Але що там діється в порту? Якийсь солдат у фесці, в червоній туніці і в зелених шароварах з примкнутим багнетом до гвинтівки вартував біля корми «Сперанци», Крістя Бусуйок стояв на палубі, а Акоп заламував собі руки.

— Що сталося? — спитав Антон, вибігаючи на палубу.

— Штраф, пане, — відповів плотогон, показуючи папір з печаткою.

Папір з султанським гербом сповіщав турецькою й французькою мовами, що, оскільки з судна скидали сміття в порту, шхуна «Сперанца» під румунським прапором повинна заплатити штраф у розмірі тисячі лір, інакше…

Капітан відчув, що втрачає самовладання. Він навіть не уявляв, що фінанси падишаха в такому жалюгідному стані!

— А той башибузук на пристані чого стоїть?

— Його поставили вартувати нас. Щоб ми не втекли. Саме тут нагодився Герасім.

— Що будемо робити? — спитав його Антон, показуючи папір.

Стерновий почухав голову.

— Тисяча лір? Гм!.. Хитрий султан!.. Але заспокойтеся, пане, на цю болячку є ліки! Ходімо разом, а там буде видно!

Коли вони ступили на трап, їх наздогнав Акоп:

— Ефенді капітане, поговоріть там, переконайте, якщо вони погодяться, я можу позичити вам трохи. Ви дасте мені розписку…

— Бісів купець! — сказав Герасім, коли вони вже повертали до контори. — Розорений-розорений, а з нас може останню сорочку зняти.

Капітан порту був похмурий чоловік з вигнутим, мов ятаган, носом.

— Ви прислали нам оце? — спитав Герасім, підходячи до столу.

Капітан почепив на ніс окуляри, які на ньому мали вигляд двох бесаг на спині слона.

— Так, я. Ви принесли гроші?

— Ви, мабуть, жартуєте, ефенді! Тисяча лір за те, що ми нібито викинули сміття? Чим ми могли вас розгнівити?

— А, не знаєте, хоч і моряки!.. Сміття осідає на дно сьогодні, завтра, потім кораблі не зможуть пристати до берега.

Герасім подумав якусь хвильку, пильно дивлячись на капітанів ніс, ніби саме звідти міг прийти порятунок. І тут побачив склянку, яку капітан підніс до рота.

— Ефенді капітане, — почав стерновий, уздрівши порятунок не на носі, а в склянці. — Здається, ваші розрахунки неправильні. Я вважаю, якщо підніметься дно, то підніметься й вода.

— Це неправда!

— Ні, правда, і я вам докажу. Ось дивіться, я беру склянку, наливаю в неї воду, отак-о… А тепер, будьте ласкаві, візьміть окуляри… Що відбувається, коли моряк кидає совок сміття біля берега? — Герасім обернувся до Антона й пошепки попросив кілька ікосарів. — Ну, дно піднялося чи ні? — спитав він, опустивши монету У воду.

Каштан начепив окуляри, перехилився через стіл і придивився до гранчастого скла.

— Не бачу, не піднялося! — відповів він, хитаючи головою.

Стерновий опустив ще одну монету, вона м'яко лягли на першу.

— А зараз, ефенді капітане?

— Тепер піднялося, але дуже мало.

— Справді? Ну дивіться ще, але якщо й зараз буде мало, я піду до каді…[12]

— Добре, добре! — згодився похмурий капітан, забираючи склянку. — Воно могло б піднятися й вище, але досить, не будемо більше говорити про це… А на каді ти даремно сподіваєшся — у нього більмо на оці, 1 він на все дивиться по-дурному…

— За це сміття, ефенді капітане, видайте морську книжку для одного чоловіка з нашого екіпажу.

— Документи є?

— Після всього ви ще хочете й документи?

Коли вони прийшли, повернувся й Ієремія з вокзалу І стояв на палубі, спершись на мушкет. Невдовзі повернувся й Хараламб, але новин і в нього було не більше, ніж у його двоюрідного брата.

Антон вирішив не затримуватись довше в цьому негостинному порту. З суходолу дихав легенький вітерець, але на пагорбі, по той бік Ієні Махаллі, було видно, як хитаються гілки на деревах, а у відкритому морі, скільки сягало око, грали хвилі, здіймаючи білі баранці. Отже, вітер зовсім не тихенький.

— Приготуватись до відходу! За півгодини піднімаймо якір!

Акоп полегшено зітхнув.

— А Ісмаїл? — спитав Герасім, глянувши на берег.

— Якщо не прийде, підемо без нього. Я сказав йому бути перед обідом. Дуже прикро, але, здається, йому ні крутили голову. В Галліполі чи в Піреї знайдемо іншого кока…

Антон вирішив ще раз зайти в готель «Пера-Палац».

