— Ні! Просто… не встигаю…

— То лети, Джульєтто! — задьористо вигукнула жінка.

Мар’яна зірвалася і полетіла.

Зухвалої пташиної швидкості вистачило на п’ять хвилин. Долетіла до метро «Лісова», вскочила у вагон, перехрестилася: устигне! Не може бути, щоби доля з неї так підло позбиткувалася. Їй би скоріше на «Хрещатик»! Перескочити на «Майдані Незалежності» на гілку, що веде до «Героїв Дніпра». Пересяде, зателефонує Олі. Попросить, аби та затримала автобус на кілька хвилин. Оля — людина! Оля зробить. Мар’яна увійде в автобус, колеги: «Вау, Мар’яно! Вартувало чекати!» Хотинський не викаже здивування, та Мар’яна помітить: збудився, тремтить. Хоче…

Час — вихором. «Дарниця», «Лівобережна», уже й «Арсенальна». За п’ять хвилин перша.

— Я встигну! — вискочила з вагона на «Хрещатику», бігом до переходу на «Майдан Незалежності».

— Перехід не працює! — дорогу заступає мужчина в чорній формі, і тільки тепер Мар’яна помічає: станція порожня, жодного цивільного, тільки рухливі, хижі, як щури, мужчини в чорному.

— Мені на Майдан!

— Ще одна! — чорний хтиво кривиться. — Пішки дерися на свій Майдан!

Мар’яна відчуває, як до очей підступають легкі сльози.

— Ви неправильно зрозуміли! Мені на станцію метро «Майдан Незалежності»!

— Не працює!

— А «Хрещатик»?

— Теж не працює на «вихід». Тільки на «вхід».

— Як це на «вхід»?! — Мар’яна геть губиться. Роззирається безпомічно.

— Не знаєш, що таке «вхід»? Ходімо, покажу, де він у тебе, — чорний хапає Мар’яну за руку, смикає до себе. Чорні обступають Мар’яну, регочуть гидливо.

— Ви… Ви не маєте права! — Мар’яну захльостує хвиля тваринного страху. Смикається в руках чорного, белькоче безпомічно. Матінко! Вона ж зараз зникне! Зникне отак просто і назавжди, як Полин Ігор Корнілов!

— Відпустіть! — кричить відчайдушно.

— Чухай уже звідси, коза! — чорний штовхає Мар’яну до платформи. — Онде потяг…

Мар’яна вскакує у вагон. Ноги трусяться, серце вискакує з грудей, та вбиває інше — тільки-но її розчавили просто так, для сміху.

— Покидьки! — раптом дзвінко кричить чорним щурам у ще розчахнуті двері. — Майдан вас усіх змете! Усіх!

— Наступна станція «Театральна», — повідомляє байдужий металевий голос.

П’ятнадцять на другу. Потяг мчить в інший від «Героїв Дніпра» бік. Мар’яну ще трусить від принизливого безсилля. Сісти би, та у вагоні повно. Натовп міцно затискає бідаху: не падай, тримайся, дівчино. Потяг гальмує — «Театральна».

— Ходімо, — доброзичливо усміхається Мар’яні лисуватий «ботанік» за сорок. — Нині тільки з «Театральної» можна пройти на Майдан.

— Мені не треба на Майдан! — наїжачується Мар’яна, втуплюється очима в підлогу, та бачить — на «Театральній» вагон порожніє: людський потік суне на Майдан.

«Клятий Майдан! — Мар’яна падає на вільне місце, ще тремтить. — Через нього нікуди вчасно не втрапиш! А якщо б я везла для хворої матері ліки, без яких вона помре? Нікого не обходить? Революція? Поз’їжджалися звідусіль, гімн співають і — добре? А я через те до Хотинського спізнилася! Він там гуляє… Без мене, а я… Куди я їду?!»

Стримала сльози: дарма тільки малювалася. Увіп’ялася поглядом у власне віддзеркалення у склі вагонного вікна: все ще красива?… Серце впало: з-поміж зосереджених людей на Мар’яну витріщалася розгублена бліда дівчина з принциповим прямим носиком і глибокими карими очима. Хвилясте русяве волосся мало би м’яко линути на плечі, та воно якогось біса наелектризувалося, стирчало на всі боки тремтячим віялом. Підведені червоною помадою вуста вигнулися гіркою підковкою, клята туш лишила під очима трагічні плями… П’єро! Уся краса неймовірна коту під хвіст! Стрільнула оком по віддзеркаленнях вимушених свідків власної ганьби: усі на неї з огидою витріщаються?! Й аж задихнулася од прикрощів: із тьмяного віконного скла на неї дивився чорнявий хлопець із припухлими, як у дитини, вустами.

