— Дядьку Ісмаїле, — сказав юнга, — глядіть не запізнюйтесь, бо ми через годину відпливаємо.

— Ти не сушити собі голови!

Ісмаїл рушив по безкінечній вулиці, зиркаючи з напускною поважністю на рідкісних перехожих та поглядаючи на вітрини. Так і йшов він собі спокійно, аж раптом закам'янів біля однієї вітрини, вуса смикнулися вгору, ніби цеглина торохнула його по голові. Кок протер очі, припав носом до вікна, вщипнув себе за руку, аби переконатись, чи він не спить, потім рвонув на себе двері і кинувся в лавку.

— Сеньйоре, ця штука співати? — спитав Ісмаїл на свій лад по-іспанськи.

— Так, сеньйоре, це фонограф.

— І скільки коштувати?

— П'ять песо, сеньйоре. Але не подумайте, що це дорого, бо й митний збір, і перевезення коштують гроші.

Труба фонографа захиталася перед їсмаїловими очима.

— Кабальєро мене обманути! Шахрай! Але ж він не згадав найважливішого!

— А газель вона співати?.. Газель, Стамбул, султан?

— Ні. Є «Марсельєза», «Танненбаум» і один марш…

— Якщо не мати газель, жаль!

Опинившись на вулиці, Ісмаїл пішов далі. А вулиці тим часом почали залюднюватись, і невдовзі кок «Сперанци» опинився в галасливій юрбі жінок, дітей, чоловіків — іспанців, португальців, італійців, французів, які всі йшли в одному напрямку.

Ісмаїл поплив за цим валом, який вилився по той бік центрального вокзалу на пустир. Стільки людей Ісмаїл бачив тільки на боях биків у Іспанії. Чистий тобі байрам!

Але тут відбувалися бої не биків, а півнів! Кок купив за два сентаво квиток і, протовпившись крізь юрбу, зайшов у круглий намет. Там була посипана піском арена, таку він бачив у цирку.

Дивно, що півнячі бої прийшли не з країни, де живуть люди, гарячі на вдачу, а з країни, де люди лагідні й сумирні, тобто з Англії. І це тим більш дивно, бо півнячі бої почасти кривавіші, аніж найжорстокіша корида: крові в бугая, звісно, більше, ніж у півня, зате ні з чим не можна порівняти лють, затятість, злість, з якою дві живі істоти роздирають одна одну на очах ошаленілих глядачів.

Боротьба тривала, мабуть, давно: наглядачі саме піднімали з арени клубок закривавленого м'яса; здогадатися, що то півень, можна було лише 8 поодиноких р'їн, які стирчали то сям, то там.

Проштовхуючись ліктями, Ісмаїл добувся до балюстради, яка відділяла арену від глядачів, і зупинився між двома кабальєро у чорних жилетах, у розкльошених штанях, підперезаних широкими, оздобленими срібними цвяшками поясами.

Коли наглядачі підмели пух і пір'я, розсипані на піску, на середину арени вийшов якийсь кабальєро, підняв руку, прохаючи тиші, і сказав:

— Сеньйори, починається поєдинок між Нельсоном, півнем його екселенції сера Персі, консула Великобританії в Буенос-Айресі, і Грасією д'Оро, півнем сеньйорити Мікаели-і-Діаз, маркізи де Санта Фе.

Його слова потонули в криках і свисті — так глядачі виказували своє задоволення. Обоє власників підвелися на трибуні, вклонились людям, консул поцілував руку маркізи. Менеджери вийшли, тримаючи півнів у руках, і почали ходити перед балюстрадою, даючи змогу бажаючим вибрати фаворита.

Нельсон — завбільшки з індика, білий, мов перший сніг, тільки червонів гребінь — єдиний символ майбутньої кривавої битви. Побачивши прямо перед собою його хижий дзьоб та орлині кігті, Ісмаїл сахнувся назад.

Грасія д'Оро мав лискуче, ніби вилите з важкого золота, пір'я; в рухах, якими він повертав голову, люто дивлячись по боках, було щось хижацьке, а не граціозне, всупереч його гарному імені.

Потім Ісмаїл бачив, як до півнячих лап, поміж кігтів, прив'язували міцно сплетеними шворками сталеві пластинки — лискучі, гострі й погрозливі, мов лезо ножа.

Поряд, на піску, був маленький круглий ринг, заввишки з чотири долоні, удвічі більший, ніж колесо від воза.

Менеджери присіли з протилежних боків рингу, погладжуючи півнів, і почали їх підбурювати один на одного, не випускаючи з рук, нашіптуючи підбадьорливі слова, ніби заклинали. Нарешті суддя подав знак, і менеджери одночасно випустили півнів у коло.

