У ваших руках опинився щоденник, чужий щоденник. Ви знаєте, що можете його прочитати, ніхто й не довідається і слова не скаже… «Звісно, читати! То цілий світ, у який тобі волею випадку дозволено зазирнути Вищими силами…» – торочить підсвідомість, а розум застерігає: «Нечемно читати чужий щоденник. Та ще й чий – Мавчин… Хтозна, куди заведе тебе ця химера…»

Від того, до кого ви дослухаєтеся, залежить значно більше, ніж кілька наступних днів, відведених на читання. Можна поставити цю книжку на найдальшу полицю і зараз же забути про неї. А якщо таки наважитеся прочитати, далі буде кілька тижнів спогадів, роздумів, переосмислень і, можливо, зустрічей, яких давно чекаєш. Бо все це Дара Корній заклала в рядках, між рядків і поза рядками «Щоденника Мавки».

Звісно, ви читали про Мавку в «Лісовій пісні» Лесі Українки, знаєте, що вона – лісова німфа, донька верби, яка закохалася в земного чоловіка. Ви чули і про Чугайстра – міфічного персонажа, який, звабивши, занапастить Мавку… Такі казкові, такі далекі від реальності персонажі в романі Дари Корній відкриваються по-новому, несподівано просто і близько. З теплої казки – в обпечені холодом будні: вірна віддана дружина враз стає жінкою, що міняє чоловіків як навіть не рукавички, а панчохи. Одружений зі своєю музою художник після розлучення тікає від світу у самотність і віддається творчості… Успішна, але бездітна жінка, відпустивши чоловіка до іншої, яка народила йому дитину, перетворюється на алкоголічку-бомжиху… Заможний мужчина за допомогою найманця-ловеласа і непристойно великих грошей марно намагається купити любов тієї, у яку закохався… Хто і кого може і мусить врятувати? І хто кому Мавка, Чугайстер та вовкулака?…

Зорієнтуватися на перехресті, правильно прочитати знаки і відчути попутний вітер непросто – і в легенді, і тим паче в реальному житті. Та все під силу тоді, коли знаєш, куди і заради чого йдеш. Важливо рухатися, йти, пересуватися – навіть тоді, коли втрачено сенс. Важливо зберігати серце чистим і гарячим, навіть коли його наче рідким азотом облили і присипали попелом… Важливо рухатися з вірою, що кожен рух – це крок назустріч. Хай різними шляхами. Через такі несхожі й такі однаково дошкульні перешкоди. Рухатися, щоб нарешті зустрітися. Зовсім випадково. Та чи ж випадково?…

Не одну і не дві таємниці ховає в собі ця книга. А таємниця – як двосічний меч: містить інформацію, яка водночас прагне бути відкритою і залишатися закритою… Та й відкривається таємниця не всім, а тільки тим, хто має в собі її відгадку… Таємниці найзручніше зберігати у легендах, притчах і щоденниках, може, через це «Щоденник Мавки» складається з історій-притч, історій-легенд і однієї наскрізної історії, яка водночас є і притчею, і легендою.

Є книги, про які кажуть, що вони легко читаються, – це саме про новий твір Дари Корній. Є романи, про які довго думаєш і розповідаєш знайомим у хвилі відвертості, – це саме про «Щоденник Мавки». Він писався в буремний час і несе в собі імпульс до пошуку правди та відкриття таємниць. Спочатку здається, що чужих, але перше враження буває оманливе… Особливо тоді, коли в справу вступають Вищі сили, за провідницю в них – досвідчена чарівниця слова Дара Корній, а у ваших руках збірка таємниць (чужих, але наскільки чужих? От у чому питання!) – «Щоденник Мавки».

Ольга Хвостова

Я – Мавка!

Я душа мами верби. Її кров та її серце. Чи житиме моя матуся, коли я її залишу? Ніколи про це не запитувала, та звідкись знаю, що житиме, бо навіть вона знає, що рано чи пізно я назавжди від неї піду. Не на одну ніч чи на день, щоб побавитися зі своїми сестрицями. А назавжди. З Мавками таке завжди трапляється. Але мама верба це переживе, вона стане прихистком для іншого юного серця і буде довгими зимовими ночами розповідати добрі казки, колихати на своїх руках-віттях.

