— Хоч щось роби! — істерично плювалася чоловікові в лице. — Кради! Убивай! Ґвалтуй, але заробляй!

Валя ніяково усміхався, знизував плечима, зникав із дому, повертався з копійчиною.

— Знову до батьків ходив?! — Ада забирала гроші, та довбати Валю не припиняла. — А сам?! Хіба ти чоловік?! У тебе навіть ім’я жіноче!

Валя винувато зітхав, плентався до дитячої робити те, що вмів найкраще після розв’язання математичних рівнянь, — розповідати Мар’яні казки. Невідомо чому в кожній з них неодмінним героєм виступав рум’яний пекар Крендель — пригощав гарячими пиріжками трьох поросят, Червону Шапочку, Карабаса-Барабаса, навіть Снігову королеву, — тому Мар’яна найпершою підтримала тата, коли напередодні міленіуму він вирішив торгувати дріжджами.

— Для випічки всім дріжджі потрібні! Усім-усім! — весело скакала навколо ошелешеної матері.

— Гроші де взяв? — здивувалася Ада.

Гроші дали вже старенькі Валині батьки: продали квартиру в центрі Києва, частину грошей віддали синові, щоби зміг зачепитися хоч за якесь діло, на залишок купили хату в глухому селі на Чернігівщині, там і смерть зустріли. Математик Озеров грішми розпорядився обачливо: роздав борги, орендував у колишньому дитячому садочку кімнатку під склад, заповнив її сухими дріжджами, бігав до торговців-роздрібників, розносив свій малий опт із мізерною націнкою.

— Усе ж стабільний заробіток, — виправдовувався, приносячи Аді жалюгідні копійки і безплатні дріжджі.

Життя сімейства Озерових стабільно загрузло в безнадійних злиднях, і хтозна, коли би вибухнуло те болото, та у 2010-му, коли Аїді Озеровій виповнилося п’ятдесят і вона вже поставила хрест на особистому щасті, до архіву по довідку завітав Славко Шуляк — кремезний, нахабний, багатий.

— Адко?! — здивувався, потяг колишню однокласницю до ресторану. — За нас! Ми ж кохали одне одного! — хильнув, поплив. — І досі жалкую, що не женився на тобі.

— Помилки ніколи не пізно виправляти, — натякнула схвильована Ада.

Шуляк око примружив, кивнув — вечір закінчили в номері заміського готелю і аж ніскільки не розчарувалися.

— Ти ж машиністом тепловоза мріяв стати, — згадувала Ада, притуляючись до сильного Славкового плеча після бурхливої близькості.

— Попрацював трохи… Поки Союз не розвалився. Потім шпали крав. І продавав. Отак і піднявся, — не таївся Шуляк. — Тепер легальний бізнес маю. А ти?

— А я… і не жила! — раптом схлипнула Ада.

Шуляк розчулився, обійняв.

— Адко… Ти чого?! Ми ж з бараків! Нас із ніг не збити! Тобі чого треба, щоби жити?! Кажи! Усе зроблю!

Від того дня в житті Ади Озерової з’явився привід для оптимізму — дочка і чоловік, як і раніше, прикрою реальністю майоріли на горизонті її життя, та сенс його зосередився на таємних, схожих на кадри з американських мелодрам, хвилюючих зустрічах із щедрим коханцем. «Ну, знала ж! Знала ще замолоду, що Озеров нігтя Славкового не вартий! Нащо я за нього пішла?!» — бідкалася, повертаючись до тоскної двокімнатної хрущовки на Воскресенці.

— Знову на роботі затрималася, Адочко? — обережно цікавився Валя.

— У тебе нові сережки? — підпрягалася Мар’яна. — Золоті?

Ада відповідала одразу обом:

— Премію отримала! Бо пашу, як проклята! Не те що наш тато!

Тато з Мар’яною дуже скоро зрозуміли: у маминому житті з’явився об’єкт, набагато важливіший, ніж вони двоє. Ада бачила, як і без того похилі чоловікові плечі приречено опустилися, очі згасли — потьмянів, а донька дивилася на них обох із невтримною огидою, наче казала: «Які ж ви нечесні, слабодухі!» Поверталася додому якомога пізніше, одразу зачинялася у власній кімнатці, тільки кричала: «Я сплю!», варто було комусь із батьків постукати у двері. Вони стукали все рідше: самотній тато курив на кухні, бо працьовита мама все частіше затримувалася на роботі до ранку.

Ада на те не зважала, наче тільки тепер усвідомила: так вона ж — Аїда! Царівна з дивним ім’ям і незвичайною долею! Задьориста байстрючка з бараків! Хай хоч хтось слово поперек мовить — загризе! У неї мати й досі нафту для Батьківщини добуває, а тато — льотчик-герой! І хто її повчати наважиться?! Одне муляло: до сказу сильно хотілося назавжди покинути чоловіка і доньку, забитися під Шулякове крило, та тоді би довелося залишити Валентинові й Мар’яні двокімнатну хрущовку на Воскресенці, бабою Тасею подаровану.

— Хіба то справедливо?! — мордувалася, повертаючись до чоловіка і доньки після побачень з Шуляком. — Самі — ні на що не здатні, невдахи! А я їм — квартиру?… З якого дива?!

