— Станція «Академмістечко». Кінцева, — металевий голос повертає Мар’яну в реальність.

Підводиться на автоматі: кінцева? Треба виходити. І завмирає від страху — з іншого кінця напівпорожнього вагона на неї крадькома косує все той же чорнявий хлопець. Уже не смішно. Уже не заводить. Сексуальні вуста? Та до дідька! Він хто?! Один із тих, кого покликав Майдан? Понаприїжджало людей — тисячі! Вештаються…

Фантазії несуть, та вже не веселі, чорні — гроші в крові на мертвому дівочому тілі. А в неї гаманець порожній! Півтори тисячі на тілі! Без грошей — просто кров на мертвому дівочому тілі. «Кінцева? А я не виходитиму! — коліна підгинаються, падає на сидіння. — Знову поїду на Лівий берег! Якщо і він не вийде — значить, точно мене переслідує».

Нахаба не вийшов. Вагон знову наповнився людьми, помчав на Лівий берег. І хоч як Мар’яна не намагалася крадькома визначити — переслідувач ще тут чи вже здимів, — із кожною новою зупинкою народу ставало все більше: не розгледіти. Знову «Хрещатик», із вагона видно чорних щурів на станції. «Арсенальна», «Дніпро»…

«Вийду на “Дніпрі”», — раптом вирішила Мар’яна. В останню мить вискочила з вагона, побачила чергову метрополітену, заспокоїлася, застигла посеред платформи. «Якщо той тип з’явиться, кинуся до чергової», — тільки-но подумала, як угледіла чорнявого хлопця.

Він з’явився нізвідки — Мар’яна навіть не встигла вигадати, що саме кричатиме черговій у разі небезпеки: «Рятуйте!» чи «Хапайте його!», — повільно пройшов повз перелякану дівчину, зупинився за метр від неї. Озирнувся, глянув на Мар’яну спідлоба так дивно, ніби самому за себе прикро. Зблизька виглядав старшим — середнього зросту, міцний — не вісімнадцять, ні, але і не двадцять сім! Коротке чорняве волосся вихором над чолом, під густими чорними бровами насмішкуваті примружені дорослі очі, наче все на світі бачили-звідали, і тільки припухлі, мов у дитини, вуста свідчили: ой, не все…

— У мене тільки двадцять гривень! Сережки не золоті! Біжутерія! — процокотіла зубами Мар’яна, намагаючись одночасно вбити незнайомця гнівливим поглядом і не випустити з поля зору чергову.

Усміхнувся відкрито, наче почув найкращу з новин. Зробив до Мар’яни крок, кивнув.

— Добре, — мовив низьким хриплуватим, наче застудженим, голосом. І не дивно — з-під розстібнутого коміра картатої сорочки виднілася біла футболка. Зверху — тільки легка куртка. А надворі не літо.

— Чому? — видушила насторожено.

— Ти зі мною заговорила.

- І що в тому доброго?!

— Ти… моя жінка.

Божевільний?! Приголомшена Мар’яна так здивувалася — про переляк забула. Образа кров’ю до щок: у трьох дивних словах не «моя» вбило, ні! «Жінка»… Така стара?! Не дівчина?… Жінка? А Мар’яна, як у люстерко вдивляється, сама собі років двадцять п’ять дає, навіть двадцять три, як добре виспиться. «Та яка різниця, — засмутилася. — Однаково він зелений, а я не Поля, щоби зі студентами… У мене справжній мужчина є!»

Знітилася. Увіп’ялася в дивака поглядом. На відстані півметра він виглядав ще старшим — не вісімнадцять, ні, і не двадцять, певно, але і не двадцять сім, як Мар’яні. Дівки, точно, божеволіють, бо от зелений, розхристаний, фейс мужній — обвітрений, засмаглий, вуста — принада, а магніт у чомусь іншому… «Ти моя жінка» — без сумнівів. Такий самовпевнений?! Знущається?…

Знизав плечима ніяково, мовляв, вибач. Зазирнув у глибокі Мар’янині карі очі з трагічними темними плямами розмазаної туші.

— Ходімо, — сказав так просто, наче сто років зналися.

Мар’яна уявила Хотинського. «От і реванш!» — заспівало серце.

— Ходімо, — відповіла зухвало.