Я – Мавка. У мене каро-зелені очі та довге темне волосся. Я не схожа на жодну зі своїх посестер. Бо вони всі блакитноокі білявки чи синьоокі русявки. Я – інша, бо народилася в найтемнішу та найдовшу в році ніч. Душа юної дівчини, яка вміла любити, та не змогла втримати ту любов, заблукала в нашому лісі, втомлена, заснула посеред білої галявини і… Тоді народилася Я. Мама верба каже, що мої очі при народженні були наче аметисти, та коли настала весна – вони враз змінили барву.

Весна! Я люблю весну. Вона ніжна та лагідна, наче матуся. То вона подарувала мені своєї смарагдової барви, і мої очі посвітлішали…

Я – Мавка.

Дитина природи. Я люблю, як вітер небом потішно жене до водопою небесного хмари-коні. Я люблю роздивлятися, як сонечко ясне своїми ніжними пальчиками заплітає щоранку пишні коси днині, а на ніч розплітає їх, вкладаючи днину спати на шовковисті багряні перини. Люблю батечка-місяця і його милі танці у високості, танці з зірками та поміж зірок. То незбагненно – засинати під хори тих небесних створінь. Я люблю квіти, бо вони такі вигадливі розповідальники. Люблю птаство, крилатих вісників добрих та справедливих новин. Люблю звірів у лісі, бо кожен з них має свою історію – дивну та завжди цікаву. Люблю трави – оті, смарагдово-шовкові, які вчать мене дорожити життям. Люблю ранкову росу, яка запалюється вранці від сонця барвистою веселкою. Люблю небесні та лісові хори. О, світоньку мій великий, я так тебе люблю!

Я – Мавка.

Кажуть люди, що я не маю душі. Та хіба то правда? Я вмію любити, а чи вмієте любити ви? Користатися тілом – ще не означає мати в ньому душу…

Я – Мавка. Я люблю, я просто люблю. І я люблю його. Боюся і люблю. Свого Чугайстра. Чоловіка, що так п’янко та солодко грає на сопілці. Виймає з тебе всесвіт, запалює в тобі світло. Він – Чугайстер, лісовий чоловік, убивця мавок. Тільки-но народилася, як мама верба розповіла мені про них – отих лихих убивць Чугайстрів, які блукають лісами в пошуках мавок для того, щоб порішити їх. «Чому вони вбивають нас?» – запитувала спантеличено я. Мама сумно гойдала віттям. Чи вона знає? А чому сонце сходить, ніч надходить? Така природа певних речей, які не потребують пояснень. «Остерігайся Чугайстра, дочко, і як би він п’янко не звав тебе, не зачаровував своїми словами та музикою – не вір. То – омана! Чугайстри не вміють любити!»

А Чугайстри приходять щоночі. Усідаються на галявині, виймають свою калинову сопілку і грають. Ох, як вони грають – душу з тебе виймають… І не одна з нас піддалася чару тої музики, вийшла зі сховку, покинувши маму назавжди… А красень Чугайстер, убраний у білу чугу, зазирав своїми блакитними оченятами в душу Мавці, брав за руку і вів за собою. І Мавка зваблено йшла, йшла, щоб не повернутися, і тільки вітер наступного ранку приносив сумну вістку від неї – прощальну пісню.

У кожної Мавки свій Чугайстер. Коли прийшов мій, я його відчула, він ще не почав грати, та я вже знала – то за мною. Бо я – його Мавка, а він – мій Чугайстер…

Він дуже довго приходив. Бо я була доброю чемною донькою своєї мами верби. Я завчила її урок, запам’ятала його. О, як мені хотілося вийти йому назустріч першої ж ночі, станцювати в місячному сяйві, та… Я не виходила. Бо я – Мавка, а він – убивця Чугайстер. І я, завмираючи, слухала палку музику його сопілки, і серце моє плакало та тужило, сміялося та раділо. А ще… воно вперше та востаннє кохало. Кохало мого Чугайстра. І одної літньої ночі я не втрималася: хай я помру, хай він мене зжере, як подейкують злі язики, зжере чи втопить, але це буде після. А зараз я йду слідком за музикою. Адже я – його Мавка.