— Навіщо сумний? — спитав Ісмаїл.

— Хай співвітчизники знають, як я тужу за батьківщиною.

Але кок дуже добре розумів цей хитрий виверт. Співвітчизники, які заходять до цього далекого від рідного краю шинку, веселяться, а не сумують.

— Усе гарно намалювати, написати Ісмаїл! — правив він своєї щоразу, коли проходив тут. — Гарно малювати, гарно писати: «У веселий палікар».

Даремно. Кір Панайотіс залишався несхитний.

Ісмаїл ще раз подивився на вивіску, похитав головою і знову повернувся до своєї картини.

А тим часом Антон Лупан і Герасім ішли вздовж протоки вниз. Невдовзі перед ними розкинулось море, позолочене сонцем, яке червоно сходило. На зюйд-ості ще видно було «Пенелопу», яка швидко віддалялася, гнана холодним бризом. У відкритому морі перекочувалися запінені хвилі — отже, вітер буде сильний.

Герасім зупинився на березі, засунувши руки в кишені, і дивився вслід судну. На його обличчя набігла тінь.

— Бачте, пане, — сказав він з якимось подивом, — кіра Яні я не поважав і тому зрадів, що трапилась нагода послати його до дідька, але за «Пенелопою» в мене болить душа. Я ходив на ній три роки, і хоч це були не легкі роки, зараз, коли вона пішла без мене, то таке враження, ніби я забув на ній частку своєї душі. А я оце стою й підраховую, якою повинна бути душа в моряка і що з неї залишиться, коли він залишає частку її на кожному кораблі, на якому плавав?

Антон Лупан поплескав його по плечу:

— Не думай про це, Герасіме! Незабаром ми матимемо чудовий корабель, а для роботи потрібна буде вся душа. Тож дивись, щоб із «Пенелопою» не пішла навіть крихта її!

— Згода, пане. Але тут річ ось про що: вітер невдовзі перейде в бурю, і я не знаю, як з трьома людьми на борту кір Яні зможе потрапити в Босфор. Боюсь, аби завтра ввечері «Пенелопа» не лежала десь на березі Анатолії. Щастя, що там нема скель. Жаль людей…

Через кількасот метрів вони підійшли до жертви катастрофи, на яку вчора ввечері натрапив Антон. Герасім спершу зацікавлено обійшов її довкола, потім раптом застиг, приклавши руку до рота.

— Та це ж «Марта»! Я можу поклястися, бо плавав на ній п'ять років між Ла-Маншем і Середземним морем.

— Ти не помилився, — відповів Антон Лупан, в душі якого знову піднялося вчорашнє хвилювання. — Тільки тоді, коли корабель зазнав катастрофи, він уже звався не «Марта». Трапилася з ним історія, я тобі колись розкажу. А зараз давай подивимось, як знову спустити судно на воду. Було б жаль, якби воно загинуло тут, на березі.

Герасімові очі заблищали.

— Пане, це незрівнянний корабель! Ми йшли по хвилях Біскайї і завше були певні, що він не осоромить нас. Правда, він танцював на хвилях, мов підпилий старий, але на палубу не падало жодної краплі води. Ми могли вивішувати сушити білизну, коли інші кораблі були мокрі до клотика… А чий він зараз?

— Був мій і мого приятеля, який, мабуть, загинув тут разом з усім екіпажем. Ти, може, чув про піратів…

Герасім зблід, потім почервонів:

— Безбородий? Клянусь, коли зустріну, накину йому зашморг на шию. Бідолашний Панаїт, брат мій, теж загинув два роки тому. Тільки де знайти того розбійника? Від якогось часу за ним і слід прохолов.

— Зашморг на ньому ми затягнемо вдвох, Герасіме! Друг, якого він убив, був для мене більше, ніж брат. — Та враз Антон прогнав сум і сказав, опанувавши собою: — Зараз ми все детально оглянемо, підрахуємо, скільки потрібно буде матеріалів, потім я піду до капітана порту скласти купчу…

— Тобто як? Хіба корабель не ваш? У кого ж ви його куплятимете?

— Він уже не мій. Після певного часу кожен уламок корабельної катастрофи переходить у власність держави.

— Ось тобі й маєш! Як на мене, то я не питав би нікого. Отаке — сам побудуй корабель, а потім хтось прийде й вимагатиме за це гроші! Нічого собі порядочки!..

Години дві вони обстежували корабель дошка за дошкою. З заростей навпроти маяка вийшли троє людей з лопатами на плечах — Ієремія, Ісмаїл і якийсь незнайомий.

