— Щось я не дуже вірю в ті легкі канадські мільйони, — бурмотіла, засмучувалася. Нащо їй журавель?! Доля їй таку жирнючу синицю в руки поклала: амбітного красеня з «ауді» і крутим лофтом у центрі столиці. Та здоровий глузд нагадував, як виблискували очі Хотинського, коли розповідав про спадок Дорошів. Мар’яна насторожувалася: хіба що заради коханця спробувати нащадків Яреми знайти, якщо вже в Хотинського примха така?… Не заради грошей — аби тільки свою синицю в руках втримати.

— В історичному архіві має зберегтися хоч щось про Ярему Дороша! — заспокоювала себе.

Здавалося, тут є все! Мар’яна вчитувалася в перелік сотень фондів історичного архіву, кожен із яких зберігав тисячі документів, — голова обертом. Хіба їй з того океану випливти з потрібною піщинкою? Та так, щоби ніхто не здогадався про мету пошуків, бо Хотинський настирливо нагадував щодня: абсолютна конфіденційність!

— То чим наш архів може бути корисний колегам? — допомагати Мар’яні взялася миловидна пані з відділу використання інформації документів.

— Маю завдання розвідати, який внесок у розвиток Києва зробила козацька старшина на прикладі кількох відомих родів, — недолуго збрехала Мар’яна. — Від козацької доби до наших днів. — Почервоніла. — Маємо ж ми спростувати… Шевченкові слова про правнуків поганих, — додала поспіхом, на пані зиркнула: хоч би не витурили Мар’яну в перший же день!

Миловидна пані взялася скласти перелік фондів, які могли би допомогти колезі, та оптимізму не додала: тільки за 1941–1944 роки, покинутий в окупованому Києві напризволяще, історичний архів втратив дві третини фондів. Збереглася лише та третина, яку німці вивезли напередодні наступу радянської армії. Її вдалося повернути.

— Ви поставили перед собою надто амбітне завдання, на довгі місяці копіткої праці, - сказала.

На місяці?! Перед очима — фонди, фонди: Чернігівського намісницького правління, духовних консисторій, Генеральної військової канцелярії, Першої і Другої Малоросійських колегій, Генерального військового суду, полкових і сотенних канцелярій, судів, фонди Браницьких, Ворцелів, Мнішків, Понятовських, Галаганів, Сулим, Терещенків, Галагут… А, рятуйте!

— Почніть із Галагут, — радить пані. — Павло Галагута лишив немало безцінних спогадів про ті часи.

— Може, краще спочатку продивитися записи, які робили в церквах при хрещенні дітей? — питає Мар’яна. — У церквах же тоді вели якийсь… облік?

— Відомості про хрещення, вінчання і відспівування вносили до метричних книг. Раз на рік священники робили з метричної книги копії та відсилали до консисторії, де зберігалися метричні книги всіх церков єпархії.

Документи рятівної консисторії ще шукали, коли Мар’янин погляд невідомо чого прикипів до товстелезної папки з надписом «Чернігів. Церква Святої Катерини». Стрельнула очима — ніхто не бачить?! — обережно дістала папку, витягла чималий жовтий том, розгорнула на випадковій сторінці й очам не повірила.

— Ярема?…

Канадійська байка оживала, набиралася життя і так легко йшла в руки — Мар’яні аж дихалку забило. На вицвілій сторінці метричної книги чернігівської церкви Святої Катерини значилося, що 20 серпня 1783 року в хорунжого Чернігівського козацького полку Петра Андріїва Дороша і його дружини Ганни Миколаєвої Дорош, у дівоцтві Кандиби, народився хлопчик, якого охрестили на сороковий день від народження і нарекли Яремою.

— Як же все це… неймовірно! — прошепотіла.

Пізно увечері, змусивши себе відірватися від сухих, як осіннє листя, та напрочуд живих, дихаючих пристрастями сторінок архівних документів, Мар’яна полетіла до Хотинського.

— Він був! Ярема — не вигадка! Він реально жив! — вітром увірвалася до лофту — сміялася, кружляла затишним стильним простором, ніяк вгамуватися не могла. — Він жив! — повторювала коханцю, коли трохи заспокоїлася.

Усілася біля нього на дивані, вихлюпувала все, що назбирала за один тільки день в історичному архіві: після остаточної ліквідації політичної автономії Гетьманщини на основі Чернігівського козацького полку було створене Чернігівське намісництво, яке в 1781 році очолив генерал-губернатор Милорадович, і саме в цьому році батько Яреми Петро Дорош отримує дворянський титул, стає правою рукою генерал-губернатора, та справою свого життя вважає збереження пам’яті про ратні подвиги та звитягу Чернігівського полку, який вів свою історію з 1648 року.

