І тут я думаю: а раптом у дитинстві теж не вовка, а неприкаяного вовкулаку, вовкуна біля нашого хутора зустрів? Чи все-таки звичайного вовка, влітку ситого й доброго, якому теж чогось не вистачало у його вовчій самотності? А бабуся закричала, бо просто за мене злякалася…

А вовк із дитячої пам’яті досі дивиться сумно, повертає голову і йде в ліс.

Бабуся Пелагея вміла готувати. На жаль, рецептів її страв я не запам’ятав, просто ласував ними. Як ми, внуки, любили гарбузову кашу чи щавлевий борщ! Бабуся називала їх – динькова каша і щавушний борщ. До щавуха додавалася ранньої весни молода кропива. А ще нарізана кропива поливалася олією – смакота! То були особливі за смаком страви. Бабуся сміялася: секрет у тому, що в горщику (гладишці) полив’яному вару кожну просинку (до каші) й щавусинку (до борщу) прошу, щоб смачною для вас була, а ще мені дідок помагає.

Дідок – то був домовик, який жив чи то в комині, чи за комином на горищі, та скільки не навідувалися на горище (гору), тоді як цікавість пересилювала страх, та дідка (маленького чоловічка з довгою бородою), котрий оберігав хату, так і не побачили. Правда, ми з братом Іваном хвалилися один перед одним, що поодинці бачили дідка, та, гадаю, брат, як і я, фантазував.

А бабуся казала, що дідок може й нашкодити, і помогти. Треба його розуміти, а часом і насабанити, то й послухається, ни шкодитиме, нічого в домі не перекидатиме. А ще любить, як із ним лагідно розмовляють. Отоді й підказує, коли горщика з печі виймати, а чєсом з коминка й травинку для смаку ци солодку крупинку кине. А як страва збігати має (той же борщ чи молоко), то дідок кректати починає, сердиться на недогадливу хазяйку.

Ми приходили обідати, іноді й снідати, до бабусі на хутір, навіть коли жили з батьками вже в селі. І бабуся часом приносила в село загорнуту в кофтину чи одіяльце страву. Не того, що вдома в нас не було чого їсти, а така вона вже була, бабуся. А ще, пам’ятаю, як, пасучи корів, коли приходила черга, не міг дочекатися, коли бабуся принесе на пашу кашу чи борщ. Чи, може, бульбу зі шкварками або затиранку з салом чи олією, млинці (млини, пляцки, казали в нас у селі, а згодом уже на російський манер – блюни), рибну юшку, борщ червоний (в нас казали – буряковий), яєшню на салі з квашеними огірками чи помідорами, квашену капусту з яблуками, грушки, запечені в тісті, граблівки (тонко порізані шматки сала, а між ними кісточки), житні хрустівки (чи хрустячки) – грінки, посипані часником, цибулею й петрушкою. А ще узвари (з яблук, слив, груш, калини), трав’яні чаї. Бабуся казала, що головне при приготуванні – вчасно всадити в піч й так само вчасно вийняти.

– То все дідок помагає, – усміхалася, – він знає, коли витягати.

Гадаю, що велику роль справді відігравало те, що страви (каші, борщі й інші) готувалися переважно в полив’яних горщиках, на особливій, виготовленій сільським майстром пательні, варилися і смажилися в печі на дровах або посеред жару на внутрішній пічній черінці. Ну, й не менше значила бабусина майстерність. І мабуть, багато важив отой бабусин кулінарний, хазяйський (хазяячий, як у нас кажуть) талант. Що кому дано…

Усе ж наведу поради бабусі Пелагеї, які вона давала іншим жінкам (захопленим її майстерністю) щодо приготування страв:

– Готуйте з любов’ю, як для себе, али й для тих, хто хоче смачної їжи.

– Усе має бути добре вимитим, чистим і добре в каструлю (горщик) ци на пательню положеним. Одна крупинка землі може зіпсувати всю страву.

– З поспіху ваша страва першою й посміється. З хазяйки тоже.

– У нас кажуть: варити добрі думки помагають. Пробуючи, заплющуйте очі, хай ваш язик вам скаже. І ніс.

