Олексій стояв на високій кручі та дивився на воду. Річка завжди заспокійливо діяла на нього. Як дуже дорогий та відчайдушно-помічний психолог. У цьому кабінеті все заспокоювало: зручне крісло, камінь-спотикач, через який щоразу шпортався йдучи, хоч знав цю стежку як своїх п’ять пальців. Та спотикання було ритуальним, бо коли приходила туга, то мусив отутечки перечепитися, зупинитися та впасти п’ятою точкою на камінь. Ноги самі вели в не найліпші хвилини життя до цього каменя і до батька Дніпра. Кімната психолога діяла обнадійливо: тут духмяніло ароматами степу, щоразу іншими – залежало від пори року. Вдихав на повні груди та говорив, завжди відверто. Усе одно ніхто з людей не почує. А вітер, дерева, вода, птахи чи тварини, на диво, з розумінням ставилися до чоловіка. Вони були друзями – справжніми, вірними, і якби вміли говорити людською мовою, то, певно, підказали б відповіді на всі хвилювання чоловіка. Та він рідко спілкувався з ними. Уже навіть забулося, коли то було востаннє? П’ять чи навіть вісім літ спливло. Ні-ні, він інколи зачіпався за той камінь, але просто так для дружньої бесіди.

А тут раптом якась дика розгубленість. Усередині пекло, тремтів усім тілом, наче хтось небезпечний та жорстокий вирішив перенастроїти на свій лад струни його душі.

Схилив голову, зітхнув. Господи, йому вже п’ятдесят, а він ні на йоту не став мудрішим. О, якби ще рік тому Олексію сказали, що з ним таке діятиметься, – не повірив би. Бо він уже давно повбивав своїх драконів, нещадно, безжалісно. Він – великий самітник. Так його називали друзі. Чоловік, який уже не один десяток років живе на цьому хуторі, сам-самісінький… Ні-ні, не так. Не сам, бо ще є зорі, сонце, вітер, багато-багато неба і врешті батько Дніпро, рідний і вірний. Ще є справжні друзі, які приїжджають, навідують. Скоріше не тому, що він так важливий для них, навпаки – вони, як і він, відчувають тут присутність справжності і бодай торкнутися до неї – уже сила.

Його друзі приносять, привозять, притягають потовчені душі, які тут уміло та завжди своєчасно лікують – і слово не завше має вирішальне значення. Тут інше. Тут чується вітер свободи, запах вічності, аромат того, що було до нас і буде тоді, коли людство кане в Лету. Бо не вічні навіть зорі, які теж уміють плакати, знаючи, що колись помруть. Бо вічна тільки вічність, яка вчувається в шепоті води, у тремтінні бабиного літа над головою, яка також ридає ридма за вікном хурделицею, бо знає, що та хурделиця теж не вічна.

Тільки цього Олексій ніколи не розкаже своїм приятелям, це одкровення відкривається обережно і дуже кволо. Воно відкривається тим, хто на ти з вічністю. Та коли тобі видається, точніше переконаний, що второпав майже все прописане в історії та теорії тої вічності – відлюдник, великий самітник, який їде до людей лишень для того, щоб ще раз, уже вкотре, переконатися: усе правильно, чоловіче, ти втямив, ти справжність піймав, – для тебе готують ще більше випробування. І весь так гарно вибудуваний тобою світ летить кудись під три чорти.

Обхопив голову. Скуйовдив волосся. Зрадлива пелена заступила очі. Не зважав. Він не соромився сліз. Бо так давно не плакав. Востаннє, у шість років, коли боляче розбив коліно. Тоді старший брат обізвав його мамчиним плаксійчиком. Пообіцяв собі, що більше не плакатиме, бо козаки та справжні чоловіки не плачуть. А зараз? А зараз розбив не коліно, надщербив душу.

– Батьку, мені болить. Віриш, забув, що буває так. Ні, не забув. Не знав. Ох, не знав цього, батьку. Невже ото і є та справжність, на якій усе тримається? Чому я, батьку? Я не хотів цього. Що мені робити з тим болем, батьку?

Вода мовчала. На Дніпрі був штиль. Ані вітру, ані шелесту. Листя впало з дерев ще місяць тому. От-от захурделить, затулить білим саваном устидливу голизну світу.

Поруч щось ледь чутно заскрипіло. Озирнувся на той поклик. Наче двері, що давно не змазувалися і тому жалібно кигикали. На старій грушці ще вчора зламалася гілка. То вона похитувалася, ледь чутно поскрипуючи. Наче вхідні двері, які тебе зустрічають чи проводжають.

