Досі пам’ятаю, як зітхала бабуся.

Колись давно, як ото хлопци пудростали й мали вже на повних правах вечорничниками ставати й дівчину собі обирати, а там і весіллє справлєти, то мали воне пройти випробування. Гуртом пусля Великодніх свят, а чєсом пусля Петрівки, як ото косовиця уже пройшла, а жнива ще не настали, вирушали до лісу. Тре’ було там доказувати, що ти вже чоловік: і стежки лісові читати, і дерево зрубати, й силу та кмітливість показати. Їдне слово – чоловік.

На теї походеньки хлопци межі собою обирали головного, начальника, що хлоп’яцьким царем звався. Був йому особливий почот, ну і як з лісу верталися, то мав право дівчину собі вибрати, а тая ни сміла одказувати.

Був серед хлопців їден, Тимошем звався. Такий собі ни вельми завидний хлопак, смирний, боязкий, про таких кажуть, що й з мишею вітається. Та який ни був, залюбевся у вельми гарну дівку та ще й з багатої симні, Улясею звали. Зітхав, як стрічався, ци на гульбищах за тином ще стояли, бо ж малі, то норовив поруч стати і тоже тильки зітхав.

А вельми йому хтілося, щоб Уляся його була. Щоб він, як з лісу вийдуть, мав право неї вибрати. А вона тоді йому ни одкаже, чоловіком і жінкою стануть. Думав-думав, як то зробити, і надумав. До ворожки пуйшов, грошей поніс, у батька випросив, нібито на нові чоботи, та курку сусідську крадькома зловив, та бабусині пацьори з куфира дістав.

Прийшов до ворожки: так і так, дєдинко, хочу вельми царем бути серед хлопців, поможіте, я от вам дарунків за те приніс.

– Добре, – каже ворожка. – Так і бути, поможу. Шкода мині тибе, горопашного. Дарунків твоїх ни треба, знаю, як їх дустав. А от як станеш царем, обіцяй, що десять ночей підряд служити мені будеш, як покличу.

– Обіцяю, – сказав Тимошик.

Днів два потому на зборі хлоп’яцькому радилися, кого ж царем обрати. І тут на диво всім – їден, і другий, і третій, ну геть усі кажуть, що Тимошик на царя найліпший. Самі з себе дивувалися хлопци, що так рішили. Ни знали, що до хати кожного перед тим ворожка вночі навідалася та перед порогом зілля ворожільного насипала.

Пішли хлопци до лісу. І тут виявилося, що ни вельми чого Тимошик-цар знає. Ни стежок мисливських ци грибних до пуття, ни через рів ни перестрибне, ни вогонь швидко ни розпалить. Про силу, щоб поборотися, то й ни кажи. Хлопци сміються, з себе дивуються – як такого плентуха царем вибрали, що за наваждєніє таке?

Настало останнє випробування. До лісового Святого озера треба було різними стежками крізь хащі прийти. І найбистріше мав прийти цар, іначе буде йому прилюдна ганьба.

От рушили, кожен по своїй стежці. Тимошик ішов і скоро відчув, що заблудився. Став і думає, що робети, кудою далі йти? Коли рушив, тико ногу пудняв, а гля – стежину маленька ящірка золотиста переповзає. Він ногу підняв, щоб не наступити, переждав, поки відповзе. І тут чує людський голос:

– Спасибі, хлопче, що не наступив, пожалів. Чим тобі помогти можу? Бачу, заблудився.

Здивувався Тимошик, а потім збагнув, що то ж ящірка до нього каже.

– Заблудив я й справді, – одказує. – Мині б до Святого озера швидше потрапити.

– Підніми ногу повище, – каже ящірка. – Тепер другу. Не бійся – не впадеш. І руками змахни, ніби летиш.

Зробив Тиміш як веліла. І вмить на березі Святого озера опинився. Першим.

Ну, хлопци прийшли і здивувалися. Визнали – таки в чомусь перший їхній цар.

А як у сило вернулися, то хлопци дружно сказали, що він був хорошим царем. Зрозумів Тимошик, що й тут помогла золота ящірка. Тилько стидно стало йому й признався він, яким був невмійком. І дівчини собі ни вибрав, а тут ще й ворожка нагадала, що служити обіцяв.

Мусив парубок увечері до неї приходити, а ворожка та відьмою була, то сідлала хлопця, як коня, вмощувалася на плечі й поганяла. А він мусив бігти, аж летіти. Тая ж відьма на відьомські шабаші їздила. Ото приїдуть у ліс, на галявину, де всілякі свої розваги нечиста сила справлєла, ворожка-відьма прив’яже Тимошика до дерева, як правдешнього коня, й мусить він, горопашний, ждати, доки там не нависелється. А тоді назад їдуть.

