Щодо знаків на руці бабуся казала: якщо людині довго жити – поперечні й поздовжні лінії на обох долонях мусять тричі перетинатися, а більше – то ще ліпше. Дві лінії перетину – сім десятків, не більше одміряно. Притому між поздовжніми лініями мусить бути віддаль, не менша, ніж на крайній (малий) палець.

Бабуся казала: «У неї голуб в оці сидить». Або: «Ой, вороняка примостилася». Якось я спитав: «Хіба птах може сидіти в оці?» «Може», – відповіла бабуся. І пояснила: не всім дано то бачити. Та як би людина ни ховала те, що в неї всередині, яка душа – того птаха побачиш, така й людина. Добра чи зла, щира чи підла. Я довго сприймав це просто як образ. Але зараз думаю: а раптом бабуся справді щось особливе бачила в погляді людини?

Якщо дерево саме коло хати ламається – знак, що хтось із родини помре. Молоденьке – хтось молодий, старе – старший, далеко од хати – з далекої родини, близько – з близької.

Сови завше відчувають, що людина умре, за два тижні (часом за вісімнадцять днів) прилітають до тої хати, де має бути небіжчик, і починають кричати. Крик сови може й означати, якщо жінка груба (вагітна), що роди будуть неблагополучні. Мама розповідала, що за тижнів три до того, як мала народити мого молодшого брата Івана, на хуторі почала кричати сова. Мама затривожилася в недоброму передчутті. Та за два тижні перед народженням брата помер дід Григорій, брат прабабусі Пріськи.

Існувало повір’я, що коли людину вдарила блискавка, то її треба по шию закопати в землю, і тоді земля забере паралізуючу силу блискавки. Бабуся ж розповідала, що їй передала жінка з іншого села: таку людину треба негайно обмотати липовим ликом, а на ноги натягти й через кілька хвилин швидко зняти гумові чоботи.

Прикметою смерті од блискавки є бажання людини попрощатися з рідними без видимої причини й відчуття вини перед родиною й тими, кого колись образив, ще за тиждень-два до смерті. Якщо таке з’являється, той чоловік чи жінка в грозу має не йти від дому, а застала гроза в полі – лягати в траву, накриватися зіллям, листом і повикидати все залізне. Так можна спробувати обдурити ту силу, що вже йде до людини.

Кіт знає, коли людина боліє, приходить, тулиться, хворобу мовби собі забирає. У нас казали: потому односить за село й викидає. А мо’, кіт і знає щось таке, що людині ни дано. Перед смертю кіт тулиться, чує, що має одійти людина, що баба в білій рядюжці десь близько ходить, одганяє неї, хоче захистити людину, шкода йому, а сказати ничого ни може. Али ни лякайтеся – од всякої хвороби кіт може врятувати, у нім тая мудрість, що нам ни доступна.

Свербить права рука – до зустрічі, потиску, ліва – до прибутку, хтось щось покладе в руку.

Ніби «горять» щоки, тимчасово, без температури – хтось про тебе говорить, обговорює, вуха «горять» – добре, якщо лоб – дуже добре.

Ніби гуде піч – до чогось підштовхує, нагадує про щось.

Якщо вперше побачив навесні боцюна (лелеку) в польоті – буде дуже щасливим рік, стоїть на гнізді – рік так собі, не вельми вдалий, а якщо сидить вперше побачений – важкий рік, із втратами.

Знайти гроші з першого разу в пиріжках, спечених на Сорок святих (22 березня), – а клали лише у кілька пиріжків (їх, до речі, завжди пекла бабуся) – на щастя, прибуток, знайти просто за другим, третім разом – теж прибуток, але менший, як і удача.

Побитий посуд, особливо череп’яний, – на щастя, фарфоровий («панський», казала бабуся) – на втрату, скляний – до віддаленої удачі.

Прокльони завжди були невід’ємною частиною сільського життя, особливо сільського жіноцтва, охочого до сварок, – за межу, що раптом од сусіда почала з’їжджати, за сусідську курку, що забрела в город, за недобре око й чутку, з третьої чи четвертої хати принесену…

Скільки пам’ятаю, бабуся кляла дуже рідко. Дивні то були прокльони. До курей, котрі розгребли грядки:

– А щоб вам чоботиська на ноги повдягало.