Двері. Скільки тих дверей було у його житті? Ну, тих самих, у які гепаєш-гепаєш-гепаєш і… Тиша. За ними і перед ними. Їх не відчиняють, бо вони не твої. О, дверей він не рахував, бо легко збитися з рахунку. Та й, зрештою, для чого? Відчинені двері – то лишень запрошення увійти. А входити чи ні, то вже на твій розсуд. Якщо зачинені, очевидно, ще зарано для тебе, от вони і мовчать, німують.

«Філософ ти, чоловіче», – криво посміхнувся. Ага, ще той Сковорода. А тоді, коли гамселив у двері, що не відчинялися, та набивав ґулі, таким мудрим не був. Та з часом, коли тих ґуль набралося багато, таки второпав, що тупикових безвихідних ситуацій не буває. Бо завше, коли зачиняються двері, з яких ти добровільно виходиш чи які тебе випльовують (і таке трапляється), відчиняються нові. Вони запрошують тебе увійти. Але ти ще не дозрів, певно, опираєшся, озираєшся на зачинені. Бо не навчився поки читати мови знаків. Удаєш з себе то сліпого, то німого, то дурного. Топчешся перед входом на одному місці. Інколи берешся у стіні вибивати власні двері. Думаєш, майже за Франком, «лупайте сю скалу».

Та коли вже зовсім знесилений, бо і мозолі на руках, ногах, спині, душі болять, кидаєш під ноги сокиру, приходить прозріння: слід просто зробити крок у навстіж розчинені двері. Так, вони лякають невідомістю. Пізнання нового вимагає мужності, бо незрозумілість і те, чого ще досі не переживав, лякають. Раз-два, крок, ще півкроку. Поріг. Три-чотири, і ти вже за порогом. І назад дороги немає. Бо двері за твоєю спиною з гуркотом зачиняються, інколи боляче вдаряючи ззаду. Тому слід назавжди затямити – йди сміливо вперед, не озираючись на вчора, бо може дати й по пиці.

Увійшов і… Зітхнув з полегшенням. Було таке відчуття, як у пірнальника, який надто глибоко пірнув та довго стримував дихання. І шлях нагору видався затяжним, навіть гадав – не випірне, а кавальчик неба, котрий заклично манив у високості, просто недосяжний. Випірнув. А навіщо?

– Батьку, чому? Батьку, болить. І що мені тепер робити, батьку?

Не стримувався. Плакав. Відчував – сльози очищають… І хтось, чи вітер, що раптом почав здійматися, чи кигикання зламаної гілляки на груші, чи крик птахи, чи, може, то він сам собі промовив ті слова, але вони були такими очікуваними:

– Чекати, Мамаю. Просто чекати…

Чекати? Чого?

Він уже знає, що все дарма. Бо навіть зважився на найбезглуздіший у світі вчинок…

Коли Мавка вирішила повернутися додому, сприйняв то як зраду. Як вона могла? Промовляла якісь дурниці про те, що тут у нього ані їй, ані її дітям не буде життя. Бо невлаштований побут, бо робота-навчання-гроші і все таке. Пропонувала, навіть благала, поїхати з нею, спробувати пожити, як усі. Він – і так, як усі? О, батьку! А він ще вважав її особливою. Така – як решта жінок, звичайна, меркантильна, матеріальна. Тоді він обурювався мовчки, навчився обурюватися мовчки. Невже вона так і не втямила, що важливо для Мамая? Небо, сонце, земля – воля. Він довго жив, як усі, але врешті зрозумів – не може більше, бо задихнеться.

А вона? ВОНА. Вона живе.

Хто для нього вона? То пізніше він себе про це запитає. І лаятиме останніми словами за дурість, за те, що виявився таким віслюком. Бо Господь йому послав не просто жінку, втіху. Господь йому послав ЇЇ. А тоді був переконаний, що чинить правильно: посадив Мавку на автобус і відпустив на всі чотири сторони. Подалі від себе.

А потім, десь через пару тижнів, він знайшов її щоденник. «Щоденник Мавки». Робив у хаті генеральне прибирання, відсував ліжко і знайшов зошит. Той, очевидно, випадково там опинився.

Ліпше б не знаходив, бо був уже повірив у власну непогрішність. Читав щоденник повільно та обачно. Знаючи добре, що чуже читати не можна. Але втриматися не міг. Читав, пестячи ніжно сторінки, наче блукав її солодкою шкірою, перегортав обережно слова, смакуючи ними. Вона – його Мавка: ніжна, добра, вразлива, яку зраджували, якій виривали з грудей серце, топтали душу, а вона… Вона народжувалася знову, бо дуже хотіла ЖИТИ і в серці мала те, що не вмирає.