Олексій стенув плечима, посміхнувся у вуса, оселедець упав на очі, він правою рукою, завченим рухом, заплів його за вухо:

– Хтозна. Можливо, панночко, і так. Та мені завжди однаково важко прощатися з кожною своєю дитиною. Тут ви маєте слушність. Навіть малюючи копію, як тепер модно говорити – клона, завжди щось йде не так, бо вона виходить відмінною від оригіналу.

Магдалена ствердно закивала, перевівши очі на картину.

– І в дорогу далеку на зорі проводжала… – посміхнулася кутиками вуст.

Олексію раптом стало так легко з незнайомкою, здавалося, він знає її тисячу років. Ото недавно розлучилися і враз зустрілися. Раптом захотілося пригорнути її до себе, сказати щось зовсім дурне: «Як я скучив за тобою, серденько!» Та продовжував стояти наче дурень, слухав гупання свого серця і розумів, що не зможе цього зробити, бо вона… Чужа… Тому перевів мову на інше:

– А знаєте, що означає вислів «мамаювати»?

– Ні. Вперше чую.

– Це синонім до слова козакувати. Коли запитували козачку: «А твій муж досі мамаює?», то це означало, що чоловік подався на Січ та козакує. А ще кажуть «ходити на Мамая». Також не чули такого?

Магдалена заперечливо крутнула головою.

– Це означає «іти світ за очі».

– Те, що ви, пане Олексію, мамаюєте та любите «ходити на Мамая», бачу неозброєним оком. – Жінка схилила голову та підморгнула хитро: – Ваші шаровари, вишиванка, оселедець та вуса – це не антураж, вони справжні, як сонце в небі чи земля під ногами. Цікаво, Олексію, як часто ви «ходите на Мамая»?

Олексій розсміявся. Жінка гралася з ним.

– Ох, підступне запитання, – поправив вуса, примружив очі. – Що можу сказати на це? Я справжній козак, очевидно, час від часу доводиться це робити. Як кажуть у нас: «Ліпше піду на Низ, щоб ніхто голову не гриз».

– Гарно сказано. Правдиво. Зрештою, навіть якби ви заперечували, казали, що ви не такий, – не повірила б.

– А що тут заперечувати, панночко? Козак, як голуб – знявся та й полинув. Бо коли не хочеш козакувати – йди чумакувати.

Магда зробила крок уперед, наставила руку, наче збиралася торкнутися картини. Потім ураз замерла.

– Можна?

– Та будь ласка.

Жінка торкнулася пальцями полотна. Провела рукою.

– Хотілося спробувати на дотик ваш сніг. Мені здалося – він має бути справжнім.

– А він справжній, – говорив щиро.

Магдалена ще раз провела рукою по картині, наче і справді хотіла намацати зиму. Розчаровано опустила руку.

– Дурите! Не справжній, – мовила трохи ображено.

– Та справжній-справжній! Приїжджайте до мене в гості – побачите. У мене на хуторі він справжній.

Магдалена розсміялася. Ах, який то був сміх, і самому у відповідь захотілося веселитися. Вона нічого не відповіла, ще раз торкнулася полотна пальцями. «Зимовий Мамай» називалася картина. Мамай у звичній позі – позі лотоса. Довкола зима. Сніг укрив і дуба безлистого, під яким на вереті сидить козак з люлькою. За дубом видніються широкі ворота, також припорошені снігом, за ними зимовий сад та вкутана білим снігом хатинка. Праворуч від козака нашорошив вуха, ніби слухає ту мелодію, яку на кобзі грає Мамай, коник вороний. Він припнутий до списа, увіткнутого в сніг. На дубовій гілці висить шабля та щит з гербом. Біля ніг козака – мушкет, порохівниця і кварта, щоб мед-вино пити. Вбраний Мамай дещо тепліше, аніж на літніх полотнах, – у кожушину, шаровари та добрі чоботи.

