Звірі загадували бажання, але кожному хотілося щось попросити насамперед для себе. Бажання здійснювалися, але після того від кожного звіра лишалася тільки його половина.

– Так і ходять по тому лісі чудернацькі звірі з одним боком і двома лапами – півмідь, пів-вовк, півсиця, півниця, всіх по половинці. І не знають, як свою другу половинку назад повернути, – закінчила бабуся.

Мав Бог колись пташку, маленьку, співучу, ну, може, як соловейко ци ще ліпшу. Тико трохи більшу. І білу-білу, за голуба білішу ци лебедя. І сказав якось: «Хочу, щоб ти полетіла далеко-далеко, на землю, що я сотворив. Абись там життє засіялось, усе, що має бути на тий землі, з’явилося. На от тобі маленьку зернину, тримай неї у дзьобі. Як прилетиш, у землю загорни. З тої зернини й ростиме все живе. Спершу трава, потому квіти, дерева. І всяка всячина. Рай на землі буде. А ще потому я людей сотворю, щоб у тім раю жили. Ну, лети та назад вертайся».

Полетіла тая біла пташка. Довго летіла, доки землі не дісталася. Як наказував Бог, зернину в землю посадила. Перепочила й хотіла злетіти, щоб назад вернутися, в далеку свою другу землю, звідки неї Бог послав. Та, піднявшись трохи й пролетівши пару верстов, зрозуміла, що нима у неї сили, щоб назад летіти, не долетить і півшляху, а мо’, й менше, геть усе забрав шлях сюди.

І тоді пташка зібрала решту сили, піднялася вище й заспівала. То була пісня, в якій переплелися і радість, і біль, і журба, і щось таке, що й словами не описати. Кажуть люде, що досі мона почути тую пісню. І хто її почує, буде по-особливому щасливим, несучи в собі таємницю свого щастя, і щось йому відкриється таке, що цей світ у собі криє.

(В. Л.: Мені тепер здається, що бабуся Палажка почула цю пісню.)

Через наше село Згорани протікає річка Нережа, єдина річка, яка впадає у Велике Згоранське озеро. Та то тепер. А раніше одні кажуть, що губилася у приприп’ятських болотах, інші – що впадала у Прип’ять, найбільшу праву притоку Дніпра, котра починає свою течію з маленького джерела за 8-10 кілометрів од села. У тридцяті роки, за другої Польщі (Друга Жеч Посполита, Польська держава, що існувала в 1918–1939 роках), русло Нережі повернули до озера, а колись навіть вважали, що то сама Прип’ять протікає через село. Все ж шаноба до великої річки існувала в поліщуків із давніх-давен. Вона й породила легенду про народження Прип’яті, яку розповіла, а мо’, й сама створила бабуся.

Отож колись у сиву давнину жила у наших краях жінка-вдовиця. Чоловік десь на війні загинув, лишивши неї бездітною. Сваталися до вдовиці чоловіки, та тільки берегла вона пам’ять про коханого й вірність йому. Але дуже їй хотілося дитину мати. Донечку. Аж марила тим. Тико як же народиш дитину без чоловіка?

Підпустила таки до себе парубка, що в неї був залюблений. І змилостивився над нею Бог, почув неїні просьби. Через дев’ять місяців народилася донечка, та таке красиве голубооке дитєтко. Мати не натішиться. Та й дід з бабою ни вельми сварили – і їм утіха.

Так тривало, доки не приснився одної ночі сон. Мовбито чує вдова стукіт у вікно, підходить, а там лице чоловіка неїного. І злякалася, і зраділа жінка. Двері вже відчиняє, а чоловік до неї припадає, і вона до чоловіка. Обціловує чоловіка, а сама думає: «Як же ж я йому про дитину скажу?»

Та зайшли до хати, вона й промовила:

– Таке і таке діло, довго тебе ни було, згинув, казали, а мині дитинки вельми хотілося, то й согрішила.

– То нічого, – відказує чоловік. – Діло житейське, ти й так довго терпіла. Показуй дитинку. Як хлопчик – то за сина мені буде, а як дівчинка – то за дочку.

– Дівчинка, – каже жінка. – Ганнусею назвали.

Підвела жінка чоловіка до колиски, місяць личко донечки освітив, коли дивиться тая жінка – а там зовсім ни дочка лежить. Ни то кошеня, ни то цуценя, а потим геть на чортика маленького схожа.

