Але то вже, як кажуть, зовсім інша історія.

Бабуся Пелагея називала відьом нещасними жінками. Твердила, що нечистої сили серед людей не буває. Хіба що коли змусить зла сила людину в когось перекинутися. Що світ нечисті – то зовсім інший світ.

Проти нього помагають молитва, хрест, свячена вода, свічка. А ще – певність у тому, що людина сильніша за нечисть. Бо з нею Бог. Бо з нею, казала, сонце і небо. Вони й помагають також. Не бійся відьми. Хрестися і дивися їй в очі. Од чесної людини сама відступить, бо зрозуміє, що то не її людина.

Віра в різноманіття цього світу, наявність у ньому таємничих, незбагненних сил, віра в перемогу добра над злом – то також частина світогляду бабусі Пелагеї. Він, цей світогляд, сам по собі був гармонійним, і в той же час складним і певною мірою загадковим. Сам був скарбом, як і особистість тієї, якій належав.

Восени 1955 року біля нашого села Згорани виникло загадкове явище. Людей, котрі верталися з поля, біля мосту через невеличку Бригадєрову річку перестрівала лисиця. Траплялося це ввечері, коли вже сонце сідало за сільські тополі, але було ще трохи-трохи видно. Або ж рано-вранці, коли ледь сіріло. Свідками зустрічі з незвичайною лисицею були зо два десятки людей. Могло бути й більше, та лисиця перестрівала тільки одиноких перехожих, котрі верталися з колгоспного поля, з лісу, до якого ходили за грибами чи журавлиною або йшли туди. А згодом, коли чутки про лисицю посіяли в селі легку паніку, люди старалися вернутися до заходу сонця або ж не виходити з села рано-вранці.

Як ви, певно, здогадалися, лисиця була незвичайна. Тих, кого перестрівала, вела за собою. Наче з’являлась якась невидима сила, що наказувала йти за нею. В декотрих виникало бажання зловити лисицю, котра була зовсім близько і наче дражнилася: «Ану ж бо, спіймай!» І люди пробували ловити або ж покірно йшли за звіром, доки не отямлювалися. А приходили до тями, скидали полуду з очей далеко в полі чи в лісі або ж на кладовищі, розташованому на краю села, метрів за триста-чотириста од мосту. У двох випадках люди (в одному – чоловік, в другому – жінка) виявилися зовсім без одежі.

Лисиця, казали, повертала голову й начеб посміхалася. Пішли чутки, що, відвівши від мосту, вона перетворюється у вродливу дівчину, яка веде-манить за собою. Коли ж чоловік чи хлопець наближався до неї, дівчина сміялася, а далі знову ставала лисицею і зникала. Наче гіпноз (навада) одразу на людей напав.

Бачив ту лисицю і мій покійний батько Сава Потапович Лис. Ще й посміявся, мовляв, Лис зустрівся з лисицею. Працював він тоді ковалем у Згоранській МТС (машинно-тракторній станції, яка технікою обслуговувала польові роботи і перевезення вантажів у колгоспах). Ходив на роботу й з роботи пішки з нашого Кусого хутора, розташованого за два кілометри од села.

– Я з дому виходив раненько, – розповідав тато. – Щоб на дев’яту годину на роботу вспіти, бо йти дві верстви до села та ще селом, по шосейці, версту чи й півтори. А часом директор просив на восьму прийти, бо роботи було багацько. Ну й врем’я тоді було в нас московське, то ще у вісім годин темно, ледь-ледь сіріє.

– А про лисицю вже чули? – питав я.

– Аякже, – всміхнувся тато. – Ну, щитав, що то так, бабоцькі сплєтні. Та все ж ломачку з собою брав, а потому, як од їдного сурйозного чоловіка те почув, то прихопив із емтеесу штира залізного й ходив із ним на роботу.

– І таки зустріли?

– А то! Йду я раненько шосейкою, моста минаю, тут і бачу збоку од дороги руду. Ніби пляма якась засвітилася. А потім на дорогу вийшла. Хвостом пометляла. Я на неї замахнувся, а вона хоч би що. Кинувся до неї, одбігла трохи. Я тоді й кинув у неї штиря. Та тико промахнувся. А лисиця ще одбігла. Став я шукати своє оружиє – ніде ни бачу. А лисиця мовби за собою кличе. Ну, я пуйшов. Повело мине. Аж на Ланках [7] отямився. Стою серед поля, вітер свище, ніде нікого – ні лисиці, ні якоїсь другої звірини. Тико вітер і вогники звіддалік у селі блимають. Ну, я перехрестився й до села, в бік емтеесу направився.

