— Ось бульвар! — сказала Аднана. Вона нерішуче зупинилась, бо й бульвар наче перемінився. У наріжному будинку була пекарня, перед нею колись, — тоді Аднана ще не ходила до школи, — дідок із конопляною борідкою щоранку читав Біблію, сидячи на стільчику, а біля нього стояв кошик із білими булочками. Кошик і зараз стояв там само, стояв і стільчик, ті ж самі булочки по п'ять і по десять сантимів за штуку, але замість діда сиділа бабуся в чепчику з густим мереживом, у чорному фартуху з білими плямами від борошна.
Хлопчик з портфеликом, за яким шкутильгав кривий на одну ногу білий песик, зупинився перед кошем, поклав монетку і вибрав найрум'янішу булочку. Цуцик, терплячий і сповнений самоповаги, стояв поряд, піднявши поранену ногу. Хлопчик розламав булочку надвоє, зважив шматки на долоні, повагався трохи, простягнув більший шматок песикові, і вони розійшлися — один пішов до школи, а другий додому, шкутильгаючи по тротуару, залитому сонцем.
— Бачив? — спитала Аднана.
— Так, і я хотів би, щоб ти не обманулася, опинившись серед людей. Одні ділять хліб, а другі камінці…
— Я сумуватиму за Негріле! — сказала раптом дівчина, перемінюючи мову, ніби не хотіла, щоб він висловив думку до кінця.
Антон стишив крок і спитав тремтячим голосом:
— Аднано, тобі страшно повертатися додому?
— Так, страшно. Мені здається, я не знайду тут нікого… — А за мить додала майже із жахом: —Навіть самої себе… Здається, ніби мене нема… Я навіть не знаю, чи й раніше в мене було це саме волосся, ці самі очі, що й сьогодні, чи й раніше я теж звалася Аднана?..
Антон схопив її за руку:
— Ти стомилась, Аднано. І якщо й звали тебе колись інакше, мені подобається твоє нинішнє ім'я.
Вона звела очі й глянула на нього, ніби не чуючи слів, неспроможна повірити.
— Мені подобається твоє волосся, твої очі, ти вся, отака, як зараз, а не така, якою була колись…
Він швидко озирнувся довкола, ніби боявся, що поряд може виявитись хтось із членів екіпажу й почути його.
Ні, Аднана не розуміла, вона не могла повірити. А він, віднайшовши сміливість, говорив далі:
— Сьогодні всі мої тривоги й страждання видаються марними… Я сяду на поїзд, поїду в Сен-Мало… За два дні повернусь… Мабуть, уже й П'єр не думає про наші колишні наміри… Бачиш, Аднано, все в світі має кінець. Ми розтратили свій порив, готуючись роками до мандрівки, а вона виявилась понад наші сили.
Зараз з Аднаною розмовляв хтось інший, а не той чоловік, який знайшов її на кораблі кіра Яні, не той, що затято переслідував піратів, не той, що ходив у Червоне море на Мусара… Вона відчувала, що такий він їй ближчий, але все одно внутрішнім зором шукала того, іншого…
— Ходімо, Аднано! — враз пожвавішав Антон. — Я залишу тебе в батька, а сам… Коли повернуся із Сен-Мало, там буде видно, чим займуся… Може, продам шхуну, розплачуся з людьми, а сам піду на тутешню верф, будуватиму кораблі… Ти ж, знаєш, я будував і мости, і залізниці…
Аднана, слухаючи його, відчувала дивний неспокій, у якому переплелись і всеохоплююче щастя, і смертельний смуток.
— А якщо мій тато… якщо його нема?.. Ти візьмеш мене в екіпаж «Сперанци»?
— Ні, Аднано… Якщо твій батько… Якщо в тебе нема нікого тут… Я повернуся на батьківщину. Будуватиму й там залізниці, а колись будуватиму й кораблі. Країна моя прекрасна, Аднано… Може, вона й тобі сподобається.
Очі в Аднани раптом побільшали, вона притисла руку до серця. З-за рогу вулиці, власне вузенької й звивистої вулички, вийшов зігнутий дід, штовхаючи повний канатів візок. Через кілька кроків старий зупинився, дістав червону хусточку й витер піт на чолі.
Завваживши його непевні рухи, Антон здогадався, що дідок погано бачить, хоч на ньому й були окуляри в дротяній оправі.
— Тату! — скрикнула Аднана, кидаючись де нього.
Старий зняв окуляри, ніби сподівався, що побачить краще, похитав головою, усміхнувшись покірно і гірко.