І покотилася забава. Чергова на платформі шию скрутила, усе вдивлялася в усміхненого хлопця, що вів до виходу за руку розгублену ошелешену дівчину. Таксист-психолог миттєво уздрів у дивній парочці багату здобич: на Поділ? Сто, бо всюди пробки! Майдан же… Мар’яна заклякла на задньому сидінні автівки поряд із чорнявим хлопцем, вперто дивилася вперед, та краєчком ока бачила того, хто так просто сказав: «Ти моя жінка», — усміхався сам собі зачудовано, тримав у своїх долонях її руку. Мовчав. А він неговіркий…

Проковтнула повітря — хвилювання душило не від теплого дотику, від його нерівного дихання, його впевненої радості. Так що ж це?! Спробувала повернути думкам ясність: нащо їде з диваком? Однозначно: маленька божевільна пригода в піку Хотинському. Ні, Мар’яна ніколи не признається коханцю, що отак завіялася з першим-ліпшим тільки тому, що Хотинський не взяв її на вечірку, але ж знатиме — помстилася по-своєму, по-жіночому. Тішитиметься? Ще й як! І нізащо не вважатиме себе винуватою — Хотинський ніколи не казав: «Ти моя жінка»…

Задумалася: цікаво, якими розкошами, на думку дивака, оповивають «свою жінку»?… Що запропонує, крім таксі за сто гривень. Ресторан? Романтичну прогулянку дніпровськими схилами, на крайній випадок — кіно?… До біса банально.

— Куди ми їдемо? — запитала насторожено, коли таксі, поблукавши старим Подолом, вивернуло з Межигірської на Ярославську.

Подивився на Мар’яну з подивом, наче запитання геть зайве, і так ясно.

— Додому, — сказав.

І все враз перестало бути маленькою божевільною пригодою, жартом, примхою, дурнуватою відчайдушною авантюрою. А куди ще чоловік має привести свою жінку?… Тільки до свого дому. Один раз і на все життя… «Він не жартує, він каже правду», — зрозуміла приголомшена Мар’яна, і ні, щоби розгніватися, обуритися, мов зачарована мовчки йшла поряд із хлопцем, коли він наказав таксистові зупинити біля «Фуршету» на Ярославській, розплатився, попрямував до супермаркету. Тримав її руку, відпускав лише на мить, коли обирав вино, хліб, сир, складав у пластиковий кошик… Та що ж це? Невже так буває?

Мар’яну їли сором, натхнення і цікавість. Сто запитань крутилося в голові, та запитати не наважувалася. І хлопець мовчав. Тільки й поцікавився біля кас:

— Тобі цигарки купити?

— Маю, — прошепотіла, забувши здивуватися.

На вулиці біле сонце розсіяло сірі хмари. Чорнявий хлопець усміхнувся в небо, повів Мар’яну Гаванським мостом на Рибальський острів. Усе за руку тримав, як маленьку. Косували одне на одного, знічувалися, відводили погляди.

— Я знав, що зустріну тебе сьогодні, - мовив він раптом.

— Наснилася?

Розсміявся. Хитнув головою.

— Біджо наворожив.

— Хто такий Біджо? — спитала Мар’яна.

— Друг, — обмежився коротким поясненням, і хоч як Мар’яні не хотілося розпитати — промовчала.

Косувала навкруги — жодного разу доля не заносила на Рибальський: тоскні п’ятиповерхівки з випраною білизною за вікнами, до Дніпра — два кроки, пафосний офіс «Рошену», куби заводських корпусів, кілька двоповерхових хатинок, ще купка п’ятиповерхівок. Увійшли до під’їзду однієї. На третьому поверсі хлопець дістав ключі, відчинив двері праворуч від сходів.

— Ми вдома, — кинув. — Проходь.

Мар’яна завмерла перед відчиненими дверима, як перед пасткою. І так перелякалася раптом: ще мить — чкурнула би геть. Та з коридору до вхідних дверей несподівано випливла пухкенька сива літня пані в білій трикотажній кофтині й синій довгій спідниці, підперезана квітчастим фартухом, сплеснула долонями.

— Ярчику! Ти сьогодні рано, — усміхнулася Мар’яні. — Як вас звати, рідненька?

— Мар’яна, — відповіла насторожено. Стрільнула оком на хлопця: усміхався, наче казав: Мар’яна? Добре…

— Вона красуня! — авторитетно повідомила пані Яркові, потягла Мар’яну всередину, — одразу на кухню, примовляла: — А я — Аніта Станіславівна. Можете звати мене Анітою. Дуже приємно! Дуже! У мене борщ гарячий! І не відмовляйтеся — ображуся!

— А у нас вино. Свіжий хліб і пліснявий сир, — чула Мар’яна низький хриплуватий голос хлопця за спиною. Він зветься Ярко?… Добре. Літня жінка — його мати?

Ложки дзеленчать, пахне кропом. Мар’яна сидить біля столу, ошелешено спостерігає, як Аніта наливає з каструлі борщ, подає Яркові, хлопець несе повний таріль до столу, пропонує пані:

— Федю покличу.

— Так, гукни! — погоджується Аніта.