— Це Хараламб, пане! — сказав Ієремія, коли вони підійшли ближче. — Я вирішив узяти його з собою, хай нам допоможе, бо в нього зараз нема роботи.

— Дуже добре! — відповів Антон Лупан, потискуючи руку Хараламбові і пильно придивляючись до нього.

Новоприбулий був такий, яким Антон і уявляв його собі: парубок років двадцяти п'яти, не дуже високий, але й не низенький, широкоплечий, з тонким і гнучким станом, ступав він упевнено і водночас легко, мов спритний звір у лісі, обличчя видовжене, губи червоні, мов стиглі райські яблука, волосся чорне, кучеряве. Обличчя як обличчя, але ніс… Ніс у Хараламба з тонкими ніздрями, що тремтіли, мов листя тополі на вітрі; його лінія продовжувала лінію чола, а нижній кінчик так рішуче загинався, затінюючи верхню губу, що жінки, тільки глянувши на нього, відчували, що втрачають віру і в свого чоловіка, і в диявола, і в бога. На такого парубка краще повіситись, ніж кинути його посеред дороги!.. А ще й юне тіло, широкі плечі, білі зуби, смагляве обличчя, були ще й очі — зелено-золотисті, вони ввібрали в себе світло сонця квітневого полудня і всю весняну зелень у гаю. Те світло марно намагалися затінити густі брови, марно намагалися пригасити довгі вії, сонце не згасало в них і в сутінках, а весняна зелень гаїв грала будь-якої пори року.

«Оце парубок!» — подумав Антон Лупан, спантеличено дивлячись на нього, зачарований світлом очей.

— І яким вітром ти прибився до Суліни? — спитав він, кліпаючи.

— У мене, як і в Ієремії, пане, багато братів, а землі мало, і ми розсипались хто куди набути якогось ремесла. Я працював трохи на млині в Бреїлі, потім учився в теслі, а звідти, вже два роки тому, австрійці запросили мене сюди на будівництво…

«Ну й ну! — дивувався Ієремія, слухаючи свого двоюрідного брата. — Тебе запросили австрійці на будівництво? А не кажеш, що тесля погрожував убити, сам знаєш за що!»

На березі протоки біля маяка з'явився дід Іфрім, трохи подивився на них, потім повернувся і зник у кущах.

— Ну, ставайте до роботи! — вирішив Антон, побачивши, що сонце вже високо. — Хараламбе, якщо хочеш нам допомогти, ми тобі будемо вдячні.

— З радістю, пане. Що ви маєте на увазі?

— Спершу треба відкопати корабель з піску.

Крім лопат, у них не було більше нічого, і можна тільки уявити, якою довгою й гіркою буде їхня праця! Відкопати корабель з піску!

Але робота лякає тільки лежебок. Ми ж уважно подивімось на це, бо все почалося саме звідси.

Антон Лупан підстрибнув і, вхопившись руками за планшир, виліз на палубу. Герасім подав йому лопату, потім теж піднявся таким самим чином. Палуба була розграбована до єдиної дошки, але зараз це навіть добре: можна було роздивитися, що всередині.

Поки Герасім викидав пісок надвір, Антон Лупан, згинці під палубним перекриттям, пильно обстежував «Есперансу» від форштевня до ахтерштевня, пригадуючи з хвилюванням той день, коли корабель стояв на якорі біля причалу Галати і він разом з П'єром так само оглядав його тоді, березневого дня. З кожним кроком на обличчі в нього проступало задоволення. Дерево, міцний дуб, було ціле, а зроблене все — на совість, що вказувало на майстерність голландських чи норвезьких корабелів, спадкоємців славнозвісних вікінгів. Від удару на кораблі, викинутому на берег, не тріснув борт, жодна дошка не відскочила вбік. Звісно, треба буде повністю перекрити палубу, поставити щогли, вітрила та ще багато дечого…

До обіду вони відкопали кіль. Антон уважно оглядав обшивку і не приховував задоволення.

— Гей, Ісмаїле, тепер можна піти до столу. Ми всі заслужили смаженої риби. Після обіду допоможеш Герасімові, бо всередині багато піску. А я тим часом поговорю з капітаном порту; може, він уже повернувся з полювання.

— Пане, — звернувся до нього Ієремія, коли вони йшли в порт, — ви можете оселитися в кімнаті мого брата, він все одно ночує в сусідів. Я, Герасім та Ісмаїл будемо жити в одного рибалки неподалік.