Грасія д'Оро і Нельсон сплелися в клубок, який закрутився дзигою, війнувши аж на балюстраду заметіллю білого та золотистого пір'я й пуху. Люди, затаївши віддих, неспроможні були нічого роздивитися в цьому вихорі. Аж ось нарешті клубок розпався на два шматки, які вилетіли за коло. Обидва менеджери кинулись кожен до свого півня, щоб поставити на місце. Але — ой лишенько! — тепер Нельсон з білого став червоний, мов пофарбований у червець.

Люди захвилювалися, стискуючи кулаки, почали кричати.

— Три песо за Грасію д'Оро! — видихнув кабальєро ліворуч Ісмаїла.

— Приймається, і ставлю ще три! — відповів другий кабальєро. — Три песо за Нельсона!

Ісмаїл покрутив головою від одного до другого, не розуміючи, що відбувається. Над рингом літало червоне пір'я, а навколо — праворуч, ліворуч, у глибині — укладались парі.

— Десять песо за Грасію д'Оро!

— П'ятнадцять за Нельсона!

А півні тим часом стрибали на рингу, ніби у віялці, кидалися один на одного, лопотіли крильми, били дзьобами, різали сталевими пластинками, намагаючись вирвати пір'я й пустити кров, аж раптом у натовпі розлігся протяжний крик.

Один із бійців, Ісмаїл не розгледів, котрий саме, бо обидва були вже пошарпані й закривавлені до невпізнання, упав край рингу й завмер, тільки очі його дивилися з жахом на ворога, який розгрібав пісок лапами, готуючись востаннє напасти на нього.

— Це ж Нельсон! — вигукнув кабальєро праворуч. — Я програв!

Менеджер маркізи кинувся до Грасії д'Оро і схопив його за крила, тримаючи на місці, а в цей час арбітр, нахилившись до Нельсона, почав повільно рахувати, махаючи рукою, як це робить арбітр у боксі, коли один з бійців падає. Але в півнячих боях правила вимагають рахувати не до дев'яти, а до сорока.

Тридцять секунд арена ревіла від криків, свистів і вигуків. Консул Англії на трибуні дивився на все флегматично, а маркіза де Санта Фе кусала губи, аби не вигукнути від радості.

На тридцять першій секунді Нельсон заплющив очі, витягнув на піску закривавлену шию та так і залишився, аж поки арбітр дорахував до тридцяти восьми. І тоді, коли цього вже ніхто не сподівався, він махнув крильми, протяжно закричав, хрипко й погрозливо — і на тридцять дев'ятій секунді Грасія д'Оро від його удару відлетів аж на балюстраду.

Менеджер маркізи схопив півня й знову кинув його в коло, де почалася ще затятіша, аніж спочатку, бійка, тільки пір'я тепер летіло менше. Не могли взяти гору ні Грасія д'Оро, ні Нельсон.

І майже в цілковитій тиші, в якій чувся тільки ляскіт крил та жалібне кудкудакання двох півнів, раптом пролунав голос Ісмаїла:

— Перемагати Нельсон!

Кабальєро праворуч кивнув головою, напружено вдивляючись на ринг. А той, що ліворуч, нахилився до турка, схопив його за руку й майже погрозливо процідив крізь зуби:

— Парі?

— Парі! — гордовито погодився кок.

— П'ять песо проти Нельсона! Примаєте, сеньйоре?

Навколо них почали товпитись люди:

— Я ставлю три песо. Приймаєте, сеньйоре?

— Приймати!

— А я шість!

— Сеньйоре, я ставлю десять! Приймаєте?

— Приймати!

Поки парі хвилею звалювались на голову Ісмаїла, півні знемогли, сили їхні вичерпалися, вони дедалі нерішучіше кидалися один на одного, аж поки й зупинились на закривавленому піску.

Менеджери кинулись до виснажених бійців, узяли їх на руки й почали підбадьорливо гладити розпанахані гребені. Тим часом помічники принесли новий, наполовину менший ринг і поставили його всередину першого.

— Сеньйори! — вигукнув суддя. — Бій триває!

Нельсон, хоч і показав себе грізним бійцем, цього разу, опинившись дзьоб у дзьоб зі своїм противником, вистрибнув з рингу, потім кинувся вбік, намагаючись сховатися між глядачів. Але Ісмаїл заступив йому дорогу, розкинувши руки вбік, обурено вигукуючи:

— Киш! Ану, назад! Киш!

Менеджер стрибнув йому на допомогу, і Нельсон знову опинився в колі. На якийсь час півні на вузькому рингу знову сплелися в клубок, аж поки Грасія д'Оро впав на пісок.