Засмутилася, аж схлипнула. І розревлася би, та, на щастя, задзеленчав мобільний — інвестор нового омріяного Адиного життя Славко Шуляк звав у заміський готель у постілі покачатися.

— А чого сумна? — спитав, лиш побачив набундючену коханку. Всілася в Славків джип, брови насупила.

— А з чого радіти?! З Майдану того?! Усіх розтеліпав!

— Е, Адко! Не чіпай Майдан, — усміхнувся Шуляк. — Я зараз на цій темі нормальне бабло рубаю. На одних тільки прапорах за тиждень — півлимона. Попит.

— А мені що з того?

— Та що хочеш! — сказав щедрий Шуляк, бо, певно, теж відчував потребу жити по-новому. — Кидай уже свого професора! Чого ми, як ті малолітки, по готелях… У мене на Биківні скоро хата буде — за борги забираю оце зараз. Два поверхи, камін, джакузі, все таке. Живи там собі на всьому готовому. А я до тебе… Щовечора — тук-тук.

- І дружину кинеш?

— Далася тобі моя дружина?! Я вже забув, яка вона гола! Краще про себе думай! Хату хочеш?!

— Хочу, — сказала Ада.

— Ну, все! Домовилися. За пару тижнів виселю йолопа, який мені грошей винен, і заїжджай! Новий рік у твоїй новій хаті зустрінемо. Нормально?

Ада усміхнулася приголомшено.

— Дідько, свято на носі! А я з усією тією колотнечею геть про Новий рік забула…

— Тобі що під ялинку покласти? — спитав Шуляк.

— А хай сюрприз буде, — відповіла царівна зухвало. — Подивлюся, на які розкоші ти заради мене здатний…

— Яке ж ти стерво, Адко! — не приховуючи задоволеного захоплення, розреготався Шуляк, завів двигун, цьомнув коханку в щоку, глянув на неї азартно. — Ну, що? У готель? А може, давай отут, у джипі… Як молоді…

— Ще вчадіємо! — норовливо смикнула плечиком царівна.

Додому повернулася о третій ночі. Навпомацки в темряві по прохідній вітальні — вкластися тихо, щоби Валю не розбудити, очі заплющити й полетіти у мрії. Ох, скоро нове життя настане! І шкіряним кріслам у ньому місце знайдеться, і вітринам із порцеляною… Дісталася старенького дивана, на якому більш як тридцять років із законним чоловіком боки м’яла: уже якось потерпить до Нового року в старій хрущовці поряд із Валею-невдахою і донькою, бо що би там Мар’яна про свого чудового мужчину не розповідала, а Ада першою звідси вшиється.

— Що за… — диван нерозкладений, порожній. А Валя де?!

Увімкнула світло, роззирнулася: чоловік сидів при стіні на підлозі — розгублений, тьмяний. Від різких жовтих ламп мружив очі, затуляв їх долонею.

Ада аж психонула подумки. От ти Валю, сука! Не даси спокійно в новому житті похлюпатися! Оце будеш дорікати-совістити поглядом своїм беззахисним, за душу сіпати, наче то спрацює!

Узяла себе в руки, вмостила зад поряд із Валею на підлогу.

— А чого не спиш? — спитала якомога спокійніше.

— Чекав…

— Так чекав, що й до дивана дійти не зміг?!

— Не знав…

— Чого?!

— Що без тебе так…

— Як?!

— Зле…

— Так зле, що і жити не зможеш? — спитала царівна гонорово.

— Зможу, — відказав Валя. — Ти голодна?… Може, тобі пельменів зварити, Адочко?…

Ну не сука?! Ада підскочила — як хто голкою в зад штрикнув. Нахабно роздягалася перед чоловіком, наче від вигляду її вже всохлого немолодого тіла Валя мав геть втратити розум, забути не тільки про пельмені — взагалі про все, щоби вже не жити без своєї царівни. Дивилася на чоловіка зверхньо.

- І довго сидітимеш?! Диван розстели, — кинула зі звичною стервозністю.

Вляглася. Окуляри підняла.

— Валю… А що ти мені на Новий рік подаруєш? — спитала глумливо.

Мар’яна забула про свята. Клаптик паперу з нерозбірливим підписом, який мати принесла доньці, сотворив справжнє диво, і річ не в тім, що відтепер Мар’яна мала змогу без перешкод порпатися в архівних фондах, хоч у Києві, хоч у Чернігові, хоч на Закарпатті, хіба то головне? Хотинський раптом змінився — не впізнати. Покрутив у руках папірець, який Мар’яна принесла на роботу вже за день після вечері з гарним чилійським вином, задумався.

— Переїжджай до мене, Мар’яно, — сказав.

