— Турецький прапор? — здивувався хлопець.

— Так, бо такий порядок. Коли вітрильник або пароплав заходить у води чужої країни, то, крім свого прапора на кормі, треба спереду підняти прапор цієї країни.

Невдовзі стало видно Босфор — спокійний, загадковий і несподівано чистий. Годиною пізніше «Сперанца» йшла зигзагами між берегами Європи й Азії, ніби не знаючи, до якого берега пристати.

Західний берег, освітлений сонцем, стримів високими пагорбами, що збігали до самісінької води, вкриті фіговими деревами, акаціями й платанами, поміж якими то сям, то там весело блищали дерев'яні хатини — білі, жовті, червоні, жовтогарячі. Не вершинах пагорбів паслася черідка віслючків, і добре було видно, як у небі Європи ворушаться їхні довгі вуха. Затінений азіатський берег здавався сумнішим о цій ранковій порі, але якщо придивитись, то й там можна було побачити такі самі високі пагорби з хатинками, розмальованими в усі можливі кольори.

Герасім стояв біля керма байдуже, — Босфор він знав, як власну дружину. Ісмаїл спустився в камбуз готувати їсти, решта всі зібралися на носі, позад свого капітана, озброєного підзорною трубою, і вдивлялися в берег.

Попереду з'явився маленький рейд, амфітеатром здіймалася сила-силенна будинків — одні маленькі, мов коробочки, інші — мов палаци з вежами й терасами, усі розмальовані в веселі кольори.

— Це Терапія, — сказав Антон, — по-грецьки означає здоров'я. І справді, повітря там виліковує дуже багато хвороб, уявних чи справжніх. У Терапії гайнують час багаті турки.

Праворуч відкрилася широка бухта, така сонячна, аж очі сліпило. На її березі іскрилося ще одне містечко, з такими самими веселими будиночками, що губилися між платанами з велетенськими кронами.

— Прибуваємо в Буюк-Дере. Тут ми зупинимось, — сказав капітан. — Готуйтеся кинути якір і спустити вітрила! Гей, Герасіме, на дві чверті праворуч!

Чим далі вони заходили в голубу затоку, тим хвилі Босфору меншали, аж ось вода стала гладенька, мов дзеркало, і чиста, мов сльоза. Перед ними стояло багато вітрильників і баркасів, ніби дрімали на якорях. «Сперанца», діставшись до них, теж кинула якір. Тієї ж миті від берега відчалила шлюпка, за кілька хвилин на палубі з'явилися два турки в чорних штанях, у довгих до колін сюртуках, застебнутих наглухо, у червоних фесках, обидва в окулярах і з щетинистими обличчями.

— Маєте товар для Стамбула? — спитав один.

— Є хворі? — спитав другий.

Один був митник, другий — лікар. Не довіряючи словам капітана, обидва взялися за свої справи. Митник спустився в каюту, перевірив документи на вантаж, а потім заходився нишпорити всюди, ніби шукав, до чого причепитися.

— Треба дати бакшиш! — прошепотів Герасім капітанові.

— Не дам я їм нічого. Вони що, не одержують платні від султана? — відповів той.

Антон не знав, що тоді султанові доводилось дуже скрутно з грішми, він місяцями не видавав платні службовцям, більше того — неспроможний був заплатити навіть проценти по державній позиці.

Поки митник рискав по кораблю, не розуміючи, чому затримуються з бакшишем, лікар зібрав людей на носі, звелів усім роздягнутися до пояса, вивчив Герасімове татуювання, заглянув під повіки, велів кожному роззявити рота.

— Треба дати бакшиш! — знову прошепотів стерновий.

Антон знизав плечима, а побачивши, що гості й досі чекають, показав їм на трап, примовляючи за турецьким звичаєм:

— Ефенді, я дуже вдячний, що ви потрудились прийти сюди. Не смію затримувати на каву, бо вас чекає багато справ.

Обидва чиновники пішли, щось розлючено бурмочучи.

Антон весело усміхнувся і сказав:

— Хлопці, зав'язуйте вітрила, бо, видно з вітру, нікуди ми поки що не підемо, а зійдемо на берег. Ісмаїле, — звернувся він до кока, — якщо хочеш додому, то йди на дебаркадер, там є пароплави…

— Я нікуди не йти! Я стояти, вартувати палуба! — сказав турок, не вдаючись до детальних пояснень.