До кішки, що до тарілки полізла:

– Киш, окаяна! А щоб до тебе щурисько посватався.

Часом нишком щось кидала на адресу діда, який на неї руку підняв:

– Та хай руки тобі патичками стануть.

Взагалі ж не сприймала бабуся прокльонів. Доньку не раз стримувала й того ж діда:

– І Бога ни боїшся, а чорта кличеш? Прийде й на плечі сяде, то згорбишся.

Кілька її думок:

– Од прокльонів душа в’яне, як стебло од жари.

– Слово, спересердя кинуте, – язик виплюнутий, ни його, ни доброго слова ни найдеш, скіко б не говорила.

– Як проклясти хочеться, вщіпни сибе і раз, і другий, доки сльоза ни з’явиться – вона лихе слово змиє.

– Найліпше хай буде – поклєв і забулося. Щоб ни було так – вороняки літають коло хати й літають, каркають і каркають.

– Хочеться нидобре слово мовити – поклади в рот дрібку солі. Як затрусить – клін виходить з тебе.

– На тибе кленуть – повернися лицем до того боку, куди вітер віє.

– Прокльони ж знімаються, казала бабуся, білою ниткою, довкола голови обв’язаною, на яку сім квіток нанизуються, треба нанизати бажано різних, походиш, так і кожна квітка лихе слово зніме.

– Ще прокльони знімає тепла вода, над якою треба провести громничною свічкою три рази (свічка, освячена й запалена на Громниці, тобто Стрітення, яке святкується 15 лютого. – В. Л.). Можна проказати: «Лихе слово хай обходить, тепле слово припливає, припливає і сідає на місце своє, у душу й губи». Пам’ятаю, бабуся вмочала в ту воду руки, проводила перед обличчям того, кого лікувала, і струшувала руки, мовби проганяла все зло.

Коли ми перебралися в село, пригадую, як сварилися дві наші сусідки. Та прийшла бабуся, стала між ними, повернулася спочатку до одної, потім до другої. І раптом одна з тих, що сварилися, почала сміятися, та все голосніше, аж до сліз. А висміявшись, сказала:

– А за що то ми з тобою сварилися?

І згадалося бабусине: хто проти зла стає – Боже діло робить, хто між двома злами – благодатний.

То були прості поліські жінки, та зло, проявлене у слові, вчила бабуся, з малого починається і великою блекотою проростає. І, до тебе вертаючись, засмічує душу.

Коли хтось із нас, дітлахів, ходив розхристаний, бабуся казала:

– Спинися, закрий душу.

Тому я довго вважав, що душа десь там, поверх грудей, коло горла.

А може, так і є, бо ж поруч серце…

А серце, за наукою бабусі, мусить із душею розмовляти.

Щирими ніжними словами.

За кілометрів п’ять-сім од села в лісі знаходяться кілька горбиків, для нашого низовинного Полісся – гір. Називаються вони Тучі гори. З давніх-давен існує легенда, що в тих горах пан чи пани, можливо і знамениті в наших краях графи Браницькі, закопали скарби, як мусили у Європу од царського гніву втікати. Золото, срібло, дорогі речі.

За іншою версією, там ховала награбоване банда розбійників. А як половили їх, то скарби зосталися закопаними.

Хай там як було, та час від часу на моїх односельчан, як і жителів інших сіл, нападала сверблячка – знайти ті скарби. І поодинці, а то й гуртами, озброюючись лопатами та іншим інструментом, скарби шукали, перериваючи нещасні горбики та землю біля них. Нічого не знаходили (ходили чутки, що й знаходили), та спокуса час од часу оживала. Дід Федір якось признався, що в молодості теж ходив шукати. Дуже вже розбагатіти хотілося.

Цікаві вислови бабусі Пелагеї про скарби Тучих гір і багатство в цілому.

– Той, хто скарб знаходив, одразу ставав нещасним, – якось сказала вона. – Бо хотілося йому більше й вертався на те місце. Бо боявся, що гинчі знайдуть. Боявся, що вкрадуть скарб, кожної ночі у вікно йому хтось стукав.

– Шукай скарб ни десь, а поруч сибе. Що нажив – то твій скарб. Більшого у світі нима.

– Багацтво як вода: як ни крізь пальці, то крізь розум витече.

– Сів багач на торбу із золотом, думав – нихто ни вкраде. А миша дірку проробела й сміялася.