— А ти закохалася і сама злодюжкою стала?

— Та ні. Курва на мого Едю оком накинула.

Мар’яна всміхнулася ошелешено: із глибоких зморшок ніяк не проростала жива бабчина доля, ніби і не було в її житті нічого, крім ґрат.

— Убила суперницю? — спитала для годиться.

— Убила, — відповіла бабця так сумно і щиро, що жахи останньої доби відступили, даючи шлях бурхливим подіям минулого.

Мар’яна відчула — біль відступає. Торкнулася бабчиної руки.

— Розкажи…

— Я до Одеси приїхала на швачку вчитися. Можна було би і вдома, та в Одесі — море, а я до того жодного разу моря не бачила. От і випросила в матері грошей на квиток. Вона теж гарно шила. У Казахстані в таборах добрі люди навчили.

— Моя прабабця була репресованою? — Мар’яна спершу хотіла сказати «твоя мати», та язик вимовив, як треба. Уже відчувала причетність.

Бабця Ната кивнула:

— У 1934-му загриміла на п’ятнадцять років за підтримку жидівської змови.

— А що сталося?

— На медсестру вчилася. На комсомольських зборах підтримала викладача-єврея, якого арештували напередодні. Мовляв, не може така порядна людина радянській владі шкодити. От і отримала свою «п’ятнашку». У Казахстані з татом познайомилася, перед війною мене народила… Тато скоро помер, а маму після таборів зі мною на поселення аж за Урал відправили. У 1957-му реабілітували. Дозволили в Україну повернутися, навіть кімнату в бараку на околиці Києва дали. А в медсестри піти не дозволили — усе життя твоя прабабця за кермом трамвая горбатилася. І шила…

— А ти ж?…

— От і я собі тоді придумала: шитиму і в морі купатимуся. А тут Едя…

— Де ж ви з ним?…

— А тоді цехи підпільні в Одесі були. Шили кльоші модні з імпортної тканини контрабандної. Мене туди подружка-одеситка прилаштувала, а Едя хазяїну вірмену тканини постачав. Отак і зустрілися. Я гордою дівкою була — попобігав за мною Лорд. Спочатку вирішив, що мене ресторанами, цукерками і закордонним шматтям, яке моряки з рейсів привозили, підкупити можна. А потім сам признався: «Добре, що ти, Нато, не така». І стали разом жити.

— Чого ж не одружилися?

— Тоді всі невінчаними в гріху жили. А ми — краще за всіх! Зняли кімнатку в тітки Фіми на Пересипу, Едя мотоцикл купив — щовечора на море ганяли. Я вчилася, шила собі, в Еді справи теж гарно йшли: якось умів він із людьми ладнати. І мєнти до нього з повагою ставилися, і бандюки не чіпали. А за рік почалося… Мене з училища вигнали, як дізналися, що вагітна. А мені вже те училище — до фені! Робота була, Едя поряд, потім Аїдочка народилася. То Едя її Аїдою назвав. Казав: донечка у нас особлива і ім’я у неї буде незвичайним. А потім ота курва намалювалася…

Бабця замовкла. Закурила.

— На Пересипу від нас неподалік один міліцейський начальник жив. Меламед. Усі його Мармеладом звали. А в Мармелада донька малася — грудаста така собі Марина. Інструкторка комсомольська. Усе швендяла по комсомольських справах — то будзагони очолювала, то на якісь збіговиська школярів возила, а тут — на тобі: припхалася вона додому! Перестріла нас з Едею на Пересипу, коли ми рибу купували, підходить, очей з Еді не зводить і щось як почала балабонити — про якісь комсомольські обов’язки, рознарядки… Бозна-що! І каже Еді: хіба ви і досі не комсомолець? Завтра ж до райкому комсомолу зайдіть. Будемо щось із тим робити!

— Пішов?…

— Пішов. Тоді ж — спробуй не відгукнутися на прохання партії й комсомолу. А та курва йому прямим текстом: «Хочу з тобою бути! Усе для тебе зроблю! Хочеш, усі підпільні цехи тобі платитимуть?» Я татові свисну, і вже завтра тебе грошима засиплють. Едя миром хотів відмазатися: та був би я без дружини і доньки, каже, я б залюбки, а так, мадам, вибачте… Дверима грюкнув. Того вечора вдома ми востаннє… сміялися. Уже назавтра згорів підпільний цех, де я підробляла, хазяїн вірмен очі відводив та Едю звинувачував. Бандюки наїжачилися, міліція почала щовечора в нашу кімнатку стукати, а за тиждень та курва комсомольська мене з Аїдою біля моря перестріла. Підійшла, гидливо так мене роздивилася. Каже: «Погано, Нато? А буде так зле, що гірше і не буває! Краще не стій у мене на шляху. Віддай мені Едю, а я тобі дам десять тисяч карбованців. Купиш “волгу”, сядеш за кермо, дитинку поряд покладеш і дременеш так далеко, щоби ніхто тебе знайти не зміг! А не погодишся — землю жертимеш, а Едя однаково мій буде, бо ти такого мужчини не гідна. Мені він пара!»