— Я залишу тут кілька рядків для пана П'єра Ваяна, — звернувся він до портьє. — Скажіть йому, що за два тижні я повернусь сюди. Хай почекає або хоч скаже, де його шукати.

Повернувшись у порт, він ще здалеку побачив, що екіпаж, замість готувати вітрила, товпиться біля носового люка. Тільки Акоп метається по палубі, бо не може дочекатися відплиття.

— Гей, що там таке? — гукнув капітан з берега. Люди присоромлено розступилися, і Антон побачив

Ісмаїла — одягнений по-східному, той сидів на люкові, мов султан, і задоволено посмоктував люльку, оточений дружинами в чадрах. Хараламб усе крутився біля Лалель, намагаючись побачити обличчя, а туркеня жартівливо сміялася своїм тремким сміхом.

— Що, Ісмаїле, — спитав Антон, вибігаючи по трапу, — хочеш посадити на наші голови весь свій гарем?

— Вони прийшли тільки провести його, пане! — підскочив Хараламб, беручи турка під захист.

Лалель щось солодко проворкувала під вуаллю. Решта обернули голови до неї, і з-під усіх чадр ніби щось блиснуло.

— Валіде робити сараїлі, — радо сказав Ісмаїл, показуючи на цілий ряд горщиків біля люка.

Четверта дружина, якої досі ніхто не бачив і не чув, засміялася так басовито, ніби чоловік. Та й її саму, наскільки дозволяла роздивитися голуба мантилья, радше можна було б сприйняти за носія.

— Цю ми поставимо піднімати якір, — сказав Ієремія, остерігаючись близько підійти до неї.

— Ісмаїле, прощайся, ми не можемо гаяти час, — сказав Антон, ідучи до каюти.

Коли туркені підводились, Хараламб — будь що буде! — підійшов до Лалель і підняв її чадру. Гяури встигли побачити ніжне рожеве личко з червоними. губками, о білими зубками, з глибокими й голубими, мов небеса, оченятками, які злякано закліпали під довгими й важкими, ніби фіранки у спальні султана, віями. Інші три закричали, накинувшись на проклятого гяура:

— Брудний собака! Щоб тобі ворони очі виклювали!..

Гюльсум схопила в руки багор і ледве не тріснула ним по голові бідолашного Хараламба, якому нікуди було тікати.

— Чума на тебе, мерзенний гяуре!

Тільки Лалель жартівливо воркотіла під чадрою, ніби була щаслива, що моряки побачили її личко.

Туркені накинулись на неї й потягли до трапа, лаючи й трясучи, мов ганчірку.

— А ти, Ісмаїле, чому нічого не кажеш? — спитав Хараламб, підходячи до кока, який сидів на люкові, мов падишах.

— Ні, казати! Ти що шукати під чадра? Га?

«Ну, зараз почнеться», — подумали всі, але, на загальний подив, наступної миті кок, хоч і здавався осатанілим від люті, усміхнувся, зітхнув і м'яко сказав:

— Ох, аллах, аллах!.. Хараламб бачити, які я мати очі!

— Ну, годі, Ісмаїле! — знову звернувся до нього капітан, який уже встиг переодягнутися. — Підняти вітрила! Забрати трап!.. Гей, а це ще хто такий. Що таке, діду?

На пристані перед трапом з'явився бородатий чернець у дірявій скуфії, побілілій від пилюки, в маслиновій рясі, підперезаній шматком пояса. На шиї в нього висіли дешеві дерев'яні чотки, а через плече — важкі бесаги.

— Бог з вами! Хто капітан? — спитав він, осіняючи себе хрестом.

— Я. А ви, судячи з одягу, прийшли з гір Атосу?

— Саме так, — відповів чернець, піднявшись на палубу й скидаючи бесаги. — Я з монастиря святого Мини, але ходжу по світу вже більше року, збираю гроші, бо в нас згоріла церква і ми не маємо де возносити хвалу нашому владиці небесному.

— А від нас що ви хочете? — спитав Антон, пильно дивлячись на нього. Очі, голос, навіть зовнішність ченця — все видалось йому знайомим. Мабуть, він уже десь зустрічав його, бо тут багато ченців з гір Атосу.

— Нічого особливого… Я чув, ви йдете в Пірей.

— Так, у вас добрий слух.

— Я просив би взяти з собою бідного ченця, який мучиться во ім'я Христа. Я йшов пішки від Атосу сюди, шість місяців ходив і зібрав дещицю, але мало, бо люди скрізь бідні. Якщо тобі, сину, не дуже великий гак, то я просив би допровадити мене до Скіроса, бо там є віруючі і я сподіваюся зібрати трохи грошей. А потім буде видно, що далі робити; може, знайду якийсь баркас та обійду тамтешні острови… Але про це не турбуйтеся. Якщо допровадите мене до Скіроса й висадите на березі, далі мені допоможе милість божа та людська доброта.