І оце при всіх, в офісі. У колег синхронно відвалилися щелепи, і тільки у Льови Шендрика вистачило мужності признатися Мар’яні після того, як минув шок:

— Вибач, що глузував… Ну, чесно — помилявся. Справді думав: Хотинський на тобі душевну порожнечу перечікує.

— Чому ти вирішив, що Хотинський зверху? — підколола колегу Мар’яна, розсміялася, бо вже надто ошелешеним виглядав завжди іронічний алкаш Льова.

— А-а-а… Ну, якщо так… — тільки і відповів.

Мати теж здивувалася.

— Переїжджаєш?! Уже?

— Боїшся з татом сам на сам лишитися? — Мар’яна згадала беззахисні татові очі, відкриту посмішку, та не розчулилася: обоє вивалялися в багнюці: мама — зрадами, тато — незрозумілим терпінням. Хвала Богові, Мар’яна врешті вирветься з цієї пастки! Хай без свідків одне одному в очі дивляться.

— За себе душу рви, — відповіла мати і, хоч Мар’яна не хотіла тягти до лофту коханця анічогісінько з хрущовки на Воскресенці, змусила доньку увіпхнути у велику дорожню сумку два комплекти постільної білизни, пару рушників, банний халат і майже нові домашні капці — екологічні, з коноплі.

- І не тринди на кожному перехресті, що така вже щаслива, — порадила наостанок, коли Мар’яна тягла до дверей повну сумку.

А кому хвалитися?! Хіба що Полі, та від початку грудня подруга не з’являлася вдома — з рідких відчайдушних sms-ок Мар’яна знала: Поля днює і ночує на Майдані. Варить, лікує, все ще сподівається знайти свого Ігоря Корнілова і все частіше лається в повідомленнях, коли кличе Мар’яну на підмогу. Наче без тих «ти там взагалі офігєла, Мусько?!» і «не будь сволотою, кинь пусте», Мар’яна би не усвідомила надважливості поточної бурі. Усім зрозуміло: так далі жити не можна! Он де Мар’яна вже змінила своє життя. Прощавай, ненависна Воскресенко!

У переддень Миколая вперше зустріла ранок у барлозі Хотинського. Підхопилася раніше за коханця, вешталася просторим світлим лофтом: мамо рідна, це мій дім! Я житиму тут, у розкішних апартаментах із величезними вікнами, із яких — Київ і небо.

— Сніданок! — згадала Полині настанови нагодувати Хотинського так смачно, щоб про все на світі забув.

Попхалася в кухонну зону, зметикувала на ходу: кава! Вона зварить запаморочливо запашну каву. Хотинський пробудиться від її запаху, припідніметься на лікті, роззирнеться здивовано. «Найкращий ранок…» — скаже.

— Я все життя даруватиму тобі найкращі ранки, ночі і дні! — прошепотіла збуджено, смикнулася до полиць, зачепила ліктем кавоварку. Підла машина не втрималася і зіпсувала Мар’яні дебют: лясь на підлогу!

Хотинський продовжував вражати. Навіть не скривився, побачивши на ламінаті під вибілений дуб скляні та пластикові друзки, на які перетворилася італійська кавоварка. Усадовив Мар’яну на високий стілець перед барною стійкою, витер її мокрі очі.

— Це знак, — усміхнувся. — Життя — нове, а кавоварка — стара…

— Я вмію і в турці заварювати…

— Скоро ми замовлятимемо каву в номер люкс п’ятизіркового готелю на Лазурному узбережжі, - відповів коханець. — А поки я про тебе потурбуюсь, золотце.

Мед… Сам зварив запашну каву в глиняній турці, власноруч нарізав сир для бутербродів, підсмажив грінки.

— Я тут подумав… Хіба ми маємо право витрачати дорогоцінний час в агенції, коли тепер усі архіви — наші? — сказав, подаючи Мар’яні горнятко з гарячою кавою. — А зробімо так… Я в агенцію, а ти в Центральний історичний архів.

— А як же робота? Ще звільнять.

— Скажу директору, що дав тобі завдання, яке ти виконуєш удома.

— Так можна? — засумнівалася Мар’яна.

— Нам так треба, тож так і буде, — відповів Хотинський. Мар’яну обійняв. — Не хвилюйся. Я про все подбаю.

Мед?… Зціпила зуби, щоб не виказати сумнівів, — посунула на Солом’янську, в Центральний державний історичний архів України. Усе дратувало: така вже халепа! Замість того, аби цілісінький день крутитися в агенції поряд із Хотинським, має копирсатися в пожовтілих фондах. І ще ж доведеться брехати, видаючи себе за стажерку Київського міського архіву. Та найбільше спантеличувало несподіване прозріння: грошей уже не хотілося…