— Мають, певно, й кораблі.

— Так, з місяць тому приходив сюди один.

— І куди він пішов?

— Як я зрозуміла, в Александрію, взяв у печері частину здобичі, яка зібралася тут за два роки.

— Що за печера?

— Я можу показати, якщо хочеш.

До них підійшов Мігу.

— Пане, — сказав він таким тоном, наче повідомляв найбільшу таємницю, — внизу в каюті є клітка з голубом.

Антон Лупан усміхнувся з його таємничого тону.

— Голуб, кажеш? Сподіваюся, ти не дуже злякався?

— Ви про що? — спитала Аднана, а дізнавшись, «похмурніла. — Це поштовий голуб. Безбородий бере його з собою й посилає ним звістки.

— Тепер усе ясно! — просвітлів Мігу, коли капітан переклав йому слова Аднани. — А я й не знав, що голуби такі розумні…

— Не всі, Miry, а тільки поштові. Якщо їх не дуже довго тримати в іншому місці, щоб не призвичаїлись до нього, то вони повертаються до свого гнізда.

— А в бесагах Безбородого до чого він міг звикнути? До темряви? Так він і через рік повернеться назад!..

Коли юнга пішов, задоволений, що розкрив таємницю, Антон глянув на Аднану:

— Ходімо?

— Ходімо… А вони нас не спіймають?

— Хто?

— Безбородий та інші. Я їх дуже боюсь. Безбородий купив мене в Гусейма. Місяць тому, коли він був тут, хотів уночі прийти до мене. Я схопила ніж у руку і пригрозила: «Якщо підійдеш, то не дивитимусь, куди вдарити!» Він тоді пішов, лаючись, а другої ночі прийшов знову, ще рішучіший. Я не помітила, що в нього ятаган у руці, ударила ножем наосліп, влучила в плече і в шию, але не мала сили доконати. Щастя, що надбігли інші, бо він мене вбив би. «Заспокойся, брате, — сказав йому Гусейм. — Ну, вб'єш ти її, а який тобі зиск?..» Він не мене жалів, він боявся, що Безбородий забере гроші, які заплатив за мене. Через два дні він пішов у Стамбул.

На обличчі Антона вже вдруге за нинішній день з'явилася така невластива йому жорстока усмішка.

— Учора ввечері, — вела далі Аднана, — побачивши, що голуб повернувся, я вирішила, що життю моєму кінець. І поклала собі битися, скільки зможу, а потім покінчити з собою.

Антон здригнувся.

— Ходімо, — сказав він швидко, ніби остерігаючись її погляду. — Ходімо, бо не можна гаяти час.

— Візьми ще людей, — попросила Аднана, знову злякано глянувши на берег. — Нам потрібні й ліхтарі!..

Стежка ледве вгадувалась поміж рудуватим камінням на пагорбі. Дівчина подерлася вгору по ній і зупинилась перед кількома хирлявими маслинами.

— Ось вона! Ідіть за мною.

Герасім опустив рушницю й засвітив ліхтар. Ієремія пробив так само.

— Герасіме, а це не може бути пастка? — спитав він тихо.

— Ну й сказав же! Ти бачив, які в неї очі?

— Та чи я знаю?! Після того ченця я вже нікому не вірю.

Про всяк випадок Ієремія взяв рушницю під пахву так, щоб можна було вистрілити будь-якої миті.

Після кількох поворотів галерея почала ширшати, потім вивела у велетенський грот, стіни якого таємниче поблискували при світлі ліхтарів.

Попереду, почулося дивне шемрання.

— Що це? — спитав Антон.

— Море шумить, — відповіла Аднана. — Печера виходить на протилежний бік острова.

— Отак?! Чудове кубло знайшли собі пірати!

— Ідіть сюди! — дівчина взяла ліхтар у Герасіма. — Ось усе, що залишилось. Найцінніше вони вже забрали.

Під стінами стояли скрині, купами лежали тюки, мішки, килими, старовинна зброя, мідний посуд.

— Кажеш, найцінніше забрали? — спитав приголомшений Антон. — Таж лиш цього вистачить на весь базар!.. Хлопці, беріть, скільки зможете донести, і кличте інших. Треба все це винести якомога швидше, бо й ніч нас тут застане.

— Не турбуйтесь, пане! — сказав Герасім. — Нас багато, і сили нам не позичати.

— Аднано, — сказав Антон, коли вони залишились самі, — ходімо до протилежного берега.

— Але на це треба півгодини.

— То нічого… А чому Гусейм не пішов сюдою назад?

