- І це все? Та бути не може! — обурювалася. — А де про вінчання, народження дітей?! Де?!

Не здалася. Спробувала визначити непрямі шляхи Яреминої долі, полізла в папери другої половини ХІХ століття, ближче до смерті Дороша, і тут, у метричній книзі сільської церковки під Ніжином, знайшла запис про вінчання на Великдень Яреминого дядька Самійла з дворянкою худого роду Ізоватових Перпетуєю. Загорілася. Давай далі метричні книги церковки гортати.

— Має і про Ярему щось бути!

Весна, літо… Під Ніжином люди народжувалися, вінчалися, хрестили дітей, помирали. І тільки восени після Покрови в метричній книзі церковки з’явився запис про хрещення хлопчика на ім’я Гнат, сина Самійла і Перпетуї.

— На Великдень вінчалися, а в жовтні вже дитинку похрестили?… — Мар’яна усміхнулася. Нічого не міняється! Півроку тільки між Покровою і Великоднем. Значить, лукава Перпетуя встигла зогрішити із Самійлом ще до вінчання? А це ж Яреминому дядькові скільки на той час виповнилося? Він за брата Петра молодший на двадцять років, тож у 1843-му йому вже…

— Вісімдесят?! — вигукнула вражено. Уявила себе поряд зі старезним дідуганом, ледь не знудило. Дівчата теж не міняються! І тоді, і зараз заради грошей ладні хоч під паралізованого лягти! І, звісна річ, швидко «закріпитися» на новому плацдармі: завагітніти, народити нащадка, щоби вже багатому чоловікові — ніякого шляху назад.

— Перпетуя… Вічний двигун. Певно, ще та розпусниця, — Мар’яні захотілося дізнатися більше про амбітну блудницю з минулого: може, в архівах портрет залишився, бо подібні пані себе над усе люблять — який гламурний журнал не розгорни, обов’язково одна з таких утриманок зі сторінок надувними губками усміхається. І Перпетуя мала би замовити свій портрет. Неодмінно знаменитому художнику. Шевченкові, наприклад.

Та Перпетуя ховалася не гірше за Ярему — жодного мальованого зображення. Мар’яна тільки і знайшла згадку сучасників про раптовий продаж затишного маєтку під Ніжином, переїзд Самійла з дружиною і сином на Катеринославщину. І хай їй грець, тій Перпетуї! Не кидати ж пошуки Яреми на Чернігівщині й переключатися на Катеринославщину заради того, щоби роздивитися стерво, яке окрутило Яреминого старого дядька? Мар’яна знову занурилася в папери, підбадьорювала себе:

— Спокійно! Без поспіху! Я знайду… Не може так просто зникнути «героїчний товариш», який Наполеона гнав.

Історична площина набирала об’єму, заполоняла ввесь простір Мар’яниної уяви: Майдан, Хотинський, омріяне багатство, батьки, Поля, мрії, солодке й гірке — все щезало в морі живих емоцій чужих далеких пращурів. Заливали Мар’янину душу здивуванням і захватом, чіпляли випадковою подією — забувала про мету, надовго гальмувала над черговим жовтим папірцем, і тільки ввечері, коли шлунок скручувало від голоду, отямлювалася.

— Уже й час до Хотинського повертатися, — шепотіла розгублено. Згадувала вимогливий погляд коханця, журилася: знову без гарних новин! Що вона за невдаха така?! Чому не може зібратися, настирливо шукати відомості винятково про Ярему? Чому всі ті давно забуті бали, бунти, дуелі, зради так чіпляють її? І не відпускають…

— Як наші справи, Мар’яно? — щовечора питав Хотинський.

— Ми… вже ближче, — відповідала щоразу. І як йому пояснити?! Архіви — не вичерпний перелік документів про певну епоху. Відомості про окремі роки взагалі відсутні, у деяких документах видерті по живому десятки сторінок, і щоби докопатися до того, що саме відбувалося в цей час, треба шукати інші джерела, може, їхати до Чернігова чи Ніжина.

— Якби я могла признатися, що мене цікавить Яремин родовід, мені би помогли, — виправдовувалася-брехала. — Але ж я не можу розповідати всім про заповіт. — Хіба що з мамою порадитися обережно, — запропонувала напередодні католицького Різдва.

— Роби вже хоч щось! — чисто, як Ада, відповів Хотинський, навіть не намагаючись приховати розчарування. Щось таки розбилося.

Адина душа неспокійно підскакувала на валізах: до новорічної ночі лишалося менше тижня. А далі? Нове життя?…

— Збирай лахи, Адко! — підтвердив Шуляк наступного вечора після доленосної розмови про щастя. — Тридцять першого грудня переїдеш до нової хати.

