Ада шаленіє. Верещить істерично:
— Ти ще тут… Мати Тереза! Котися вже, звідки приперлася! Он мєнти більше не про Валю розпитували, а про тебе!
— Заткни пельку, Аїдо! — несподівано хижо і владно відпльовує бабця. Шия витягується, очі наливаються звірячим блиском. — Біжи по гроші! Де хочеш шукай! Щоби до ранку Валентинові було на все: і на бинти, і на уколи…
— Я тільки-но дві тисячі в лікарні залишила! — верещить Ада.
— Лікарня ті гроші за ніч з’їсть. Біжи! — наказує бабця.
— Та хто ти така, щоби тут мені… Що ти взагалі про мене знаєш?! — розлючена Ада чує тільки свої жалі, вихлюпує. — Він… лузер! Невдаха! Усе життя мені зіпсував! Навіть зараз… не зумів по-людськи… з усім цим покінчити! Не помер! Калікою на моїй шиї сидіти хоче! За що?!
— Сволота! Ти — сволота! — Мар’яна вривається в материну істерику своєю невтримною. Вчіпляється в Аду коршуном, сіпає-лупить. — Уб’ю! Уб’ю!
Бабця не зволікає. Хап чашку з чаєм! У кубло одним махом — хлюп!
— Годі! Ще встигнете! — Аду за шкірку: — Не скигли, Аїдо! Не час. Ходімо! Гроші маємо знайти.
Ада тремтить од люті, та суне до дверей. На ходу підхоплює з крісла шапку, шалик…
— А я?! — раптом відчайдушно вигукує Мар’яна. — Мені що робити?!
Бабця зиркає на онуку, наказує суворо:
— Замкнися… Нікому з чужих не відчиняй! Бо знаю… Зараз набіжать… Ніби поміч. А потім — голі стіни. І чого у вас собаки нема? Гавкало би собі — все ж спокійніше. Треба собаку…
Серйозно? Совість ні до чого, порядність, повага, милосердя і співчуття… Собака потрібний?! Сама-самісінька Мар’яна скніє біля кухонного вікна — знай курить, розгублено обмацує поглядом підвіконня, наче тато залишив на ньому не тільки відбитки босих ніг, але й невидиме послання: дмухни на нього теплим повітрям із власних легень — проявиться, повідає, хто довів до стрибка в безодню…
- І так знаю! — бурмотить спустошено.
Матінка з’являється о пів на дванадцяту, коли найбільш завзяті вже пускають у небо зірки різнокольорових феєрверків: Мар’яна бачить із вікна, як біля будинку гальмує брудний позашляховик, як безсоромна Ада виплигує з чорного його черева на чорну землю, оминає зламаний бузковий кущ, стрімко суне до під’їзду.
— Сволота! Ненавиджу! — Мар’яна задихається.
Ада тримає себе в руках — входить до вітальні, роззирається.
— Де та… злодюжка?
— Не знаю!
— Не пускай її більше! Чуєш?
Мар’яна шаленіє.
— Ти про що?! Про що?! Тато померти може, а ти…
— А я… Я йду! До іншого мужчини! — Ада дістає з антресолей валізу, кидає в неї свій одяг. Лице смикається, та з вуст — напружені, скручені волею спокійні зважені слова. — Настав час і мені для себе пожити!
Конверт на стіл.
— Тут гроші… Для твого тата на ліки. Зателефонуй, як охолонеш.
«Ти… з глузду з’їхала? А тато? Як ти можеш покинути його зараз?!» — запитання рвуться з вуст. Ані пари. Мовчки бере конверт, щосили жбурляє матері в очі.
— Подавися, шльондро!
Мати супиться ображено, переступає через конверт.
— Колись ти обов’язково зрозумієш мене, Мар’яно! — мовить із таким щирим жалем, наче оце тягне на Голгофу хреста, а Мар’яна не тільки камінням у неї жбурляє, а ще й в очі плює.
Суне до дверей.
— Sms-кою скину тобі свою нову адресу… — обіцяє доньці.
— У мене немає мобільного! — так відчайдушно кричить Мар’яна Аді вслід, що, здається, саме від того під під’їздом верещить сигналізація припаркованих автівок.
Ноги не тримають — бумц на підлогу. У голові ґвалт: «Ну, от як?! Утекла, все полишила… А я?» У безпомічні думки вриваються залпи сотень феєрверків, збуджені вигуки людей: полишили святкові застілля, повибігали на вулицю з шампанським — радість, сміх. Бо ж на всій Землі не може бути біди в ту єдину мить, коли всі так вірять, так сподіваються на краще. Новий рік…
Куранти ще били, коли відважна Ада, залишаючи за спиною пошматовані битвою серця, увійшла на подвір’я двоповерхового будинку на Биківні.
— Та хутчіш! Ще встигнемо! Сюрприз! Я загадав! — збуджений Шуляк і роздивитися обійстя не дав — тягнув Аду всередину.