— Не міг без ліхтаря. Він би розтрощив тут собі голову.

Шум хвиль чувся так явно, ніби море було на віддалі простягненої руки. Антон ішов попереду з ліхтарем, Аднана за ним — так тихо, що навіть не чутно було її кроків.

— Отже, ти не сестра Гусейма!

— Ні, мої батько й мати з Ель-Міни.

— Ель-Міна? Це, здається, невеличке містечко в Сірії?

— Так. Але ми виїхали звідти, коли мені було ледве два роки. Тато мій — канатник. Один знайомий капітан підбив його перебратися в Марсель, бо там, мовляв, його вироби мали б великий попит. Там я жила до десяти років, вчилась у французькій школі. Батько працював важко, ми не розкошували, але ніхто й не нарікав. Жили на вуличці біля Плас де ля Кордері, туди щодня приходило багато моряків з усіх країн. Мама моя часто розмовляла з ними, розпитувала, звідки вони, і якщо хтось приносив вісточку з рідного краю, на її очі наверталися сльози. Коли мені виповнилось десять років, вона вирішила провідати батьківщину і взяла мене з собою. Тато погодився. Ми сіли на корабель, де капітаном був його товариш, і на початку літа вирушили… Ішли тим кораблем тижнів три, аж до Кіпру, ще день-два — і прибули б на місце, але однієї ночі проснулись від жахливих криків: горів корабель. Коли ми вискочили на палубу, скрізь палахкотіло полум'я. Один старий моряк кинув нас у шлюпку, але людей було дуже багато… Шлюпка перекинулась… Щастя, що я плаваю змалечку, — не знаю, коли навчилася, але в морі біля Марселя я плавала так, ніби ходила по вулиці. Це мені пригодилося тоді, тої нещасної ночі, коли я несвідомо плавала в морі, червоному від полум'я…

Антон слухав розповідь Аднани і ніби бачив усе наяву: пустельне море, дівчинку, що бореться з хвилями, корабель, охоплений полум'ям, мов плавучий смолоскип….

— Плавала я дуже довго, не мала сили кричати, га й марно було б кричати, — плавала й плакала. Згодом корабель потонув, і стало темно. Мені здалося, ніби я опинилась в іншому світі, дивно тільки, що людей не було. Ти плавав коли-небудь сам у відкритому морі?.. Мені було страшно, я не відчувала втоми, чекала тільки, щоб зустріти маму. Знала — якби пішла на дно, то ми зустрілись би швидше, але руки й ноги мої рухались самі собою. Я наткнулась на шматок напівобгорілої щогли і вчепилася в нього. І чи заснула, чи знепритомніла — і досі не знаю. Коли розплющила очі, сонце вже зійшло, море було спокійне, і ніде не видно анічогісінько. Я згадала, що трапилось, і мене охопив жах…

Аднана замовкла на часинку. Антон чув її дихання, І в грудях у нього зростав невимірний жаль.

— Ти вважаєш, що твоя мама…

— Так! — відповіла гірко Аднана. — Не міг врятуватися ніхто. Під обід з'явився корабель, мене витягли и води… Але краще хай би я залишилася там, хай би моне з'їли акули. Це був Гусеймів вітрильник!

— Ну, добре, — Антон стиснув кулаки, — а ти не могла поскаржитись нікому? У портах є представники влади, попросила б у них захисту, вони тебе відправили б до батька.

— Марно! — гірко відповіла дівчина. — Ти хіба не знаєш портів, не знаєш Гусейма? Хто ризикнув би заміщати мене і на якій підставі, коли він доводив із судимими документами, що я його сестра, передана йому під опіку? А як би я могла поскаржитись комусь, якщо пін ніколи не залишав мене саму?

— Скільки років минуло відтоді, як ти потрапила йому до рук?

— Вісім.

— А з Безбородим коли він злигався?

— Років три тому. Він тоді ходив по Середземному й Червоному морях, возив різні вантажі, переважно гашиш. Одного разу ми йшли в Суец. За нами ув'язався французький військовий корабель. Гусейм спершу думав утекти, але невдовзі збагнув, що це йому не вдасться. У нас було мішків сто гашишу, ми взяли в Греції. І капітанові, і всьому екіпажеві загрожувало тривале ув'язнення. Вони не довго радились, спустилися із сокирами в трюм і прорубали обшивку. Ми ледве встигли сісти в шлюпку, як вітрильник пішов на дно. Звичайно, ніхто не сумнівався, що тут справа нечиста, але що вдієш, коли нема доказів? Гусейм тільки посміювався мовчки.

— Чому ти не попросила допомоги тоді?