– Така невелика ціна за життя твоєї дитини. Я рада, що ти погодилася. Тепер у Тоні все буде добре…

Антоніна знову ридала. То слово «добре» долило оливи в огонь. Яке там добре! Її душа – пошматована, подерта, нервово сіпалася в ледь живому тілі. Прибігла медсестра, зробила укольчик. Мама погодувала з ложечки. Заспокійливе подіяло швидко, і Тоня знову кудись провалилася. Слава Богу, що нічого не снилося, а якщо й снилося, то вона не пам’ятала. А коли прокинулася, то захотіла в туалет. Ледь чутно губами покликала маму. Ніхто не відповідав. Зрозуміла, що мама кудись вийшла. З останніх сил, мов п’яна, всілася на ліжку і… Ледь не померла від несподіванки. На краю її ліжка сиділа співмешканка по палаті. Сиділа та уважно свердлила її очима. Квітчастий халат ховав кремезну постать незнайомки. Тонкі губи, в одну лінію, опущені донизу. Зморшки довкола губ. Кирпатий ніс, чорні бездонні очі. Ще чорніші, аніж у Тоні. А колючі які! Мов два їжаки – готові проштрикнути, тільки-но насмій доторкнутися. Коротко стрижене, фарбоване в блонд волосся.

– Тихо, не галасуй. Мами нема, – говорила спокійно жінка. – Пішла в аптеку. Там дещо потрібно докупити, а в лікарні, як завше, – голяк.

Жінка посміхнулася. Ліпше б вона того не робила. Посмішка була ще колючіша, аніж її очі. Тоня відвела поспішно від сусідки погляд. Звісила ноги, та все ніяк не могла ними потрапити в тапки. В очах двоїлося. Ох, самотужки вона навряд чи добреде до туалету, хоч до нього від її ліжка метрів три.

Жінка тим часом спритно зірвалася з місця, запхала ноги Тоні в тапочки, підняла ту з ліжка, наче пір’їну, і потягла до туалету. Тоня не встигла і зойкнути, як уже сиділа на унітазі. І «дякую» не встигла сказати, бо та похапцем зачинила двері.

Коли вийшла з убиральні, жінка стояла під дверима та чемно чекала. Довела Тоню назад до ліжка, посадила.

– Дякую, – прошепотіла Тоня ледь чутно.

– Нема за що, голубонько! Давай знайомитися. Я – Наталена, твоя сусідка по палаті. Ти – Антоніна, так? Мама твоя сказала.

Тоня стенула плечима та втупила очі в підлогу. Чомусь не хотілося навіть з почуття вдячності зазирати в очі цій дивній жінці. Інтуїтивно відчула, що від неї віє якимсь дивним спокоєм та холодом. Майже цвинтарним. Зіщулилася, заплела руки на грудях, наче хотіла зігрітися.

Пані Наталена помітила це. Дістала зі своє картатої торби, що стояла біля її ліжка, якусь темну теплу шаль та накинула на плечі Тоні.

– Дякую, – тій стало незручно. Жінка так піклується про неї, а вона щось собі навигадувала. І щоб якось підтримати розмову, додала: – А мама скоро прийде, вона не казала?

Пані Наталена взяла крісло, що стояло в кутку кімнати, поставила його навпроти Антоніни, всілася на нього, дивлячись уважно на молоду жінку:

– Мама? Мама прийде саме вчасно, коли все закінчиться. А зараз підніми на мене очі, дівчино. Чуєш?

Антоніна здивовано дивилася на жінку. Що закінчиться, що вчасно? Наталена тим часом схопила Тонину праву руку та міцно затиснула між долонями. Антоніна захотіла вирватися. Жінка міцно тримала:

– Ну-ну! Не сіпайся. Я тебе не з’їм. Мені, поки ти спала після снодійного, твоя мама про тебе багато чого цікавого розповіла, та й, зрештою, я сама все бачу і відчуваю… З таким болем у серці ти довго не протягнеш, голубонько. Хочеш, я зроблю так, що поки не твій Роман стане твоїм?

Тоня перестала шарпатися. Вона вхопилася за слова «не твій стане твоїм»:

– Ви хто? – Залишки здорового глузду, що жили у скаламученій свідомості, майже не пручалися, видавши на-гора, скоріше для годиться, таке просте запитання.

– Я? Я ж казала, Наталена. Можеш кликати мене тьотею Наталеною. Я маю талант допомагати людям і тобі можу допомогти.

– Я не хочу нікого вбивати. Ліпше я сама себе… – готова була знову розплакатися.

Жінка навпроти це помітила. Вона легко торкнулася рукою Тониного чола, і враз все припинилося. Спокій заполонив її всю – душу, тіло, розум… Спокій та рішучість. О, Господи, чого вона така дурепа! Вона ж завжди була така сильна, така вперта, невже так легко здасться?

– О, інша справа, Тоню, – задоволено вишкірилася жінка. – Нікого вбивати не доведеться. Усе відбудеться безкровно і майже з доброї волі твого Романа.

