– Ой, лишенько. Забалакалася з вами, Мамаю, і забула свій увімкнути.

Витягла з сумочки телефон. Натиснула ґудзик. Тільки-но жінка хотіла щось додати, загудів її мобільний. Глипнула на слухавку, нахмурилася, приклала до вуха:

– Привіт! Так. Я. Добре. Ну, не відповідала, а що? Я попереджала. Щойно увімкнула. Ні, я за тобою не скучила. Бувай.

У трубці чоловічий голос щось майже кричав. Жінка змінилася на обличчі, але це не була образа чи злість, це була зібраність, від жіночого кокетства чи цікавості не залишилося й сліду.

– Замовкни, – вона сказала неголосно, але рішуче, і її там, з того боку, почули. – Стиш децибели. Ще раз так зі мною говоритимеш – більше мене не побачиш. Зрозумів? Будеш на своїх підлеглих та колишніх дружин верещати.

І вона вимкнула телефон, очевидно адресуючи слово «телепень», тому, хто вже чув у слухавці короткі гудки.

– Даруйте, Олексію. Мені потрібно йти, – вона сказала «йти», а не «бігти». – Дуже рада була познайомитися і з вами, і з вашими Мамаями. Бажаю успіхів – і в творчості, і в житті. Може, ще колись зустрінемося. То гора з горою не сходяться, а ми ж не гори.

Вона простягнула йому руку. Він легко стис, приклав до губ, поцілував і не відпускав якусь мить. Вона це помітила. Пауза затягнулася. Сумно посміхалася у відповідь.

– Магдалено, я не проситиму у вас номер телефону, бо ви не дасте?

– Не дам, – відповіла та свою руку з його долоні не забирала.

– Знаю, що в такої красивої жінки мусить бути коханий. Тому…

Вона різко обірвала:

– Не мусить. Один мудрий чоловік якось сказав: «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю».

– Так, Мавко, мені цей вислів Сковороди теж дуже близький.

– Ви читали Сковороду? – вона зачудовано дивилася на Олексія.

– Я не тільки козакую й картини малюю. Навіть букви знаю. Не дивуйтеся, Мавко, не всі чоловіки придурки, звабники та зрадники.

– Авжеж, – відповіла сумно. – Є ще й Чугайстри.

– Хто? – перепитав несміло, наче йому те дивне слово почулося.

– Не зважайте, Олексію, ви – не він. Ви – Мамай!

– Ви таки Мавка, Магдалено. Дивна і прекрасна. А цей вислів пригадуєте?

– Це теж Сковорода. – Продовжувала тримати свою руку у його долоні. – Гарно сказано, але дуже вже ідилічно, ви так не вважаєте, Мамаю? І чи ви вже маєте те, про що каже Сковорода?

– Маю, Мавко. А ви хіба ні? – запитував хитро.

– Я мушу йти, Олексію. Бувайте! – Вона обережно витягнула руку з його долоні.

– Знаю, – кивнув. Вона має йти до власника голосу в слухавці. – Але я хочу, щоб ви взяли мою візитку. Там є мої телефони, моя адреса. Я запрошую вас до себе в гості.

– На Січ? – Магда здивовано підняла брови.

– Майже, – Олексій посміхався.

Дістав візитку, простягнув її жінці. Магдалена, не роздумуючи, взяла.

– Мамаю, а хіба жінок на Січ пускають?

– Звісно, ні. Ви що? – Підморгнув Олексій. – Це ж табу! А от Мавок пускають.

Вона посміхнулася. Підняла на нього сумні очі. «Звідки в такій красі стільки суму?» – подумав Олексій.

– Дякую за запрошення і за візитку щиро дякую. А знаєте що, Олексію? А намалюйте мені захисника, намалюйте мені Мамая. Я замовляю у вас картину, можна? – казала, сумно зазираючи в очі.

– Можна! Намалюю, звичайно намалюю. – Він був готовий на все, тільки щоб вона якнайдовше залишалася у його житті.

– І нехай він буде справжнім, як оці ваші, що на стінах. Вартовий. Нехай буде справжнім і моїм. Я знайду вас і приїду по нього. До того ж мені так кортить побачити оту правдиву вашу Альфу і Омегу. Прощавайте, Мамаю. Хай щастить у всьому.

Вона розвернулася та пішла, стукаючи високими підборами модних босоніжок.

Олексій якусь мить вагався, а потім не втримався та покликав її:

– Магдалено, зачекайте! Невже ви просто так підете? – Наздогнав, схопив за руку. – Не зникайте. Скажіть хоч, як вас знайти? Звідки ви? Чи принаймні натякніть.

