Якби зараз земля зійшла з орбіти, Тоня б вважала то нормальним, але те, що казала Магда…

– Виправдовуюся? А перед ким? – затнулася. Ураз протверезіла. Здоровий глузд повертався до голови. Дійсно, чого б їй виправдовуватися перед цією…

Магда зітхнула та сумно додала:

– Так, Тоню! Виправдовуватися мало…

Антоніна обхопила голову руками, у скронях наче щось заскрипіло, простір заполонив шум, здавалося, усе довкола зараз вибухне:

– Давно знаєш про Наталену? – вичавила з себе, заплющивши очі.

– Яке це має значення, Тоню? Я знаю і про дзеркало, і про кров, і про землю з цвинтаря теж. У Романа на мармизі все написано. Це звичайні наслідки при приворотах. Але самі привороти – то паскудна річ. Людина, на яку наслано, потерпає найдужче. Вона загублена, безвільна. Твій бізнес рано чи пізно рухне. Роман зачне хворіти, якщо вже не почав. Смертю мами ти не відкупишся. Заради чого аж такі жертви? Прийшла б до мене, по-людськи поговорили і… Тоню, Тоню… Той, що нагорі, далеко не дурень!

– І ти мовчала, ти мовчала і не сказала йому? Не старалася все повернути, його повернути? Чому?

Світ гойдався, точніше його опора. Антоніна це відчувала. Гранітні підвалини перетворилися на сипкий пісок, вислизали з-під ніг:

– Чекай-чекай, – Тоню осяяло. Роман став придурком, відбився від рук, бо ця сучка все йому сказала. Треба буде завтра сходити до Наталени та спробувати якось усе повернути назад.

– Ти – відьма, – шипіла злісно Тоня, бо не вірила Магді. – Ти Роману наплела на мене, наговорила тако-о-ого, тому він і казиться. А може, ти йому теж поробила? Пороблене на пороблене? А-а-а-а!

– Не будь дурною, – Магдалена гидливо зморщила носа. – Він мені зараз так само потрібен, як і ти. Я Романа не бачила вже сто років і не телефонувала йому навіть тоді, коли мені найважче було. Бо він остання на планеті людина, кому зателефоную. А ось, що стосується тебе, голубонько, якщо в нас уже така довірлива розмова, то попереджаю: якщо ти або твоя відьмиця-карга хоч щось замислите проти мене чи дітей, то я вас обох закопаю. І то не образний вислів. Я не жартую. Щоки я не підставлятиму і в добру самаритянку не бавитимусь. Я не Роман.

Магдалена не жартувала. Тоньці враз, чи не вперше після похорону матері, стало страшно. Це вже не була та м’яка, трохи наївна, завжди добродушна та щедра Магдуся, замість неї на світ Божий з’явилася інша – смілива, відчайдушна, безжалісна. І, здається, то вони з Романом її породили.

До Тоні прийшло розуміння. Весь цей час вона вела війну проти себе. Бо Магдалени ніколи на полі бою не було.

– Як ти можеш таке думати й казати, – чомусь почала виправдовуватись Антоніна. – Я б ніколи не змогла зробити недобре дітям та й тобі, повір, я тільки забрала собі своє. Е-е-е-е-е… і то не я, то вона. Та стара… Наталена…

Антоніна враз зірвалася на ноги, бухнулась перед Магдою навколішки, схопивши за руку:

– Прости мені, прости! Як хочеш, забирай Романа! Забирай. І навіть без об…

– Закрийся, добре? – Магдалена різко обірвала жінку, висмикнула свою руку. – Годі. Марнуємо час. Він мені не потрібен, чуєш? Зараз мова про тебе. Ти наробила надто багато помилок, Антоніно. Та ти ще маєш шанс усе виправити. Розумієш це чи ні? Не ходи більше до цієї, як її, Наталени.

Антоніна скривилася, підвелася. Почувалась нікчемою. Чо вона так принижується і перед ким? Це все алкоголь. Він робить її слабкою. Наїжачилася.

– Та пішла ти! Це була хвилина слабкості, і край. Забагато спиртного. І ти мене будеш повчати? Нікчема! У тебе нічого нема, а в мене є все. Бо маю законного чоловіка, нормальних дітей у повній сім’ї, і він, мій чоловік, любить мене, мене, а не тебе… Хай він ліпше буде вдома на прив’язі, але я приручила самого вовка. А ти? Кому потрібна ти? Тебе ніхто не любить, бо ти, ти… Нікчемна стара курка! Та пішла ти…

Магдалена вже не слухала шипіння Тоні за спиною. Приручила вовка? Пес ніколи не стане вовком, а вовка ще ніхто не зміг приручити. Вовка вона приручила? Як можна бути такою дурною?