— Прямо на свято? — Аді і тут усе не так. — Хочу тридцятого!

— Не виходить тридцятого, — пояснив Шуляк. — Інші справи маю. Серйозні. Сподіваюся на халяву готівки відірвати тисяч двісті. А тридцять першого — я твій. Поїдемо в Биківню, тиждень з ліжка не вилазитимемо. Професор твій у курсі?

— Нащо його заздалегідь убивати?

Шуляк розреготався.

— Пожаліла вона чоловіка…

— Ти його пожаліти вирішив?! — вишкірилася Ада.

— Скажи йому зараз, — порадив Шуляк. — Може, встигне мотнутися, жінку яку собі на свято знайти, щоб у новорічну ніч самому не скніти.

— Здурів?! — образилася Ада. — Мій Валя — не такий! Він до смерті тільки мене любитиме. Хоч і не помре одразу… після того, як я його покину.

— Страшна ти жінка, Адко! — кинув безстрашний Шуляк.

— За це і любиш! — відгавкалася Ада, а серце муляло: ніяк не хотілося царівні визнавати — боїться розмови з Валею. Оце на коліна впаде, благатиме: «Адочко, не покинь!» — усе відтягувала годину «Х», виправдовувала себе: давно б усе чоловікові вихлюпнула, та в останні дні Валя повертався додому під ранок, накачувався міцною кавою і знову зникав до наступного ранку.

— Біда… — насторожилася. — Може, і справді іншу собі знайшов?!

— Де тебе носить, Валю?! — не втрималася в переддень католицького Різдва.

— На Майдані… тяжко, Адочко, — винувато признався Валя.

Царівну наче ґедзь укусив.

— Так тобі вже сім’я не потрібна! Тобі — Майдан! — заверещала, зраділа. — А як я скажу: обирай, Валю! Або Майдан, або я! Хочеш і далі революціонерів годувати?! Тоді забувай про мене! Ніякою силою не втримаєш!

— Я ніколи тебе не тримав, Адочко, — відказав Валя.

В Ади щелепа відпала. Оченятками закліпала: що?!

— Валю!.. — вигукнула драматично. — Ти мене розлюбив?!

— Ніколи не розлюблю тебе, Адочко, — Валя усміхнувся втомлено. — А силою не триматиму. Просто чекатиму. Ти сама повернешся. Як завжди.

Царівна почервоніла от прикрощів: ну, не сука?!

— Не втямлю, про що ти верзеш?! Яке ще «як завжди»? — аж ніжкою тупнула, та продовжувати відверту розмову не наважилася, стрілки перевела. — Перемерз на Майдані своєму?! Якого біса ти взагалі туди бігаєш? Що віднайти сподіваєшся? Загублене життя?!

Валя завмер, глянув на Аду чисто-ясно.

— Я свого життя не губив, Адочко. У мене є ти, Мар’янка… Я ніколи не крав, намагався не брехати. Мені соромитися нема чого.

Сука! Інтелігенція зарозуміла! Хробак книжковий, щоб ти провалився! Точно, десь вичитав, аби Аду — мордякою по асфальту! Набрався дурні від батьків у юності, досі відригує, а грошей заробити — ні! Може, про Славка Шуляка здогадався й оце штрикає? Сподівається, Ада передумає? Дарма сподівається!

- І… не здогадується він про Славка! — буркнула. Звідки? Валя з Шуляком жодного разу не перетиналися.

Валя давно здимів на свій Майдан, день минув, увечері до хрущовки на Воскресенці занесло Мар’яну, а Ада все ніяк не могла зібрати себе докупи після вранішньої розмови з чоловіком. «А може, таки здогадується?!» — усе мордувалася, ніяк відповіді знайти не могла.

Мар’яна одразу відзначила, що мати не в гуморі, і, хоч планувала за п’ять хвилин оперативно випитати, як ефективніше організувати пошук родоводу конкретної людини, захопливе блукання минулим далося взнаки, бо раптом попросила сентиментально:

— Мамо, розкажи про своїх батьків.

— Померли!

— Знаю! А як жили? Ким були?…

— Тобі не однаково? — звилася знервована Ада.

Мар’яна глянула на матір уважно.

— Ти розгублена… — мовила. — Чуєш, мамо! Може, і я в житті така розгублена, бо ти розгублена, хоч і намагаєшся не виказувати того…

— Це я розгублена?! — Ада зиркнула на доньку зверхньо. — Що ти верзеш?!

— …А ти, мабуть, розгублена, бо нічого не знаєш про своїх батьків. А як ми славні? Може, наш рід… Наполеона гнав чи там лікарню для бідних колись побудував, чи ще яке святе діло для своєї землі…