Далі скупо описувалась мандрівка по протоці, через Тихий та Індійський океани, повз мис Доброї Надії, до Англії, але більше жодного пояснення про цю виправу до Вогняної Землі, яка не вдалася, бо капітан Фітц Рой не міг далі стояти кораблем у небезпечному для судна й екіпажу місці. Однак, співставивши свідчення діда Леона й повідомлення Чарлза Дарвіна, обидва юнаки легко здогадалися, що сталося в наступні роки, і добре розуміли природне хвилювання старого керманича. «Аж серце крається, коли згадаю, що ми пройшли сім тисяч миль сюди, до Англії зробимо ще тридцять тисяч, а не знайшли часу пройти отих дві сотні, де не ступала досі людська нога». Ці рядки були ключем до розгадки.
— У мене теж неспокійно на душі! — сказав з досадою Антон.
Його стриманіший товариш стояв, насупивши чоло і схилившись над сторінкою щоденника.
— Так! — пробурмотів він. — За таких обставин справжня людина не може заспокоїтись.
Стало ясно, що впродовж років старий підтримував. зв'язок із Дарвіном, готовий був піти разом з ним знову, але, коли нарешті з'явилася нагода, роки взяли своє, він підупав на силі, одначе натомість послав свого сина.
На нещастя, нова експедиція зазнала катастрофи, загинув син, загинув екіпаж, врятувався лише один чоловік, від якого нічого не можна було дізнатися. А земля й далі залишилась невідомою.
І старий керманич замкнувся в собі, став мовчазний і похмурий; безперечно, в нього боліла душа по синові, якого він особисто послав на загибель, але, мабуть, у нього й досі жила в серці колючка, що там донині не ступила людська нога, хоч заради цього розтривожено стільки людей, багато з них загинуло, а таємниця між горами й океаном залишилась таємницею.
Через тиждень юнаки все ще перегортали книжку Дарвіна й щоденник діда Леона, хтозна-вкотре повертаючись до рядків про недосліджену землю.
— П'єре! — обізвався якось Антон. — Я іноді просипаюся вночі, а потім довго не можу заснути…
Його друг, не чекаючи дальших слів, розуміюче похитав головою й потвердив:
— І я теж!
— Що там може бути, П'єре?
— Хтозна! Там можуть бути ліси, або озера, або гори, або поля, або пустеля, або все це разом, або нічого особливого. Але чи там є що, чи нема нічого, плин життя на землі не переміниться.
— І все-таки…
— І все-таки до болю хочеться знати хоч би те, що там нема нічого.
— Так, П'єре! Людина прагне пізнати все, щоб нічого не залишилося невідомим. І ми повинні дізнатися про цю землю! — мимохіть вигукнув Антон.
Був він молодий, йому ледве виповнилося дев'ятнадцять років, і досі з ним не траплялося нічого подібного. Зараз у ньому вирувало хвилювання. Від цього старого щоденника віяло якимись чарами, що не давали спокою ні П'єрові, ні Антонові… І якщо Антон, сьогодні вже не юнак, а чоловік, стоїть зараз на причалі в Суліні, то прийшов він сюди дорогою під знаком тієї ж таки загадки щоденника.
— Мусимо дізнатися! — сказав і П'єр, уже дещо впевненіше.
Так вони й вирішили свою долю.
Цієї миті двері відчинились, і на порозі став дід Леон, втупившись очима у свій щоденник.
— Отже, це ви його взяли! Що ви шукали в мене?
Дід Жір стояв позад нього й докірливо хитав головою. П'єр, замість того щоб розгубитися, глянув йому в очі й сказав спокійно, але рішуче:
— Ми підемо туди! — Внук мовчки кивнув на щоденник.
Старий не одразу зрозумів. Але глянув на щоденник, на внука, і кров ударила йому в обличчя.
— Це тобі не Суец! Вогняна Земля — зовсім інше.
Свого часу дід засмутився, дізнавшись, що внук облишив навчання й подався в Африку. Він послав йому туди багато листів, перемішуючи в них прохання з погрозами. П'єр повернувся не через ці листи, але старий все одно зрадів, що внук будуватиме кораблі для інших, а сам залишиться на березі, у своєму домі, щоб заспокоїлась кров у роду Баянів.
— Хлопчику! — почав дід Леон, сівши на стілець і дивлячись на внука очима, повними сліз. — Ти не матимеш спокою все життя! Ті місця нікого до себе не підпускають, інакше досі вже хтось побував би там.