Магдалена стояла на вулиці, хвилину роздумуючи, що робити. Так, доведеться взяти свої слова про «останнього, кому вона зателефонує» назад. Увімкнула мобільний, набрала номер Романа. Той майже одразу підняв слухавку:

– Так, Магдо!

– Приїдь забери свою кралю. У кафе навпроти мого будинку. Вона в дим п’яна. Верзе нісенітниці.

Магдалена, не чекаючи відповіді, відімкнулася. Антонінин сенс життя приїде за півгодини. Вовкам час від часу, як і псам, годиться вити на місяць. От тобі і карти в руки. Оце сказонула Тонька. Сенс життя. Ну-ну. Магдалена не збирається марнувати на пошуки сенсу життя, вона просто ЖИВЕ… І минуле більше ніколи не потурбує її. Бо Тонька тепер знає, що добро також може мати кулаки.

Вона навчилася брати його голіруч. Печене залізо – у тендітні нічим не прикриті руки. Брала, бавилася ним. І не залишалося шрамів ані на пальцях, ані на долонях. А на душі? Ох-ох, що ви можете знати про душу Мавки, яку майже вбив Чугайстер? Та вона повернула її собі для того, щоб помститися…

Вона навчилася правильно дивитися в очі Чугайстру, не слухати й не чути його підступної музики. Вона бавиться розпеченим залізом, загадково посміхаючись.

– Я тебе кохаю, Магдочко! Тобі зі мною добре?

Скільки разів вона це чула? Одні й ті самі слова. Просто слова, а не музика.

Добре? Ха! Та їй з ним просто ніяк. Спочатку, може, й було добре. Та ні, не було. Цікаво? Так! Але не добре. Цікавий кавальчик заліза, розпеченого, гарячого! О, він так гарно мерехтить, гріє… Так пристрасно віддає тепло. Віддає-дарує і ось врешті перетворюється на шмат металу, стає ніяким. Чари Чугайстра стають нічим. Він програє.

– Магдо, моя кохана! Найдорожча у світі людина! Я все вирішив! Я розлучаюся з дружиною. Я зрозумів, що мені потрібна тільки ти. Чому ти мовчиш?

Чугайстер шукав її очі, відчула це. Дарма, хлопчику, бо ти програв. Добре, що зараз темно і він не може нічого розгледіти. Виривалася з його обіймів, вони ставали нестерпними, душили.

Магдалена встала з ліжка, підійшла до вікна. Темно надворі. Як вона любила таку пору. Сутінки приховувала її очі, які ставали з каро-зелених чорними проваллями…

– Дівчинко моя кохана, не мовчи! Ти для мене все! – він лежить на ліжку і щось там белькоче. Ще один представник родини Чугайстрів, але чужий Чугайстер. Свого вона подарувала, його приручили, як цуцика. Хіба може бути жорстокішою кара? Те саме, що солов’я перетворити на ворону – чорну каркуху…

Посміхнулася сумно до себе. Дивно, чому раніше так поважала і навіть боялася отих безмозких Чугайстрів? Здебільшого це двоголові створіння, і та голова, що нижче пупця, завжди керує верхньою. Вчасно зрозуміла? Ні, не вчасно. Шкода, що припізнилася на десяток років, проте… Зрозуміла. Завжди все просто, все дуже просто. Ти дивишся в очі Чугайстру, ти вмієш у них дивитися, ти знаєш як, бо ти не лишень правнука циганки, ти ще й донька мами верби, душа тої дівчини, яка замерзла від кохання. Бо зима може прийти й посеред літа – у серце, у думки, у душу. Зима може заморозити і навіть убити. Тільки не цього разу. І ти виживаєш, бо ти маєш жити, щоб помститися за всіх Мавок на світі. Бо ти одна з небагатьох, хто знає як. Бо ти – Мавка, душа мами верби, бо ти – Мавка, яку вбив Чугайстер і яка вижила.

Ти щоразу дивишся у його очі так, як ще досі до цього ніхто не дивився, і він не наважується відвести погляд. Ти розумієш, що бачиш наскрізь усі страхи та болі Чугайстреняти. О, вони також бояться, і бояться насамперед тебе, бояться віднайти оту справжню Мавку, яка зазиратиме не просто в очі, а вихопить душу. І ти дивишся в душу. І він під твоїм поглядом маліє, міліє, німіє, знічується й капітулює.

– Магдочко, дівчинко моя, чому ти мовчиш?

Втомлено повертаєш на голос голову. Він не може бачити байдужості у твоїх очах, зате у його голосі легко читається покора, і він стає тобі огидним.