Чи то Майдан мимоволі напоїв Аїду невідворотними сподіваннями мільйонів, чи то знайомство з Хотинським і його вражаюча схожість із недосяжними мужчинами з «QUELLE» так уже запало в душу, та після вечері з чилійським вином царівна вирішила: так більше жити не можна! Треба з тим щось робити. Хай що — сьогодні ж поговорить із чоловіком і донькою. Оперативно зляпала фальшивий документ для Мар’яни, наче відкуп тій заплатила.

— Тільки не впусти свого Хотинського, — щиро порадила. — За таких, як він, жінки зубами тримаються.

— Це як? — набундючилася Мар’яна.

— Відривайся вже від материного подолу. Знайди привід переїхати до свого хлопця, бери участь у всіх його справах. Хоче в архівах ритися — заради Бога! І сама трохи пилом подихай, не помреш. Тільки не вагітній, прошу, бо то не тримає. Ані чоловіка, ані жінку. У такі часи, як нині, краще взагалі про дітей забути.

— Ти давно забула, — замість «дякую» відповіла донька.

— Що ти про мене знаєш?! — невесело усміхнулася мати, наче позначку поставила: все, що могла дати доньці, - дала! Від чоловіка так легко не відкараскається.

Того вечора до коханця не пішла. Мовчки спостерігала, як Валя повернувся додому з купою ковдр, узявся складати їх в один великий пакет.

— Люди позносили, — пояснив ніяково. — Знають, що у мене склад напівпорожній, от і несуть… Адочко, я ковдри на Майдан доправлю й одразу додому.

Ада знизала плечима: як хочеш… «Валя ж знає… Давно знає, що у мене є Славко. Чому не обурюється?! Не кидає мене?… Що ж він за тюхтій такий?» — розмірковувала спокійно, сама дивувалася: не дратує чоловік, як зазвичай.

— Кого ти рвешся зігрівати, Валю? — спитала раптом зі щирим жалем. — Ти сам он геть промерз…

Валя завмер. Глянув на дружину чисто-ясно.

— Аби серце горіло, Адочко. Серце не підведе — поведе тільки туди, де людина має бути, — сказав, наче в душу царівнину зазирнув.

Знітилася. Він… про себе чи їй дорікнув? Може, дозрів урешті до розмови відвертої?

— То тебе серце на Майдан кличе?! — спитала без звичної стервозності.

— А повертає завжди до тебе, Адочко, — підійшов до своєї царівни гонористої, в очі зазирнув. — Ти теж… завжди повертаєшся.

Отак. І зрозумій того Валю! У більш безбарвні часи Ада би плюнула на спробу змінити своє життя — хай ллється собі, як лилося! — та в країні другий тиждень поспіль набирав силу, вирував, не видихався Майдан, спонукав до дій, змушував по-іншому дивитися на близьких і рідних: це ж і вони мордуються?… І хоч Аїда Озерова категорично не сприймала революційних подій, із подивом усвідомила: у її душі теж… з’явився чималий Майдан Незалежності — ламав звичні уявлення, відвойовуючи собі все більшу територію, ярив серце, вимагав вчинків, бив у мозок: «Так далі жити не можна!»

— Може, і не повернуся колись! — мовила обережно. — Якщо серце так підкаже…

Валя кинув на Аду швидкий приголомшений погляд, очі відвів.

— А я чекатиму… — відповів тихо. — Завжди…

Сіпнувся до ковдр, наче іншої справи нема: складав у пакет, руки посиніли, тремтіли, як від морозу. І так Аді шкода його стало — хоч плач! Дістала з шафи ще нестарий вовняний плед, простягнула чоловікові.

— Візьми з собою, Валю. Треба ж і тобі чимось зігрітися.

— Я поверну… — аж надто тихо пообіцяв Валя.

…Чоловік давно потягнув ковдри на Майдан, Мар’яна зателефонувала: сьогодні вдома не ночуватиму, і Ада подякувала Богу, що цього злого зимового вечора лишилася одна-однісінька в подарованій бабою Тасею на гроші матері-злодюжки колись такій гарній і багатій панельній хрущовці на Воскресенці, де вона застрягла на все своє життя. Безцільно міряла кроками вітальню, роздивлялася її, ніби вперше бачила, намагалася уявити своє вимріяне нове життя — не тут, десь далеко, де все виблискує і сяє, як у «QUELLE», та уява кульгала, підсовуючи дебелі шкіряні крісла, журнальні столики з карельської берези, скляні вітрини, повні саксонської порцеляни, гільйотинки для сигар, бар із коштовним алкоголем, плаский телевізор і авторучку «Монтеграппа». Ада роззиралася розгублено, ніби все те добро неодмінно мало розміститися тут, на жалюгідних сорока двох квадратних метрах хрущовки. Хрущовка порожніла, підкоряючись Адиним примхам, на порепаний лінолеум вітальні опускалися дебелі шкіряні крісла, і Ада ніяк не могла знайти їм місця: і біля вікна зайві, і при стіні дивакувато виглядають, і диван уже не увіпхнеш, бо крісла вітальню окупували, і куди в такому разі стануть скляні вітрини з порцеляною…