– Що ж ти мені народила? – питає чоловік.

Закричала тоді з розпуки жінка й… прокинулася. І з тої ночі напала на неї тривога. Ночами довго заснути ни могла, все чудилося, що чоловік от-от у вікно постукає. Стала ждати-виглядати, за село виходити. Дитина їй немилою зробилася. А потім думка прийшла: чоловік ни вернеться, доки не позбудеться чужої дитини. Тико ж як позбутися? Вбити – гріх та й шкода. Комусь оддати? Та кому ж…

Раз літом пуйшла за пару верстов од сила сіно згрібати. А там за ровом люди з другого сила згрібали, низнакоми. От і надумала їм дитину підкинути.

Так і зробела. Тихенько поза корчами пробралася, поклала дитинку на покіс. Побачать, думає, то заберуть. Хутенько додом пуйшла.

Та тико мучити стала совість. Все чудилося, що чує, як дитина плаче, маму кличе. Побігла до тої сіножаті. Та людей з чужого сила вже нима, й дитини ниде ни видно. Сіла й заплакала.

Коли чує тоненький голосок:

– Ни плач, матінко, ни горюй. Ось же я, твоя донечка.

Озирнулася, та никого ни побачила. Тико джерельце з-пуд землі б’є, якого тут раніше ни було, а з джерельця струмочок тоненький витікає.

– То я, твоя донечка, джерельцем стала, річку нову зачала, – чує голос. – Ни хтіла ти, матусю, мине доглянути, то хоч людям послужуся.

Жінка ни знала, що й думати, що робити. Рішила, що, може, як путь перетне цій річечці, припне її до чогось, то вернеться вона назад і зновика стане дівчинкою, донечкою. Стала йти за річкою, а та все ширшає й ширшає. Та зрештою таки дійшла до краю течії, перетнула дорогу, каменем припнула. Али річечка з-пуд каменя витікати почала. Так робила килька разів, доки голос не почула:

– Ничого вже ни вернеш, матінко. Ліпше дорогу мині показуй. До води більшої я хочу, може, нею дустанусь того краю, де твій чоловік, що міг би мені батьком бути, лежить. Оживлю його цією живою водою, тоді обоє до вас, мамо, повернемося.

Що діяти? Рушила вдова, стала дорогу показувати. А води в неї за спиною все більшало, доки вона вже не пушла, а попливла. Так до більшої річки добралися. І уподобав красень Дніпро дівку Прип’ять, до себе взяв. А жінка на крипі [6] дісталася до моря, де на березі ждав неї чоловік. Удвох додому верталися. Не відпустив Дніпро свою наречену. Ни до землі, ни до каменю – до нього Прип’ять припнулася.

Бог як роздавав людям землю й те, що на ній, то поліщуки запізнилися.

– Уже все роздав, – каже Бог. – І землю добру, врожайну, і гори, і там, де трави ростуть великі, і де золота-срібла багато. Остались тико болото та ліс. Та річок і озер трохи.

Чухають потилиці поліщуки.

– Та вже як є, пане Боже, то хай так і буде.

Зрадів Бог, що воне такеї покірнії. У ріки та озера рибу запустив та раків. А в ліси – ягід та грибів. Так і живуть. Хоть земля й бідна, й мало неї, на ягодах та грибах і рибі перебиваються. Траву косять на болотах та з лози кошики плетуть. Ще й Богу дєкують, що так усього в нех багацько.

Їдне слово – поліщуки.

Пушов чоловік на базар, ходить, придивляється, али ничого не питає. Вже продавці й самі почали питати – а чого вам, дєдьку, тре’? Курку, гуску, коня, а мо’, одежину яку?

– Та от, – каже, – сказали мені їдні знаючі люди, що долю мона купити. Будеш тоді щасливим. Дивлюся – ниде нима.

– Хе, долю, – одказують йому. – А як вона хоть виглядає?

– Та якби я знав. Казали, що сам повинен побачити й здогадатися, що то твоя доля.

– Ну-ну, шукай…

Шукав-шукав, ни знайшов. Може, те й те – нє. Може, тая жінка його доля, так у нього своя є. І вже як з базару виходити зібрався, побачив – коло одного воза лежить маленьке цуценя. Таке вже нещасне, тремтить.