Ця молоденька удовиця мала сама досить клопотів, через те не дуже дбала про чужу дитину. А бувши жінкою метикованою, відразу збагнула, що дитина гарна тоді, коли спить. І отож, готуючи їжу для немовляти, вона доливала в молоко віскі, і малюк справді, посмоктавши цієї суміші, заплющував оченята й спав мертво з ранку до обіду, а просипався тільки для того, щоб посмоктати соску.
Минули роки, немовля стало підлітком, далі дорослим чоловіком, який одного разу ледь не вбив свого таточка, утік на північ, потім повернувся на береги Макензі й зайнявся кіньми (спадковість!), бродив по землі, принаймні вздовж, якщо не вшир, від Аляски до Кейптауна, але з віскі не розлучався і, окрім віскі, не визнавав більше ніякої рідини.
16 вересня, в день урагану, як уже сказано, була задуха. Корабель наближався до екватора. Крім того, гарячий і сухий арматан так розпік стіни каюти, що вони аж горіли. Неважко уявити, як почував себе Мартін Стрікленд, загнаний під розпечену екваторіальним сонцем палубу, згадавши, що ілюмінатор та двері каюти були задраєні.
У свідомості людини існують дві антиподні концепції добра і зла, вони складають основу древніх релігій, філософій, вони ж таки створюють основи маленької щоденної філософії кожного з нас.
Для Мартіна Стрікленда добро — віскі, а зло — вода. Він не знав смаку цієї невинної рідини, зате знав, що зло — тільки вода.
Отож, ковтнувши якоїсь рідини, гадаючи, що то віскі, він схопився за живіт і почав звиватися в конвульсіях:
— Вода! Вода! Мене отруїли!
«Сперанца» вже прийняла на правий борт удар урагану й неслася по хвилях на зюйд-вест. Антон Лупан тримав стерно руками, плечима, грудьми, злившись з ним воєдино, і миттєво зважував силу кожного валу.
— Трохи змиє з нас пісок! — крикнув хтось — хтось із тих згорблених тіней, що стояли під щоглою.
Мартін Стрікленд вискочив на палубу, горлаючи: — Вода! Вода! Прокляття!
— Що сталося, пане? — крикнув Антон Лупан, борючись із валом, який рвонув стерно, намагаючись висмикнути його з рук.
— Вода! — застогнав пасажир, захлинаючись.
— Вода? Де? — стурбовано спитав капітан. — Герасіме! Піди вниз і подивись, що там таке! Постав людей відкачувати воду, й знайдіть тріщину. Давайте швидше, не можна гаяти ні хвилини.
Стерновий спустився в каюту, але дуже здивувався, коли, засвітивши сірника, не побачив ніде води.
А Мартін Стрікленд тим часом метався по палубі, нетямлячись від люті. Його не лякала неймовірна хитавиця, зате вода, що намочила його до рубця, довела до божевілля.
— Я не хочу води на борту!
Люди навіть не чули його вигуків, а ті, хто чув, не надавали їм значення і займалися своїм. Нічого не зрозумів навіть Ісмаїл, хоч саме він і мав би про щось здогадатися.
Мартін Стрікленд ступив ще кілька кроків і перечепився через бочку з водою, прикріплену до палуби біля парапету.
— Вода! — закричав він, ніби наткнувся на прокаженого, і почав розлючено гатити ногою в чіп, аж поки той вискочив і з бочки потоком шугнула вода. Мартін Стрікленд потягнувся назад і наткнувся поглядом на ще одну бочку. — Усю воду за борт! — гаркнув він і заходився бити в чіп.
У стогонах урагану ніхто не звернув уваги на його крики, а він тим часом повідкривав усі чотири бочки.
— Нема там ніякої води, пане! — повідомив Герасім, вийшовши з каюти й нахилившись до вуха капітана.
— А чому той божевільний так перелякано горлає?
— Мабуть, щось приверзлося. Та хіба це дивно, коли осушив стільки пляшок?
А барометр уже впав до межі, і, якби було куди, він падав би й далі. Зараз ніхто не міг сказати — рухається «Сперанца» чи стоїть на місці. Ураган напустився на вітрила, вітрила вигинали щогли, щогли тремтіли, натягуючи ванти, а ванти гули дивними пекельними акордами, примушуючи двигтіти палубу.
Антон питав сам себе, скільки ще витримають щогли і скільки протримаються люди. Він чув, як тріщать щогли, бачив людей на палубі, але не міг достоту усвідомити, чи вони живі, чи то їхні тіні, що прийшли замість зниклого екіпажу. Він сам опинився в якомусь дивному стані — був ніби в теперішньому часі і плавав у минулому, між хвиль спогадів, іноді похмурнів, іноді усміхався.