– Але хіба то можливо? – запитувала нерішуче. Ладна була зараз довірити своє життя цій ледь знайомій жінці.

Наталена рішуче та впевнено дивилася на Тоню.

– Усе можливо, дитино. Варто тільки дуже-дуже захотіти. Людину можна змусити, і для цього не потрібно заковувати її в кайданки. Є набагато дієвіші способи.

– Ви зараз про що? – Тоня зухвало посміхнулася. – Ви типу відьма, чи шо? Здуріти можна, яка фігня! Я в це не вірю.

Тоня знову запручалася, хотіла висмикнути свою руки з рук жінки.

– Ну і гаразд. Не вір. Але ж спробувати можна, правда? Твої традиційні методи геть безсильні, тому давай спробуємо нетрадиційні. Але, може, ти передумала і той Роман не дуже вже і потрібен тобі, га?

Ні-ні, вона не передумала. Гарячково запрацювали-завирували думки. І здоровий глузд у цей момент, напевне, тихо спав. Господи, хіба може бути гірше, аніж небажання жити, вкоротити собі віку? Як згадати останні місяці животіння – знову хочеться щось із собою вчинити, щоб не мучило більше так.

– Але ж… Той. Роман одружений. Він, він… Він мене використав і тепер навіть бачити не хоче. Мама йому зателефонувала, сказала, що я у лікарні, а він… – у Тоні на очах знову зблиснули сльози. Але ридання вона втримала: – Він сказав, що зараз з дружиною і дітьми в гостях у діда з бабою і що приїде аж за три дні. Просив передати мені вітання. Навіть не перетелефонував…

І Тоня, сама не знаючи як, вибовкала незнайомій жінці все. І те, як вона його любить. Хоча наче любити нема за що, бо воно нездарисько та віслюк, і що навіть принижувалася настільки, що набивалася в приятелі до його дружини… і так далі, і тому подібне.

Наталена не перебивала, але коли Тоня вмовкла, твердо сказала:

– Твоя мама дещо мені розповідала, але… Схоже, вона й половини не знає. Не журися, дитино. Я тобі допоможу. Гарантія стовідсоткова і пожиттєва.

– Як це? Що ви маєте на увазі?

– Твій Роман буде тільки твій аж до смерті, якщо будеш в усьому чемно слухати мене.

– Скільки це мені коштуватиме?

– Тобі – нічого. Зовсім-зовсім нічого, – Наталена посміхалася.

Посмішка Наталени нагадувала вишкір акули, та зараз Тоню це аніскілечки не бентежило. Вона подивилася своїми чорними очима в не менш чорні очі жінки та чітко промовила:

– Але так не буває. Усе має ціну.

– Розумниця, – відповіла Наталена. – Не буває. Про це не хвилюйся, ми про оплату вже домовилися з твоєю мамою. Хочеш знати більше – запитай у неї. Якщо вона захоче – відповість скільки. Та не думаю, що зараз це так важливо. Вона твоя мати і хоче бачити тебе і живою, і щасливою.

Тоня кивнула. Вона в мами розпитає і верне гроші, якщо там велика сума, а зараз:

– Якщо так – то я згодна. Отже, що потрібно зробити?

У кабінет тихо постукали. Антоніна Володимирівна наче прокинулася від сну і тільки тепер зрозуміла, що замерзла. Зуб на зуб не попадав. Різко зачинила вікно, підійшла до письмового столу.

– Так-так, прошу, – кинула в бік дверей.

– Антоніно Володимирівно, тут до вас Василь Вікторович, можна чи ви зайняті? Що сказати?

Антоніна поправила на собі своє широке плаття, яке зовсім не приховувало її цікавого положення, пригладила на голові волосся:

– Проси, Людочко. Хай заходить. І зроби нам, будь ласка, гарячого чаю, ти ж знаєш, який мені можна і який п’є Василь Вікторович.

Тоня причепила до обличчя звичну запопадливу посмішку, саме таку, яку люблять багаті замовники.

Магдалена сиділа у своєму кабінеті та дивилася у вікно. Весна в цьому році припізнилася. Середина квітня, а все ніяк зима не відступиться. Щойно на пару днів блисне сонце, як знову по-січневому захурделить… Майже як у неї в серці. Уже п’ять років спливло, як вона тут працює. Останній рік то сама собі господиня, а не дівчинка «за дорученням». Дівчинка виросла. Так, виросла. Соломійка, старша донечка, вже на другому курсі університету, молодша Оленка в десятому класі… Час іде. Усе в неї гаразд наче. Та чи все гаразд? Майже дорослі діти, робота, яка, крім грошей, дає ще й задоволення. Та якийсь неспокій нещадно ятрить душу… Ох, то певне погода на неї так впливає. Хочеться не тільки тілу тепла. Закуталася тісніше у свою довгу шаль, хоча в кабінеті досить тепло. «Усе, зупинися, навіжена! Меланхолію геть. Зосередься на роботі», – здоровий глузд старається вплинути на серце.