Вона легко вивільнила руку з його долоні, подивилася уважно в очі.

– Я з України теж, Мамаю. Там зараз також літо, до речі, а не зима, як у вас на хуторі. Там частими гостями є тумани й дощі, там нічний спокій міста стережуть леви, там дуже багато віруючих та недостатньо віри, там день починається з кави, а закінчується також кавою, тільки з вершками…

Вона не стала чекати відповіді. Стала навшпиньки, поцілувала його в щоку:

– Не треба мене шукати, Олексію. Уже краще одному бути, без Мавки, повірте. І ваші Мамаї це знають і ви знаєте теж. – Вона виразно процитувала ще один уривок зі Сковороди: – «Що тобі найпотрібніше, то те знайдеш у самому собі».

Магдалена зробила декілька кроків. Тоді наче передумала, зупинилась. Повернулася назад:

– Та коли я відчую, що мені конче потрібен Мамай, а Мамаю Мавка, я сама знайду вас. То може статися завтра, а може, й ніколи. До побачення. Бережіть себе, Мамаю.

Вона легко торкнулася рукою його грудей, там, де серце, тоді впевнено розвернулася та пішла.

Уже біля виходу раптом зупинилася та кинула через плече:

– І, будь ласка, Олексію, не продавайте свого зимового Мамая. Йому там, де його хочуть повісити, буде дуже зле. Він тужитиме за вами…

– Ти взагалі себе чуєш чи ні? – Ольга дивилася на Магдалену здивованими та сердитими очима. – Ти – ідіотка. Не кохає вона його? Яке в сраці кохання? Га? Що воно дає те кохання? Розтовчена душа, розпластані надії, втрата віри в добрі наміри? А діти? Ти про них подумала? Тобі ж Тарас не гидкий? Діти його люблять. Ну, не люблять. Хай терплять… Але ж. Із ним ти будеш, мов за кам’яною стіною, і діти твої також будуть. Ну? Спробувати можеш, а коли не сподобається, то будь-якої миті залишиш його. Поки не спробуєш, не будеш знати як це.

Магдалена сиділа на мініатюрному стільчику в тісній кухні. Тарас поплакався в жилетку Михайлові, той нагострив Ольгу, а та тепер розпинала Магду. Не хотілося згадувати своє повернення з Києва. Ні-ні, вона не побігла чимдуж до Тараса після його наполегливого дзвінка. Вона поїхала на вокзал, узяла квиток на потяг, плацкарт-верхня полиця, і вже о шостій ранку наступного дня була вдома. Щось змінилося в ній, крапля змусила океан вийти з берегів. Чи стала причиною розмова з монахом з Михайлівського, чи знайомство з козаком-мамаїстом Олексієм (їй подобалося називати його Мамаєм). А може, вона зрозуміла дуже важливу для себе річ: настав час відпустити ситуацію, не займаючись помстою, не вигадуючи покару для тих, кого рано чи пізно доля і так наздожене й покарає. Бо її минуле зараз видавалося не таким уже і трагічним, навіть трохи смішним, – озираючись, інколи брала себе на глум: невже ота жінка з минулого, то також вона, наївна, смішна, простакувата, затуркана… Куди ділася та жінка? Бо та, що зараз сиділа навпроти Ольги та слухала її вмовляння, була геть іншою…

Тарасові Магда зателефонувала наступного дня, уже зі Львова, і, спокійно вислухала його тираду про те, що він у Києві обдзвонив усі морги, оббігав усі лікарні, міліційні відділки, шукаючи згубу, мало серцевого нападу не дістав. Правда, він чомусь не згадав, що отримав від неї ще увечері есемеску з поясненнями… Коли Магда про це нагадала, то напустився на неї, адже сприйняв есемеску як непорозуміння, бо слухавку Магдалена не брала. Тарас замовк, чекаючи виправдань чи пояснень, натомість почув слова: «Я тебе не кохаю, Тарасе. Стань щасливим, якщо зможеш, але вже без мене. Прощавай».

Крапка. І тисяча пропущених дзвінків, тисяча гримань у двері її квартири, аж сусіди міліцію викликали. Магда знала, що так буде і тому ночувала на роботі, бо в дітей канікули і вони в мами…

– Я хочу тебе зрозуміти, точніше – ні, я не можу тебе зрозуміти, Магдо. Ти поводишся безглуздо, як сімнадцятирічна дурка, – Ольга вже не може стриматися, і її несе. Тарас, виявляється, не тільки друг родини та шеф Михайла, він ще й троюрідний брат Ольги, а більше в неї рідні нема.