— А ти ж що?! — у Мар’яни перехопило дух. Дивилася на бабцю зачудовано.

— Добре, кажу, неси свої гроші. Едя завтра зранку піде в порт, бо італійське судно має зайти, тільки я з малою вдома буду.

Бабця знову замовкла.

— Треба було все Еді розповісти, — розхвилювалася Мар’яна.

- І що би він зробив?

— Не знаю. Втекли би кудись.

— Едя вже на гачку висів. Якби втік, його одразу ж оголосили б у розшук за підпал цеху.

— А ти ж на що сподівалася? Нащо погодилася в тої комсомолки гроші взяти?

— Не вірила… Що прийде, що гроші принесе. А вона прийшла. Кинула на стіл пакунок із грошима, усміхнулася, дістала папірець із сумки, покрутила перед моїм носом. «Знаєш, Нато, що це? — каже. — Тут номери всіх купюр, які я тобі даю, переписані. Як думаєш, що зникнеш ненадовго, а потім повернешся і на мої грошики з Едею жируватимеш, то — дзуськи! Тільки спробуй з’явитися в нашому з Едею житті хоч раз — одразу ж за ґрати загримиш! За крадіжку десяти тисяч карбованців!» Отут мені очі кров’ю і залило. Ухопила ножа та в ті груди…

Бабця захитала головою: а що було робити?… А?… Едю продати?…

— Жах який… — прошепотіла Мар’яна. Схлипнула. Бабцю обійняла. — Скільки ти відсиділа?…

— Двадцять п’ять років. Розстріляти хотіли, бо Мармелад на всю Одесу кричав: сам хрест у мою могилу вкопає. Та з’ясувалося, що грошики ті з комсомольської каси зникли. Я тільки потім курвин розрахунок зрозуміла: гроші-то державні. От я їх беру в неї, їду геть, а за день моя фотка вже на всіх стовпах Радянського Союзу: небезпечна злодюжка, крала державні гроші. Однаково посадили би. Не потрібна я їй була на свободі. Знала: Едя мене не покине.

— А з Едею що сталося?

— Утік до Тбілісі, бо його у співучасники мені записали. Там переховувався, потім через своїх друзів відшукав у Києві Аїду: її моя мама до себе забрала. Щомісяця малій гроші переказував, аж поки не помер. Матері моїй велів, щоби казала Аїді: від мами Нати гроші…

— Ви з Едею більше не бачилися?

Бабця зітхнула сумно: ні…

— Турбувався про мене, як і про Аїду, все життя. Передачі через людей передавав, записки… До мене додому сходимо — покажу. І фотографію діда твого покажу — лорд…

— У тебе є де жити?

— Усе Едя… У Сухумі хатинку для мене купив перед смертю, а я потім на Київ її поміняла.

— А звільнилася коли?

— У 86-му…

— Я у 86-му народилася!

— Знаю, квітко моя, — усміхнулася бабця. — Тільки Меламед, сука, ще не згнив на той час. І доби на волі не пробула. Підкинули наркоту і знову закрили. Меламед сказав: хоч земля лусне, а ти до смерті сидітимеш. Я простежу. — Перехрестилася: — Помер, слава тобі Господи, у 98-му…

Тихо стало. Мар’яна поклала долоню на суху бабчину руку.

— А мама знає, чому ти півжиття по в’язницях?

— Ні, ні, - захитала головою бабця. Поклала суху долоню поверх Мар’яниної.

— От і ти матір не суди, не гонорися: «Бачити її не хочу». Що ти знаєш про неї?

— Головне знаю, — насупилася Мар’яна. — Тато через неї хотів на себе руки накласти! Хіба то можна простити?

— Ой, не жени коней! — розсердилася бабця. — Звідки взяла, що на Аїді гріх? Щось інше причиною стало — шкірою відчуваю.

— Ти просто не знаєш, що кажеш, бабо Нато! Нема інших причин! Мама винувата! — вперто повторила Мар’яна.

Баба діло знала: до вечора не відходила від онуки. Змусила Мар’яну вкластися на диван, накрила ковдрою, гладила по руці:

— Відпочинь, квітко моя. Чому вуста підковою вигнулися? Ану, усміхнися! До ранку сил наберешся, підемо тата твого провідати. Дай би Боже, до свідомості повернувся, побачив: не сам, а то сил додає… Як мужчині померти, коли дитина поряд? Тільки жити.