– Добра хазяйка чує, чого скіко класти, а щоб почути, ни їдну дрібку солі за осінь, зиму, весну й літо тре’ вкинути. І ще за осінь, зиму, весну й літо. І ще…

– У сердитої хазяйки борщ завше пересолений, у скупої – як трава.

– Навчіться готувати щось своє, що нихто більше й ни готує. Вам і вашим гостям та сим’ї найбільше смакуватиме.

– Готуючи, перехрестіть страву.

– Кроме борщу та шкварок нищо на другий день ни смакує.

– Подавайте так, ніби золото на тарельці од всього серця підносите.

– Ліпше п’ять разів на день помалу з’їсти, ніж два рази побагато.

– Ни та людина довго живе, що багато й смачно їсть, а та, що споживає їжу, до якої звикла.

– Часник, цибуля й петрушка – найліпший вам друг і подружка.

– Хапком до рота ухоплене – одразу й загублене.

…Коли бабуся померла, мені здається, найбільше сумував отой дідок-домовичок, котрий помагав готувати. (А може, то була бабця-домовичка?) Який першим вдихав смачні запахи. З яким бабуся радилася.

Не спішіть посміхатися. Спробуйте завести собі такого порадника.

Ні, ви не їли такої смачної каші!

А ще були печені яблука й груші. Трав’яні котлети. Салати з кропиви і трав. Народна мудрість і майстерність, яка допомагала виживати в ті часи, коли та сама гомачка вважалася весільним делікатесом.

На Поліссі завжди надавали великого значення предметам, словам, явищам, котрі могли уберегти від злої нечистої сили село, рід, сім’ю, оселю, господарство, людину. Були такі обереги (в нас казали: береги, бериги, охроники) і на нашому хуторі. Великого значення надавала їм і бабуся Пелагея.

На покуті стояла свячена водохрещенська вода. Її пили при хворобі і як вирушали в далеку дорогу.

На Громниці (Стрітення) святили свічки. При тому вважалося, що свічка, принесена додому запаленою у храмі чи біля храму, яка не погасла дорогою, особливо помічна. Як і свічка, яку несли запаленою ввечері Страстного (Чистого) четверга. Оскільки від села до хутора було два кілометри, а з ходою селом – три, а то й більше, то бабуся якось сказала, що в неї за дорогу вигоряє дві, а то й три свічки. Тико трати, бурчав дід, але не дуже сильно. Тією свічкою випалювали хрести на стелі, бальках, над вікнами, над входом до сіней і власне кімнати (хати). Зробити те мусив чоловік. Вважалося, що як над дверима є хрест, то недобра людина (злодій, розбишака, відьма) обов’язково спіткнеться об поріг. До того, хто спіткнувся, зрозуміла річ, ставилися з підозрою. Громничні (стрітенські) свічки запалювали літом, у грозу, вони оберігали дім од попадання блискавки. Дітям цією свічкою ледь-ледь підпалювали чубчики, щоб грому не боялися.

Після Трійці частину освяченого зілля, зібраного в букетик, бабуся клала над входом із двору в сіни. Це теж був оберіг. На Спаса додавався букетик із жита й пшениці (більше жита, суто поліської культури).

Зберігалося й зерно, яким посівали на Старий Новий рік (Василя) – 14 січня. Тре’ було з’їсти хоча б три зернини, зловлені в долоню під час посівання, – на щасливий рік – і ще три зернини носити з собою.

Звичайно, найголовнішим оберегом був натільний хрестик. Той хрестик належало поцілувати перед тим, як робити якусь важливу справу. Хрестики ми носили тільки вдома, та й то з осторогою, бо були випадки, що хтось із піонерських активістів міг помітити й донести. Досі з трепетом пригадую жахливі шкільні обшуки (шмони), котрі мали виявити, який учень чи учениця носять хрестики, якщо не на тілі, то в кишені. О часи, о звичаї…

Від зіврочення, недоброго ока й слова помагали ладанка, а ще припнута до одягу шпинька (шпилька, булавка), котра защемляла біду, і зашита біла нитка. Ще нитку ж (не цю, просто нитку) належало тримати в зубах, коли щось на тобі зашивали, щоб «не зашити розум».

Оберегом був часник (од тої ж нечистої сили), якого клали на підвіконня.