Передпокій, вітальня… Розгардіяш — нові меблі ще в целофанових одежинах, а вікна голі, без портьєр, підлога метена, при стіні сиротою ведмедик іграшковий…
— У лантуха, що тут жив, були діти? — питає Ада.
— У всіх є діти, — Славко підхоплює Аду на руки, несе до великої пухнастої сосни, що заступає собою частину вітальні. — Сюрприз! Готова?
— Стій! Ти що… — Ада бачить за сосною біля комина килим. На килимі велика ванна, повна жовтої, схожої на сечу, рідини.
Куранти — бом!
— Роздягнутися не встигнемо! — регоче Славко, разом з Адою в ту ванну — шубовсть! — Як сюрприз?! Загадуй бажання, Адко!
Бом…
— Хочу… шампанського, — раптом бовкає Адин язик.
— А ми де?! Ми в шампанському хлюпаємося, Адко! І отак у нас завжди буде! Присягаюся! — завзято сміється Славко, розстібає комір сорочки, ковтає шампанське, плескається, роздягає Аду, ніяк не заспокоїться. — Ти скажи, як сюрприз?!
— Липкий…
— Ох, ти… — Шулякові все в кайф. Цілує липку царівну. — Мужчина заради тебе дванадцять ящиків шампанського у ванну набульбенив!
Ада гордливо смикає плечиком.
— Заради мене сьогодні мужчина з п’ятого поверху викинувся!
— Професор? — Шуляк тверезіє, дивиться на Аду спантеличено. — Живий?
— А для кого я в тебе гроші брала, коли ти по мене примчав?
— Думав, доньку хочеш ублажити…
— Нема їй за що догоджати. Невдячна.
— А твій… як?
— А я знала… Не захоче без мене жити!
— Помре?
— Хіба я лікар?
— А лікарі що кажуть?
— Що час покаже. У лікарні швидкої допомоги зараз…
— Адко… Ти не хвилюйся! — Шуляк вилазить із ванни, роздягається, допомагає вилізти Аді, знімає з неї одяг. — Хай тільки оклигає, я його на ноги поставлю. Забашляю — лікуватимуть, як VIP-а! А як покращає, я йому поясню конкретно… Щоби до твого професора дійшло: не можна бути… ганчіркою!
— Годі вже про нього! — горілка, вино, шампанське каламутять в Адиній голові. Обмацує себе, нагу. — Ми голі святкуватимемо? Чи оце і всі сюрпризи?…
Шуляк розпливається в пихатій посмішці.
— Ти чьо?… Ніч тільки розпочалася! Гайда під душ. Ох, я там тебе…
Гаряча вода додала в мізки парадоксів — ще ніколи під час близькості зі Славком царівна не була такою агресивною і хижою: дряпала Шулякові спину, кусала, аж вив вовчарою.
— Адко, ти… бомба! — прошепотів із захватом, коли знесилена царівна сповзла по стінці душової кабінки, сиділа на гарячих кахлях, дивилася крізь Шуляка ще збуджено і войовничо.
— Ходімо, — руку подав. — Ще є сюрприз для тебе. Упадеш — не встанеш!
У махровому банному халаті з чужого плеча — лишився у ванній кімнаті від старих хазяїв — Ада йшла за Шуляком услід, прискіпливо роздивлялася нову хату.
— Це ж моє?…
— Твоє!
— А де папери?
— Та спокійно, все зробимо! Нотаріуси на свята не працюють. Відгуляємо, і все на тебе оформлю. Не психуй! Гайда сюрприз тобі покажу.
— А хай почекає… Хату хочу роздивитися, — заглядала в кожен кут: перший поверх непогано спланований — простора вітальня з каміном, кухня з комірчиною, більшою за Адину вітальню на Воскресенці, сауна, котельня. А на другому що?
— Та сюрприз же! — ніяк не вгамовувася Шуляк. — У спальні!
Крім спальні на другому поверсі порожніли ще дві чималі кімнатки.
— Тут дитячі були, а ми в одній барлогу для мене облаштуємо. Знаєш, як у всіх нормальних мужиків — щоби там бухнути з партнером можна було, за життя потеревенити без свідків. А в другій буде тобі SPA-салон: кушетку поставимо для масажу, тренажери, — планував Шуляк завзято.
Царівна зупинилася, насупилася.
— Це ж… моє? — перепитала.
— Ну?…
— Тоді не буде тобі барлоги! — відрізала. — Я в цій кімнаті… - задумалася, згадала чомусь теплу Валину усмішку, як брав за плечі, цитував Бродського, — …бібліотеку облаштую. — Глянула на Шуляка з викликом. — «Стол пустовал, поблескивал паркет, темнела печка, в раме запыленной застыл пейзаж, и лишь один буфет казался мне тогда одушевленным…»
