— Федю! Борщ! І вино! І сир! — гукає Ярко з кухні у коридор.
У коридорі клацає замок, хтось тягне ноги до кухні.
— О! Та тут дівчина… — Мар’яну здивовано розглядає немолодий худий чоловік під п’ятдесят у линялій футболці й синіх спортивних штанях, обурено озирається до Ярка й Аніти. — А попередити?! Я… не п’ю вина негліже, коли у нас гості!
Федя зникає, повертається за мить — Мар’яну душить сміх: замість синіх треників на чоловікові чорні, певно, вихідні, спортивні штани з блакитними лампасами, червона футболка з філософським написом «БІЛИЙ». Мар’яна косує на Ярка, питає без слів: цікаво, скільки тут ще жильців?
- Їж, — він усміхається по-дитячому беззахисно, простягає Мар’яні кусень свіжого хліба, і хоч ще хвилину тому Мар’яна заприсяглася б — геть не голодна, — ковтає гарячий смачнючий борщ з апетитом. Як дивно все це… І ці люди — вони не батьки Яркові. А хто?…
Пухкенька Аніта літає мухою — прибирає порожні тарелі, наливає густе червоне вино в прості гранчаки. Ярко підхоплюється, бере склянки.
— Дякуємо, смачно. З вином ми… до себе, — обертається до Мар’яни. — Ходімо?
— Е, ні! — Федя піднімає гранчак, дивиться на Мар’яну серйозно. — За вас, свіжі люди! За ваші ендорфіни!
— За нас! — погоджується Ярко. Підсідає до Мар’яни. Простягає їй гранчак.
Як же все це до біса дивно. Мар’яна п’є терпке вино з незнайомими щирими людьми, заїдає пліснявим сиром. П’яніє — і чим більше п’яніє, тим тверезішими і злішими стають думки: «Оце я втрапила… Буде, що розповісти… Невже цей хлопець… І сива жінка… І цей червоний білий… Невже вони вірять, що все це по-справжньому?… Нащо я піддалася омані слів? “Ти моя жінка”, “додому”… Як у кіно! Треба забиратися звідси!»
Ярко бере Мар’яну за руку:
— Ходімо?
Мар’яна відчуває тепло Яркових рук, і, замість того, аби кинути заплановане: «Мені вже час! Усе було отпад…», кліпає повіками: ходімо…
На блакитних дверях Яркової кімнати — знак «фольксвагена».
— Чому «фольксваген»? — питає Мар’яна.
— Народний вагон. Сама побачиш, — усміхається Ярко.
Цікавість сильніша за ніяковість, прикрість, Хотинський остаточно зникає в підворіттях підсвідомості… Мар’яна зацікавлено обдивляється невеличку вузьку кімнатку: оце дім?! Грубий надувний матрац, накритий карпатським ліжником, зелений куб замість столика, на ньому відкритий ноутбук і вигадлива фігурка янгола з прозорого зеленого скла. Книги штабелем при стіні, на вішаку сорочки-джинси, у куті гора мотлоху: троси, міцні мотузки, шкіряні ремені, дебелі металеві карабіни, поряд тендітна етажерка з ажурною різьбою. Навпроти вікна біля дверей — справжній шедевр: туалетний столик, наче з царського палацу. Лак блищить на карельській березі, бронзові вигадливі ручки на пласких шухлядках мають поважний вік, гнуті ніжки закінчуються бронзовими «черевичками», овальне дзеркало — ясне озеро. На стіні над кубом кілька репродукцій незнайомих Мар’яні картин (виведені кольоровим принтером на звичайний канцелярський папір), масштабна родинна світлина формату А3 — десятки зо три людей різного віку на тлі розкішної липи скупчилися навколо старезного діда у світлому лляному костюмі, ще кілька фотографій — хлопці, певно, друзі. А на підвіконні — синьо-жовтий прапор.
Отоді- то Мар’яна і спитала:
— А прапор навіщо? Для Майдану?
Ярко відчинив вікно — впустив у кімнатку холодне зимове повітря — прикріпив знамено знадвору, обернувся до дівчини.
— То знак для всіх, — сказав. — Як український прапор майорить — значить, ми вдома і раді гостям.
— А як ми не хочемо нікого бачити? — спитала і раптом зрозуміла: він має відповіді на всі запитання. Знітилася: ну, годі вже! Досить!
— Знаєш… — почала. — Усе це… надихає, але ти…
— Надто зелений для тебе?
Почервоніла, кивнула.
Не розгубився аніскільки:
— А ти додай мені років. Скільки потрібно?
— Для чого? — Мар’яна дивилася на припухлі Яркові вуста, вуха горіли: нащо читати йому мораль? Хай уже врешті обніме, поцілує… ну, і далі за логікою… Він же її заради цього сюди привів? Ліжко є, тобто матрац. Мар’яна не проти… Навіть хоче… Якось по-швидкому і — геть.