От їдного разу, за п’ятим ци шостим приїздом, стоїть Тиміш, тєжко йому на душі, аж чує голосок тоненький. Глєнув на те місце, а там – золота ящірка. Геть світиться.

– Бачу, – каже, – ни солодко тобі, Тимошику. Та дарма. Я тобі поможу. Тико поцілуй мене.

– Добре вже, – зітхнув Тимошик. – Поцілую. Ти ж мені помогла.

Ящірка по нозі на нього вилізла. Він і поцілував. І тої ж миті в лісі геть посвітліло. Перед хлопцем стоїть дівчина-краса в золотій короні. А на галявині вереск здійнявся, нечисть у різні боки розбігається.

А то була царівна з царства світла, яку злий ворожбит зачарував, як вона спала. Тепер уже вона знов царівною стала.

Тимошик дивився на неї – не міг надивитися.

– Що би ти хотів ще? – питає та царівна.

– Щоби ти моєю стала, – несміливо прошептав Тимошик.

– Стану я твоєю, – сказала царівна. – Бо знаю, що ти правдивий чоловік будеш, раз не зміг брехню про себе прийняти.

Женились вони й став Тимошик – хлопський цар – правдивим царем у великім золотім царстві.

В їднім лісі за царя був, як і ведеться, Ведмідь. Тико злий був, недобрий, ричав на звірів, а то й на стежці ци дорозі, як стріне яку звірину, хапав і їв. Ну, зібралися звіри на раду, що ж робети, бо життя ни стало, всі бояться, рикне: «А йди-но сюди», – то навіть Вовк або Лисиця мусять іти.

Радились-радились і рішили послати до Ведмедя-царя посла. Щоби прохання подав: так, мовляв, і так, просимо милосерднішим бути, бо геть з лісу підемо, царюй сам над собою. А кого послати? У Вовка заболіла лапа, Лисиця хитрюща ягід об’їлася, геть живіт рознесло, Борсук каже, що глухий, ничого ни чує, то як пойме, що йому цар скаже, яку таку відповідь дасть… Одним словом, у всіх знайшлася причина, щоб ни йти. І всі дружно на Зайця показали, всі його хвалять: от хто в посли годиться. І швидко бігає, і шерсть м’якенька, а що вже вушка!

– Та він же мине з’їсть, – труситься Заєць. – А я й говорити ни вмію. Як побачу лисицю ци вовка, одразу німію, а що вже про Ведмедя казати!

– Нічого, щось скажеш, – хитра Лисиця хвостом меть-меть до Вовка:

– Кажи, сіроманцю, хай іде до Ведмедя.

Той як загарчить! Заєць злякався – піду я вже, піду. І потопав. Йде, сльозами заливається, хлипає. Та так голосно, аж Сова проснулася, з дупла висунулася та пугукнула. Заєць аж присів з переляку.

– Чого рюмсаєш? – питає Сова.

Заєць й розказав про свою біду.

– Не бійся, – сказала Сова. – Йди сміло й скажи Ведмедю, що ти сам прийшов, бо вельми царя свого любиш і хочеш, щоб він тебе з’їв.

Заєць іще більше затрусився, що ж ти радиш, питає.

– А ти далі послухай, – Сова каже. – Ти скажи, що як ішов коло мого дупла, то Сова з дупла щось викинула, на тебе попало і в тебе геть усе свербить. Та тіло дери весь час.

Пуйшов Заєць до Ведмедя й сказав усе, як Сова веліла. Ведмідь хтів би з’їсти Зайця. Тико подумав: а що там та баньката таке викинула, може, зараза яка. Зайця ще вспію з’їсти, думає, піду-но спитаю, що то таке.

Пуйшов, ревом Сову збудив та питає. А Сова:

– Та то ми, сови, луску таку викидаємо. Ой, прости, царю, ни знала, що в твого вухатого вцілю. Мо’, ти з’їв його, то тепер і ти будеш весь час чухатися та ревіти.

– Не з’їв я його і їсти ни буду, – сердиться клишоногий.

З тих пір ведмеді й не їдять зайців. Малину збирають та рибою ласують. Та ще корінці викопують.

Звірі знайшли золотий горішок і вирішили, що він чарівний і виконає будь-яке бажання. Мудра Сова сказала, що бажання повинно стосуватися когось іншого – така вже натура в цього горішка.