Та щоби ви провалилися всі! І цей вагон, і цей нахаба, і той «ботан», що кликав Мар’яну на Майдан, і шеф, який раптом вирішив загульбанити посеред робочого дня, і Льова, який клявся, що на вечірку підуть тільки дебіли, а сам — аж бігом, і Оля, і Хотинський!

Втупилася в підлогу, аби не бачити старих і малих, бо вагон знову наповнився людом. «Куди я їду?» — знову подумала спустошено. «Нивки», «Святошин», «Житомирська». Урешті підвела очі й аж заклякла — крізь рухливий натовп на неї дивився той же чорнявий хлопець із припухлими дитячими вустами. Дідько! Мар’яна бачила, як броунівський рух то штовхав його ближче до дверей, то відкидав у протилежний бік, та він лише на мить відводив очі — пропускав пасажирів до виходу, тримався за металеву трубу, щоб не знесло, і знову шукав її поглядом.

Знітилася, поправила рукою волосся. «Може, хтось із замовників?» — маякнуло в лівій півкулі. Звідти ж і відповідь: немає серед замовників рекламної агенції таких… зелених. Цьому ж на вигляд вісімнадцять, не більше.

Зосередилася. «Певно, перетиналися десь. Де?…» — спробувала пригадати події метушливого 2013 року: сусідів затопила, ногу вивихнула на йозі, хотіла пірнути в льодяну дніпровську воду на Водохреща, та тільки роздерла бік крижиною і захворіла, учинила ДТП на курсах водіння, розбила мікрофон у караоке-клубі…

Перелік поразок так вразив — і про нахабу забула. «Господи, яка ж я фатальна невдаха… — ледь не розревлася. — Може, і добре, що не потрапила на вечірку? А то було би, як у караоке…» Перед очі — сяючі вогнями червоно-синьо-зелені нутрощі пафосного караоке-клубу… Поля сказала: «Порвемо простір? По п’ятдесят гривень, і ти — Білик, я — Лобода!» Після третьої текіли Мар’яна увірилася: вона — «Бумбокс» у повному складі. Залишила запалену цигарку в попільничці на столику, відчайдушно горлала: «Поліна… Я на колінах!», вирішила підтвердити слова діями, впала на коліна… Мікрофон — і собі: на підлогу — хрясь! Отут усе і почалося… Поки чемний і витриманий адміністратор пояснював Мар’яні, що за падіння мікрофона вона винна клубу п’ятсот гривень, а за те, що він розбився вщент, — ще сім тисяч, клята цигарка випала з попільнички на файний коричневий диванчик, і з’ясувалося, що правила клубу кваліфікують таку дрібничку, як свідомий підпал, і вимагають за те ще дві тисячі. І як п’яні Поля з Мар’яною не доводили адміністратору, що вимагати п’ятсот гривень за падіння мікрофона — це скотство, бо він однаково розбився на всі сім тисяч, а диван вони не підпалювали, повернулися додому лише під ранок, коли Мар’янині й Полині предки — добре, що в одній хрущовці вже тридцять років живуть! — скинулися і привезли в клуб дев’ять з половиною тисяч гривень збитків, заподіяних пафосному закладу співочими подружками.

— То було до Хотинського, — пробурмотіла тихо.

— Ви мені? — сивий бородань, що сидів поряд, зацікавлено витріщився на Мар’яну, та вона побачила лише його тонкі мляві губи, оточені білими вусами. «У Хотинського такі ж зміїні вуста, — промайнуло раптом. — А в того нахаби… що витріщався на мене… У нього губи припухлі, дитячі…»

Збудилася. Фантазія понесла. Маячня, звичайно, але от школа… (Чому школа?! Десять років тому отримала атестат, жодного разу не згадала!) У класі — ані душі. Вікно навстіж. Мар’яна відчуває хребтом дерев’яну віконну раму. Вітер затуляє очі пасмами хвилястого волосся. Мар’яна простягає руки до хлопця, що стоїть навпроти, дихає так схвильовано, так гаряче. У нього… є очі. І ніс. І брови. Певно, і вуха, і все інше — комплект, та Мар’яна бачить тільки привідкриті припухлі, як у дитини, вуста. Торкається долонями хлопцевого лиця, наближає до себе, цілує ті вуста до нестями, відсилає Хотинському винуваті думки: «Ну, прости… Хіба я винна, що у цього школяра такі принадливі губи?! Цілувати їх — насолода. Не ображайся: я марю, за марення не судять!» Крейда падає на підлогу, лишає сотні крихітних білих уламків. Мар’яна відривається від хлопця лише на мить, щоби знову побачити ті вуста, провести по них пальцем — ш-ш-ш… Тихо, тихо! Не поспішай! Я зв’яжу тобі руки. За спиною. Щоби воля — тільки твоїм вустам… Цілуватимеш?…