Бортовий хронометр показував північ, але для екіпажу це могла бути й шоста вечора, і друга або четверта ночі. Порив вітру буравом угвинтився в велике вітрило й розірвав його посередині, і перш ніж хтось устиг ослабити шкоти, вітрило розпанахалося згори вниз.
— Герасіме! — крикнув Антон. — Велике вітрило вниз!
Але раніше ніж пролунав цей наказ, екіпаж кинувся до фалів. Рея тріщала, готова поламатися й полетіти за борт.
Велике вітрило з лляного полотна мало сто тридцять квадратних метрів і сухе важило сто кілограмів. Можна собі уявити, що означає вирвати його з лап урагану, додавши до тої ваги ще кілограмів двадцять води, якої набралося полотно. Для цього досить згадати, як вириває з твоїх рук порив набагато слабшого вітру парасольку, — а в неї лише один квадратний метр.
Люди з закривавленими від мокрих канатів руками під дошкульним дощем при вітрі, що звалював з ніг, промучились не менше години, поки опустили. полотно, відв'язали його й скрутили в тюк.
Капітан врахував, що вже забракне сил підняти нове вітрило на великій щоглі, а самим стерном не можна втримати потрібного курсу. Тому, затято протримавшись якийсь час, Антон послабив стерно, і ніс корабля повернувся на дві чверті на південь. Тепер хвилі били по обшивці навскіс і, розбившись, одразу лагідно бігли вздовж, лащачись об неї.
Боротьба з ураганом тривала всю ніч, і за цей час ніхто не мав часу згадати, що він мокрий, виснажений і голодний. На світанку злива вщухла, і хоч хмари й котилися лише за долоню над щоглами, сірі й важкі, мов олово, поверхня океану посвітліла. Стомлене тіло не відчувало хитавиці корабля, вуха не чули стогону урагану, не чули свисту, з яким вітер зрізував гребені хвиль і кидав їх снопами бризок через парапет, ніби в пащу молотарки. Це був початок спокою, байдужості, після якої, мабуть, люди нарешті мали звалитися.
— Намочило нас трохи, Герасіме! — гукнув Антон.
— Так, пане! Але зважте, жодна хвиля не перелетіла через борт. Нас намочило тільки дощем і водою, принесеною вітром.
— Ну, тепер уже все! Пошли людей відпочивати!
— Ви самі підіть відпочиньте, а я постою біля стерна.
— Ні, трохи згодом. Розпорядись, хай Ісмаїл приготує гарячу страву, а вже потім приходь.
До обіду ураган трохи ослаб, а людям здалося, що він геть ущух порівняно з тим, що було спочатку.
Під вечір стрілка барометра піднялась на кілька поділок, але вночі ураган почався знову. Люди вже, здається, упокорились своїй долі, а Ісмаїл навіть почав наспівувати газелі.
Наступного дня хмари на півдні почали рідшати, бо іноді, коли корабель опинявся на гребені хвилі, подекуди виднілися латочки неба, справжнього неба! Барометр знову почав підніматися, цього разу вже не вагаючись. Але ураган зненацька знову посилився. Тепер і океан почав показувати силу, яку він потай приготував для цієї атаки. Ванти так натяглися, що вже й не дзвеніли.
Екіпаж, бачачи, що ураган не вщухає, почав і надію втрачати, що він коли-небудь вщухне. Усі були похмурі, бліді, зарослі, з запалими очима, виснажені й розгублені. Не чулося ні жартів, ні розмов, тільки час від часу лунав чийсь крик.
Але їхні біди на цьому не закінчились: вони мали заплатити важку данину океанові за майбутні спокійні дні, якщо ті коли-небудь настануть.
О дванадцятій годині, скептично глянувши на барометр, стрілка якого повільно піднімалася вгору, капітан вийшов на палубу.
— Ураган не довго вже триватиме, Герасіме!
— Дав би то бог!
Герасім хотів перехреститися, але рука так і завмерла біля лоба.
— Дивіться, пане! — закричав він злякано.
Далеко з правого боку, понад хвилями, які шалено перемішувалися, лінькувато котилася, повільно наближаючись, чорна гора води, закриваючи півнеба. Вона наближалась неквапливо, поглинаючи інші хвилі, і здавалась на цьому хаотичному океанові ласковою й рівною, мов степ.