— Я знаю, про це написав і Дарвін у книжці, і ви в щоденнику.
Дід Жір знову докірливо похитав головою, наче хотів розрадити П'єра. А той, сівши й собі перед дідом, спитав, ніби забувши і про його пораду, і про його лють:
— Дідусю, а як ви потрапили на «Бігл»? Бо ви самі ніколи про це не розповідали і я ні від кого не чув.
Старий знову спалахнув, ледве стримуючи лють чи, може, якісь інші почуття. Однак, зиркнувши на діда Жіра, на внука й на Антона, зітхнув, трохи повагався й став розповідати:
— Потрапив я на англійський корабель не з власної волі. У мене не було іншого способу врятуватися…
Замолоду дід Леон, як і багато хто із Сен-Мало, часто ходив до берегів Англії у ватагах відчайдушних і вмілих корсарів. Вони не грабували, мов якісь там розбійники, першого-ліпшого стрічного, а налітали в затоку, висаджувались на берег, перевертали догори дном котрусь із поміщицьких садиб, мілорда роздягали, в міледі забирали коштовності, забирали й інші цінності, якщо знаходили. Корсари налітали зненацька, при дворах у них були свої люди.
І так тривало цілі роки, навіть король Англії сушив собі голову, не знаючи, як схопити французів. У Ла-Манші аж роїлося від фрегатів його величності, над берегом ходили озброєні загони, але корсари прослизали між ними і з'являлися там, де їх ніхто не сподівався.
У Леона, тоді юного, був хоробрий капітан, Філіп Геральд, який так прославився своїми справами, що сам король Англії пообіцяв велику винагороду тому, хто впіймає його й притягне на шибеницю.
Але капітан, хоч який був спритний і хоробрий, виявив неприпустиму для корсара слабинку, а це призвело до нещастя всієї ватаги. Закохався капітан в одну міледі й упадав коло неї, поки її чоловік, мілорд, видатна людина в королівстві, вирішував у Лондоні державні справи. Аж ось, прочувши від свого слуги про все, він розлютився і на свою міледі, і на зухвальство негідника-корсара, поклявшись відплатити за таку ганьбу.
— Капітане, отямся! — намагалися напоумити люди свого ватага.
Але той навіть слухати не хотів нічого. Він поставив корабель на якір у невеличкій бухті біля палацу і щоночі ходив до міледі, яку, здається, мало хвилювало, що її коханий не тільки француз, а ще й корсар…
І ось однієї ночі, коли капітан був у палаці, налетіли фрегати з моря, наскочили загони вояків із суші і взяли й капітана, і корабель, і екіпаж. Вони, звісно, билися — капітан у палаці, а екіпаж на кораблі, — звалили тоді до дідька ворогів…
Філіпа Геральда відвезли в Плімут і там повісили. А ватагу корсарів без суду посадили всіх до в'язниці невідомо на скільки.
Це сталося 1825 року, тоді королем Англії був Георг IV, якому залишилося жити ще п'ять років. А 1830, коли він ще був живий, почалися приготування до навколосвітньої подорожі, і для цього треба було набрати команду, здатну подолати великі небезпеки. Король через адмірала пообіцяв девонпортським в'язням, що ті з них, котрі вирушать навколо світу на бригу «Бігл» будуть відпущені на волю по закінченні подорожі, якщо дадуть клятву, що не стануть знову корсарами.
Їх було восьмеро, і всі погодились, бо інакше і їхні кістки погнили б у в'язниці військового порту. Тільки семеро по дорозі втекли, одні біля Зеленого Мису, другі в Бразілії, пересіли, мабуть, на інші кораблі та й загубилися десь у світах; все-таки краще, аніж мучитись від думки, що ти ніби й моряк, але водночас і в'язень.
Тільки дід Леон залишився стерновим на «Біглі», його шанували всі — і капітан Фітц Рой, і екіпаж, бо він був чудовий стерновий. Вони обійшли навколо світу й повернулись у Девонпорт через кілька років. Там Леон дав клятву, обіцяну покійному королеві, і його відпустили. Повернувшись у Сен-Мало, він розповів, як була розбита ватага, як він потрапив до в'язниці, як його нарешті випустили на волю. Але жодним словом не прохопився про те, що обійшов навколо світу на англійському кораблі, бо то ж величезна ганьба для справжнього корсара — служити тому, з ким боровся. І не втік він разом з усіма лише тому, що познайомився і зблизився на кораблі з отим чоловіком, Чарлзом Дарвіном, якого називав у щоденнику пан Роберт.