— Це я, Аднана, тату! Ви мене не впізнаєте? — в голосі дівчини забриніли сльози. Вона швидко заговорила своєю мовою, пригадуючи слова, якими всі вони колись користувалися вдома.
Старий стрепенувся і сів на візок.
— Ви… ви померли! — сказав він, і очі його під товстими скельцями розгублено закліпали.
— Мама померла, але ж я жива! Я Аднана…
— Аднана?.. — Сухі руки затремтіли, знялися в повітрі, схопили дівчину. — Аднана?.. — прошепотів старий ще раз.
Очі його сповнились слізьми, а руки почали гладити обличчя Аднани.
Антон повернувся в порт, вирішивши зайнятися справами «Сперанци». Стерновий чекав його з документами на трапі.
— Що будемо робити, пане?
— Не знаю, Герасіме. Спершу піду в контору порту, а потім…
Але й потім він не знатиме, що сказати стерновому.
— Ви капітан «Сперанци» Антон Лупан? — спитав чиновник, глянувши на документи корабля. — Для вас телеграма із Сен-Мало.
Ну, нарешті знайшовся П'єр!
Але телеграму підписав не П'єр, а дід Леон. «Ми вважали тебе загиблим», — сповіщала телеграма, викликавши на обличчі Антона таку саму байдужу посмішку, як і тоді, коли він вдруге побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Та від наступних слів він здригнувся. «П'єр, — говорилося далі, — пішов через Атлантику, не знаючи, що ти живий…»
Антон Лупан стояв перед конторою порту, читав і перечитував послання старого, а в душі його перемінювалися прикрість і радість. Отже, П'єр не відмовився від свого наміру, однак пішов він дуже рано. Бо якби затримався на місяць-два, вони вирушили б разом!
Стерновий, який досі чекав його на трапі, побачив капітана незвичайно збудженим.
— Герасіме, ходімо швидше вивантажимо товар пана Ламбрініса, продамо речі вірменина. Ходімо, не каймо часу!
— І куди ж ми вирушаємо?
— Через Атлантику! О!.. А маленька сирена?
* * *
По обіді цього ж дня Антон і Герасім зайшли в контору пана Ламбрініса, для якого привезли з Пірея триста бочок, як було сказано, з маслиновою олією.
Пан Ламбрініс розгублено вимахував документами на вантаж.
— Тут вказано триста десять бочок, а ви віддаєте тільки триста! Крім того, що запізнились, хочете завдати мені ще збитку?
Антон Лупан дістав з кишені папір, і стерновий сказав:
— Кіре Ламбрініс, ось папір від кіра Ніколакі: десять бочок належать нам, і ми можемо розпорядитися ними на власний розсуд…
— Але ж я їх імпортую, оплачую мито…
— Мито випадає із ціни транспортування. Ні, кіре Ламбрініс, ви не зазнаєте збитків через нас. Навіть навпаки, ми вам подаруємо й бочки, звісно, коли вони стануть порожні.
Пан Ламбрініс, здається, нарешті збагнув, що тут таке. Він озирнувся, чи ніхто з його службовців не прислухається, потім змовницьки спитав:
— Цінний товар?
— Килими й індійський шовк. Можна їх вигідно продати?
— До вечора я позбавлю вас від них.
— І яка буде ваша частка?
— Половина на половину, як і належить.
Герасім почав сміятися:
— Тобто ми товар збираємо, мучимося з ним, припроваджуємо сюди й ділимо з вами, а ви тільки штани протираєте?
В очах грека майнув гнів. Якийсь волоцюга-моряк сміє так розмовляти з ним, шанованим на весь Марсель купцем?
— Якщо це вам не підходить, то робіть як знаєте, — сказав він, оговтавшись. — Але пильнуйте, бо митники мають своїх вивідників скрізь… Прохопиться хтось десь словом…
— Так?! — невинно перепитав Герасім. — А ви не боїтесь, що вони можуть заглянути і в ваші бочки?
— Хай собі заглядають, мені-то що до того! — відповів кір Ламбрініс, але вже не так упевнено. — Я замовляв маслинову олію, заплатив мито, до мене ніхто не може причепитися.
— Ось так! Маслинова олія! Але ж ті бочки якісь дивні! Мені навіть здалося, що в деяких із них дзвенять клепки. Ну, то ходімо в трюм, пане!
— Що ви хочете? — купець поблід і заступив йому шлях.
— Щоб ви були людиною! Рука руку миє. Інакше брудними залишаться обидві… Ну, то як зробимо з килимами?
