста! Вже би так, щоби солодко, нечутливо… Ледь підвелася, посунула пігулки шукати. Дві є! Тільки дві снодійні в тумбочці біля татового ліжка. Тато… Не думати! Ні, ні! Думати! Дві пігулки… Ще й ніч не спала. Вирубиться! А перед тим, як уже засинатиме, вляжеться біля плити на кухні, увімкне конфорки. Поки шість квадратних метрів заповняться ядучим газом, уже не матиме сил вимкнути плиту. Вже спатиме… А потім сусіди відчують запах газу, зателефонують Аді, бо перед тим грюкатимуть у двері безнадійно. Мати припхається, а на кухні Мар’яна мертва… І хай потім до скону мордується!

Руки трусяться. Пігулки до рота. Може, одразу газ відкрити? А раптом Мар’яна не засне, перелякається, передумає? Чекати! Прислухатися до власного організму, ряднину яку знайти, бо підлога на кухні не метена. Сюди би голубів…

Є ряднина! Вляглася. Простягнула руку до конфорок — дістає? Нормально. От зараз сон почне накривати, Мар’яна дотягнеться до плити…

Дзвінок у двері. Та пішли ви всі…

Дзвінок!

Ледь зіп’ялася на ноги — бо сон, сон… Посунула до дверей, глянула у вічко — бабця.

— Бабо… Я вас не знаю і знати не хочу! Ідіть… Ідіть собі! — якомога голосніше мовила в зачинені двері.

— Відчини, квітко моя, — почула. — Гроші віддам і піду.

— Які гроші?! Навіщо гроші? Може, вогню? Зачекайте… Буде з чого прикурити! — сон уже валив. Йшла до кухні, не зважала на настирливий дзвінок — ніяк клята бабця не здавалася! — завалилася на ряднину біля плити, увімкнула всі чотири конфорки, заплющила очі. «Дзвони собі, хоч лусни… — подумала. — Ключів у тебе нема… Двері вибити сил не стане. Поки хтось газ унюхає, я вже…» Думка урвалася — от і сон.

Дзвінок замовк за хвилину. У темному під’їзді суха бабця злодійкувато роззирнулася, дістала з кишені звичайну шпильку. Обмацала замок на вхідних дверях.

— Барахло… — прошепотіла, встромила шпильку в замок: клац — і готово.

Мар’яна отямилася від холоду. Повела очима: біля розчахнутого вікна зморщена бабця смалить і чай сьорбає.

Віджбурнула подушку: звідки взялася на підлозі?! Ледь зіп’ялася на ноги.

— Ви тут… як у себе вдома, — прохрипіла старій спустошено, ухопилася за газову плиту, бо коліна підгиналися. Газ… Жива. Хто? Бабця?!

— Ви… Якого біса? Нащо? — Голова розколювалася, перед очима плигали огидні зелено-коричневі істотки.

— Годі вже «викати». Не чужі, - відказала бабця спокійно.

Мар’яні аж кров у скроні.

— Забирайтеся! Не знаю вас і знати не хочу! — затремтіла, хитнулася.

Бабця онуку попід руки з кухні, де ще й досі газом тхнуло, вивела. У вітальні на диван всадовила, подушки під боки.

— Ну ж бо… Повертайся, квітко моя! Жити не страшно — бабуся поряд… Чайок гарячий зараз заварю — те, що треба. Оговтаєшся… Бабуся не покине.

Справді?… Мар’яна відчула: тане, стікає сніговою бабою. Сльози бринять.

— Де ти раніше була, бабо Нато?! — вигукнула по-дитячому ображено і гірко. — Тебе ж Наталею звати? Я не поплутала?

— Е, дитино… Один біс, де була. Головне, повернулася вчасно.

— А нащо?! Нащо?! Жити не маєш де?! Приповзла, щоби за тобою доглядали в немочі?! — Мар’яні зірвало дах. Верещала, як різана, захлиналася сльозами, жбурляла подушки на підлогу. — А нема! Нема кому за тобою доглядати! Втекла твоя доня! Усіх покинула — мене, тебе, тата…

Згадала про тата, очі на лоба. Котра година? Медсестра ж казала: зранку картина проясниться…

— Третя дня, — бабця читає онуччині думки. Ушивається на кухню, повертається за мить із гарячим чаєм, подає Мар’яні. — Живий мій зятьок… Була у нього зранку — грошей на уколи назбирала, віднесла.

— Тато… одужає? — Мар’яні так страшно, що тяжкий головний біль відступає на мить, у скроні б’є жах.

— Лікарі кажуть: оклигає. Хребта тільки не полагодять, щоби вже як новенький. Але щось там складають з уламків докупи.

— Піду… — Мар’яна підхоплюється. — Мені треба до тата.

Бабця хапає онуку за руку.

— Не кіпішуй! Кажу: пий гаряче, до тями приходь! Що на нього дивитися? Без свідомості поки… І чи пустять до реанімації.

— Тим більш, треба йти. Може, гроші ще потрібні.

Бабця дістає з-за пазухи конверт.

— На підлозі валявся, як непотріб. Аїда лишила?

Мар’яні перед очі — зламаний бузковий кущ, футболка «I love New York», матінка з кам’яним лицем: зрадниця підла…

Розридалася:

— Нащо ти її Аїдою назвала?! Щоб вона все життя себе місяцеходом посеред тракторів вважала?!

— А ти хіба не культурна? Не знаєш? — дивується бабця. — Аїдою ефіопську царівну звали. Ох, любила… За коханим живою в могилу лягла. У нас у роду всі жінки такі… Як би шляхи не крутилися, тільки коханому серце віддають, тільки від коханих дітей народжують.

— Он воно як?! То мама тата все життя любила без пам’яті?! Чому ж тягалася з коханцем своїм? Чому втекла до нього?

— Дай їй час. Повернеться…

Мар’яна відсуває чашку, дивиться на бабцю без добра, креше слова, аж іскри:

— Повернеться — вижену! Не піде — сама піду! Бачити її не хочу! Ніколи!

— Отож… Нашої породи дівка, — сумно всміхається бабця. — А ще питаєш, де мене носило. Та тут я була, уже давно поряд… Аїда все вередувала, знати мене не хотіла, до тебе не підпускала.

Мар’яна дивиться на сухеньку стару, ніби у вицвілих блакитних очах ще можна прочитати німу відповідь.

— Чому ти її малою покинула, бабо?

— Так уже вийшло. Дідусь твій… Едя… Авторитетною людиною в Одесі був. Ніхто не умів так віртуозно іноземних моряків обдурити і шмотки у них за безцінь скупити, як Едя…

— Мій дід — злочинець?!

— Коли це фарцювальники злодіями були?! Усе по-чесному: купив, зробив націнку, перепродав. Зараз хіба не так?

— Хитрий…

— А красень який! А розумник! Англійською, французькою і з японцями балабонив, наче з ними виріс. Костюмчик, як влитий, зачіска з фасоном, в очах таємниця — не розгадати. Уся Одеса казала: Едя — справжній лорд. Отак і приклеїлося — Лорд.