Герасім підвів шлюпку до тераси, що витяглась, мов дебаркадер; Крістя, який, відколи зайшли в Босфор, не сказав ні слова, а тільки дивився на все довкола, погладжуючи бороду, дістав з-за пояса топірець і загородив його лезо в дошку пристані, почорнілу від часу.

— Наша смерека! — І його голубі очі затяглися смутком.

— Ніби ніде більше в світі смерек нема! — пирхнув Хараламб.

— Є, але нашу я впізнаю будь-де!

— Хлопці, тут ми можемо випити кави й трохи причепуритись, — сказав капітан на пристані, — бо турецькі кав'ярні водночас і перукарні.

І справді, поки принесли каву, перукарі, які ніби тільки й чекали відвідувачів, заходилися їх стригти й голити. За кав'ярнею товклася зграя собак. Побачивши їх, Негріле настовбурчився, але одразу ж збагнув, що не варто зв'язуватися з турецькими родичами, які втратили навіть слід собачої гідності, і тільки презирливо глянув на них.

— Ходімо, я вам покажу платан, якого ви навіть уявити собі не можете! — сказав Антон своїм супутникам.

Вони пішли вгору широкою вулицею і на околиці містечка опинилися під деревом, яке займало півнеба. Стовбур його, високий, мов вежа, з чотири сажні завтовшки, був не суцільний, складався з семи чи восьми переплетених стовбурів. На вимитій дощами землі виднілися вузлуваті корені, покручені, мов гігантські змії, такі товсті, що їх не можна було б охопити руками. Вгорі кожна гілка здавалася величезним деревом, а всі разом вони утворювали справжній ліс. У старому стовбурі виднілися глибокі дупла, мов землянки, посипані рудуватою цвіллю, стінки їхні почорніли від диму. Пастухи приходили сюди переховатися від дощу й розводили погонь у дуплах, цілком байдужі до долі велетня.

— Ого-го, оце дерево! — вигукнув Мігу.

Решта не були спроможні й на таке. Навіть плотогон, який перебачив багато дерев у своєму житті, закам'янів і занімів від подиву.

— І скільки ж років може бути цьому велетню? — спитав Ієремія.

— Якщо вірити легенді, то майже тисяча… Ходімо пообідаємо, хлопці, — запропонував Антон Лупан. — Потім, якщо захочете, прийдемо сюди, посидимо трохи в затінку і навіть зможемо поспати.

Вони спустилися в Буюк-Дере, пообідали в таверні, а потім, як і сказав капітан, повернулись до платана, де лягли всі спати під наглядом Негріле аж до вечора.

Коли вони встали, небо зробилося голубе, мов глибоке море, а Босфор, не потривожений жодною хвилею, здавався здалеку оксамитовою завісою. Накочувалися запаморочливі запахи мирту, важкі хвилі яких залили весь обшир, мов гаряча лава вулкана.

— Ходімо звідси, бо це місце зачароване! — майже перелякано сказав Ієремія.

«Сперанца» підняла якір о четвертій ранку. Вода в протоці перед Терапією підхопила її, мов гірський потік, і жваво понесла на Стамбул.

— Mera реюма! — сказав Герасім від стерна. — Хай би так і несло!

— Що таке мега реюма? — спитав Мігу.

— Велика течія. Тут вода з Чорного моря іде в Мармурове, а трохи далі, у відкритому морі, Мармурове жене свою сюди. Бачиш, хлопче, навіть моря, які, відколи й світу, мають свої постійні береги, не можуть устояти на місці; то чого ж дивуватися, що людська душа не знає спокою? Тільки людина без прагнень чахне там, де сидить, бо моря. закриті для тих, хто не полишає берегів.

Босфор поволі вужчав, аж поки між берегами залишилось не більше тисячі кроків. Тут майже дві з половиною тисячі років тому пройшов Дарій зі своїм воїнством у похід проти скіфів. По мосту, збудованому тут Мандроклом із Самоса, переправив він свою фантастично величезну азіатську кінноту, сімсот тисяч чоловік — з кіньми, верблюдами, слонами… Тут проходили перси, римляни, турки, тут було місце взаємопроникнення континентів. Європа шукала шляхів на схід, Азія — на захід. Сьогодні, через дві з половиною тисячі років, коли не лишилося вже й сліду від мосту, зведеного Мандроклом, Чорне море й Мармурове шумлять так само, намагаючись відняти трохи місця одне в одного.

«Сперанца» швидко йшла вперед, гнана течією, під європейським берегом. На березі великий гурт рибалок, напружуючись, мов коні в шлеях, тягли на канаті човни проти течії, неспроможні перебороти веслами швидкість води.