— Для того аби ти заспокоїлася.
— Не розумію, — хоробро сіла на матрац, глянула на хлопця.
— У всі війни так… — Ярко присів поряд, взяв Мар’янину долоню у свої руки. — Приходили чотирнадцятирічні: «Уже вісімнадцять маємо! Хочемо до бою!» Їм вірили не тому, що хотіли дітьми фронти закривати. Підлітки дорослішали. І їм направду ставало вісімнадцять.
— А у нас війна? — спитала Мар’яна.
— Так, війна, — помовчав. Попросив: — Додай мені років.
Мар’яна відчула себе старою, гидкою, нещасною. Висмикнула долоню з Яркових рук. Терпке вино язиком крутило.
— Мені вже двадцять сім! — вигукнула гнівливо.
— Добре. Тоді мені двадцять вісім. Не проти?
— Проти! Скільки тобі насправді?
— Двадцять вісім, — обережно обійняв Мар’яну за плечі, заговорив тихо, упевнено. — Поживемо тут до весни. Добре? Тут енергетика гарна, бо до нас тут жила купа добрих людей. Сусіди — пісня. Аніта. Федя…
— Це… комуналка?
Кивнув.
— А потім переїдемо у дім. Біля ріки.
— Ти багатий?
— Так.
— Купиш?
— Побудую.
— А мені подаруєш капелюшок із сіткою, як у пасічників, сапку і гумові чоботи? І гітару з червоним бантом? — хмільна Мар’яна уявила себе біля недобудованої розвалюхи в хмарі комарів і бджіл, розреготалася невтримно — матрац заколихався.
— …А ти мені — дитину.
Мар’яна заклякла на мить. Підхопилася, сльози на очах: геть звідси, геть!
— Ну, тихо, тихо… — обхопив її ноги, притулився — цілував коліна припухлими, як у дитини, вустами. І навіть крізь джинси Мар’яна відчувала гарячі Яркові губи.
Здалася. Поклала тремтячі долоні на чорняве волосся, наче благословила. Він не повалив її на матрац, як Хотинський. Цілував-роздягав, усе шепотів, наче сам себе вгамував: тихо, тихо… Підхопив голу дівчину на руки, притис до себе, як дитинку, і тільки після того ніжно опустив на ліжник, як на хмарку. Розколихали матрац пристрастю, він їх потім… заколихав. Поснули в обіймах — ошелешені, виснажені.
…Мар’яна прокинулася від голосного чоловічого крику.
— Відчепися, курво! Пішла геть! — люто горлав за вікном хтось невидимий.
Підхопилася — ліжник до голих грудей. Інстинктивно кинулася до дверей: мамо рідна, тільки би встигнути втекти! Заклякла біля туалетного столика, остаточно прокинулася-допетрала: то ж не її гонять! На грудях, шиї, животі запульсували яскраві струмені ще й досі гарячих відчуттів. Змусили згадати, усміхнутися. Роззирнулася: сама… А Ярко де? Упала на матрац: ще би день отак, ще хоча би один день в обіймах і ніжності, бо цей — глянула у вікно — згасає… Згас.
У джинсах, що валялися на підлозі біля ліжника, дзеленькнув мобільний.
— …Ти вже вдома, золотце? — почула хмільний голос Хотинського. Певно, класно погуляли.
— Ще ні…
— Чудово, тобто… Хіба архів працює так допізна?
Мар’яна всміхнулся тоскно.
— Усяке буває в житті…
— А чому так сумно?… Нічого не знайшла чи й досі ображаєшся, що не відірвалася з колективом? Забудь, золотце! Колективу нема! Суцільне збіговисько покидьків. Згребли вино і закуски зі столів і чкурнули на Майдан, ідіоти! Довелося скласти компанію шефові… У лазні. Заради діла. Я шефові пояснив: Шендрика треба звільнити…
— Ясно…
— Йди вже додому. З вечірки вино лишилося. І сир. Відсвяткуємо твій завтрашній від’їзд. Квиток до Дніпропетровська у мене в кишені. Рада?
За дверима — кроки.
— Я… ще попрацюю! — відчайдушно збрехала Мар’яна, відрубала зв’язок, вимкнула телефон, закинула до сумки. Серце калатало: ще би тільки один день із цим юним божевільним Ярком.
— Кава, — Ярко став на порозі з двома чашками в руках. Картата сорочка розстібнута на грудях, джинси, босі ноги.
— Дякую, — Мар’яну збивав із пантелику буденний тон його низького хриплуватого голосу: вичищав фальш і пафос з її відповідей, залишав тільки сіль. Губилася, цікавість розгорялася ще більше: як же у нього все просто. А далі що?…