– А лисиця перед вами в дівчину не перетворювалася?

– Чого ни було – того ни було, брехати ни буду, – відповів тато.

– Після того випадку на роботу ще ходили? – допитувався я.

– Ну аякже? У колхози тоді ж ніц ни платили. Тико хіба жита мішок на трудодні дадуть, ну там сіна для корівки мона було заробети. А в емтеесі живу копійку, цілих п’ятсот рублів [8] на місяць зароблєв. А ще як комусь щось підрихтуєш – серпа чи копачку зробиш, то щось перепаде. То й ходив. Страшно стало після того случаю, то я з собою лома носив. Тико лисиці більше жєдного разу ни стрітив. Казали, що никому вона два рази дорогу ни переходила. Такі от діла.

Тоді, розповідали, чутки про загадкову лисицю дійшли до райцентру Головного, а звідти повідомили в місто Любомль, де були військові частини. І коло мосту поста виставили. Та постояв той пост пару днів, бо як лисиця повела за собою солдатика в чисте поле, варту зняли. А через кілька місяців лисиця перестала з’являтися. Казали, як сніг випав і Пилипівка настала, піст.

Десь через років сім-вісім я спитав бабусю про лисицю. І вона сказала, що тоді, в п’ятдесят п’ятім році, лисиця з’являлася не вперше. Що таке було колись – до війни, за Польщі, а старі люди розказували, що й за царських часів. Лисиця начеб з’являлася ще й в іншому місці – на дорозі з села Полапи до Згоран.

– Люди кажуть, – мовила бабуся, – що то відьма, котра похована на Розметеній, час од часу оживає. Виходить із землі, перетворюється спершу в лисицю, а потому в дівчину, якою колись була, й зваблює людей. Одні кажуть, що то буває, як минає стико літ, скіко було тій дівці, як неї відьмою признали, забели та на Розметеній, на тім перехресті, закопали. Другі – що вона оживає тоді, як повний місяць над тим місцем, де неїні кістки лижєть, спинєється.

Признаюся, досі пам’ятаю, як у мене волосся заворушилося та холодок по спині пробіг, як я уявив цю картину: ніч, місячна, як у пісні співається, хоч голки збирай, по небі тільки пливуть де-не-де хмарки, і ось місяць спиняється над тим місцем, і з-під землі… Б-р-р! Але ще не раз уявляв, як місяць, навпаки, з’являється з-за хмари й спиняється над могилою відьми, як ворушиться земля… Тричі – бр-р-р!

А потім страшна відьма при світлі місяця стає лисицею…

Втім, про відьму, поліських відьом взагалі поговоримо далі, а зараз хочу переповісти іншу красиву й трагічну легенду про дівчину-лисицю, яку почув од бабусі. Отож…

Ото, кажуть, в нашім селі колись, мо’ ще й за панських часів, була собі дівчина вельми вдатна, їднеї кажуть, що Гальою, а другі – що Марусьою звалась. Очі як два озерця, руки як два крила, на губах ружі цвітуть, сама як тополя, а йде, то кожне окно заглянється, а колодязь води випити припрошує. Ну, парубки на неї вочі, як садки на рибу, накидали. А вона хіба глєне, з-під вій перлами сипне і тико всього. Бо була в хлопця їдного, тоже в силі найхорішого, залюблена. І він до неї хилився. Та на біду в того хлопця, Іванка, гинча дівчина закохалася, Ганною звалася. Сохла геть по ньому. І так сохла, що надумала суперницю зі світу звести.

А була в тої Ганки дєдина – знахурка і наврочниця. От до неї й кинулася Ганка, до ніг припала – так і так, дєдинко, ни можу без Івана, або приворожіть него, або Гальку зі світу зведіть.

Наврочниця тая любила небіжку, то й камінці та карти розкинула й каже:

– Приворожити ни можу, бо вже сам собою до гинчої приворожений, а як переворожу, то всохнути може, по лісах бродетиме. А от тий окаянници, що силу над ним має, можу щось зробити.

– То зведіте неї зі світу, дєдинко, – просить сама ни своя небіжка Ганка.

Відьма-наврочниця люстро взяла, глєнула й отвічає:

– Ни можу звести, бо в неї між цицьками знак особливий, родниця, на серце схожа. Як зведу, то в мене в хазяйстві усе пропадати почне.