— Петрові допомагав його брат Самійло, і вони удвох… — Мар’яна раптом замовкла, бо наштовхнулася на холодний ошелешений погляд Хотинського. — Завдяки їм ми тепер знаємо чимало про козаків з Чернігівщини, — знітилася. — У 1783 році в Петра народився син Ярема. Петрів брат Самійло став воспріємником…

— Ким?

— Хрещених батьків у ті часи звали воспріємниками.

- І це все?!

Мар’яна завмерла — серце в п’яти.

— Але ж… Тепер ми знаємо, що все те — не вигадки, що така людина реально існувала…

— Ми й так знали про це! — Хотинський підскочив. Совав по лофту — нерви, нерви. — У нас є точна дата його смерті — 1843 рік! Хіба того мало?! Нам діти його потрібні! Онуки, правнуки, а не батьки, чорт забирай!

— Ну, що таке смерть? — прошепотіла Мар’яна. — Що по смерті дізнаєшся?… А життя розкаже — і про друзів, і ворогів. Про любов, про справи.

— Навіщо?!

— Щоби вони повідали… про дітей, онуків Яреминих, — говорила, все тьмяніла, тьмяніла. — Метричних книг, куди вписували відомості про народження, одруження і смерть людини, з тих часів збереглося зовсім мало, але лишилися щоденники, спогади…

Хотинський зупинився, наче схаменувся. Присів біля розгубленої Мар’яни, обійняв.

— Ти права. Вибач, золотце, — рівно, як під лінійку. — Ображаєшся? А почнімо цей вечір спочатку. Я вдома, ти вриваєшся, і я вже бачу — в тебе грандіозні новини. І кажу тобі: «Мар’яно, мовчи, сам здогадаюся! Ти… знайшла Ярему Дороша! Ти знаєш рік його народження! Як же круто! Тепер ти зможеш з’ясувати приблизний час одруження нашого козачка! Може, хтось із тодішніх добродіїв залишив спогади про те, як син хорунжого брав шлюб, а чи про те, скільки діточок подарувала йому дружина…»

Замовк, скосив очі на засмучену Мар’яну.

— Мар’яно, агов…

— Я тут, — наче з іншого виміру. Щось упало і розбилося, і Мар’яна ніяк не могла втямити — що?

— Визнаю і схиляю голову: ти виорала класний плацдарм для завтрашніх пошуків, — почула голос коханця.

— Ти хочеш, щоб я завтра знову зранку йшла в архів?

— А ти хочеш зараз, коли все тільки накльовується, припинити пошуки? — він намагався говорити якомога спокійніше.

— Але ж… агенція.

— Золотце, хіба ти не розумієш?! В агенції я тебе прикрию — питань не виникне. Не можна зупинятися й на мить! Невже тобі хочеться жити так, як зараз?

— Хочеться, — прошепотіла Мар’яна. — Саме тут… З тобою.

— Ненавиджу цю гламурну шпаківню! — з такою злістю раптом процідив Хотинський, що Мар’яна смикнулася, вивільнилася з обіймів коханця, зиркнула на нього приголомшено.

Він уже всміхався. Підвівся. Наливав у чашки чай, розмірковував рівно.

— Не псуй наших мрій, Мар’яно! Ми житимемо у власному домі посеред квітучого саду, а не на горищі, під яким сваряться, регочуть і плачуть придуркуваті сусіди, а консьєржка Тамара вимагає гроші за те, що відчиняє під’їзд після опівночі.

— Нормальна консьєржка…

— Прошу, золотце! Тільки не про це бидло! — Хотинський подав Мар’яні чашку з чаєм, знову присів поруч. — Принеси нам завтра гарні новини… — сказав.

— Спробую… — прошепотіла не так уже впевнено. Щось таки розбилося, але Мар’яна так і не змогла визначити — що ж саме.

Ярема поманив і зник. Більше тижня без вихідних і передиху до чортиків в очах Мар’яна гортала пожовклі папери, кидалася то до реєстрів козацьких полків, то до фондів Чернігівського намісництва, вчитувалася в карлючки метричних книг: з-поміж імен невідомих людей випливали факти з життя Яреминих батьків і родичів — очевидці згадували багатий посаг Ганни Кандиби, коли та йшла за Петра Дороша, у метричних книгах знайшлися відомості про народження Петрового брата Самійла, що він був на двадцять рочків молодший за Петра, ревізькі реєстри свідчили про кількість кріпаків у Дорошів, купчі підтверджували, як Дороші розживалися винокурнями і землями, та ніде не випливло жодного факту про особисте життя Яреми. І тільки у спогадах чернігівського багатія Павла Галагути Мар’яна знайшла куций рядок про «героїчного товариша Ярему Дороша», з яким Галагута в 1812 році «гнав Наполеошку».