– «Сидить козак у кобзу грає, що замислить – усе має», – прочитала Магда. – На картині кожна деталь має символічне значення, правда?

– Ох, пані Магдалено! У житті взагалі все має значення – і сніг, і спека, і ви сьогодні на цій виставці. Ви вірите у випадковості? – Олексієві враз захотілося чи не вперше за всі ці його роки самотності, щоб та жінка виявилася геть іншою, ніж ті, яких він знав чи вимріював собі. Хотів, щоб вона його здивувала.

– Ви натякаєте, що я тут не випадково? Як шабля на дубі, чи кінь під дубом, чи той самий сніг? – вона жартувала чи кепкувала з нього. Яке то врешті мало значення?

– Ага, щось таке. А знаєте, на кого ви дуже схожа? – відповів питанням на питання.

– Тільки не кажіть, що на вашу маму чи сестру, – змовницьки підморгнула.

– Не скажу, бо сестри в мене нема, а на мою маму ви таки анітрохи не подібні. Ви схожі на Мавку. Ні-ні, не ту нещасну з Лесиної «Лісової пісні», а ту – справжню, що поглядом закохує, а потім зводить з розуму та губить, – він жартував з нею.

Олексія затягувало, зазвичай не реагував так активно на жінок. Знав, що ні до чого доброго це не призведе. Вчасно тиснув на гальма, шепотів, наче мантру, слова вчителя: «Щастя – це залишатися собою». А хіба жінка дозволить тобі це зробити? Більше він не хотів ставати задля когось – чимось.

Вона посміхнулася та не заперечила. Здавалося, що таке порівняння її не здивувало.

– Якщо я – Мавка, Олексію, тоді ви – Мамай. Не заперечуєте проти такого порівняння? – вона грайливо блиснула оченятами і, побачивши, що він мовчить, додала: – Ви майже вгадали, Мамаю. Інтуїтивно відчули, чи що? Мене в дитинстві прабабуся Мавкою кликала. Але ми з вами щось трохи відійшли від снігу. То що там з вашим снігом і рештою невипадковостей на картині?

Олексій спантеличено розвів руками:

– Сніг – це лишень сніг. Авторський сніг, якщо хочете. Кінь – то кінь, для козака – символ волі. У нас кажуть: «Не козакувати Миколі, бо не було в нього коня ніколи». Не наше діло в ряжі стрибати, наше діло козацькеє – конем з меренцем по степу гуляти.

– А шабля? – Мавка провела рукою по картині.

– «І надія в мене певна – мушкет-сіромаха, та ще не заржавіла – шабля, моя сваха», – проспівав Олексій.

– Авжеж, «Мені з жінкой не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться»?

– Майже, Мавко!

Магдалена пішла далі вздовж стіни, уважно розглядаючи картини. Час від часу зупинялася, роздивлялася, щось гмикала собі під ніс. Олексій вирішив не заважати, так і стояв на одному місці, спостерігаючи за жінкою. Міг уважніше роздивитися її. Карі очі з дивним зеленкуватим переливом, маленький носик, тонка довга шия, мов у лебедівни, прикрите волоссям чоло, брови-стріли. Тонкі губи, такі ж тендітні, як уся її постать. І лишень очі видавали вік. Це була вже доросла жінка, зовсім не юна дівчинка, в очах мала забагато суму та сарказму, таке з’являється в очах тих, хто багато пережив і вже трохи встиг набратися і радощів, і лиха. Та водночас у очах жив вогонь. Та жінка не втомилася від життя, вона любила його, прагла всім серцем жити… На шиї висіла якась прикраса. Кругла з дивним старим орнаментом. Це була чи не єдина оздоба, окрім ланцюжка на нозі. Обручки чи бодай будь-якого персня на руці він не зауважив, ані сліду від нього… Вона була незаміжня чи вже давно розлучена. «Цікаво, чи є у неї діти? Напевне є».

Минуло хвилин п’ятнадцять, і вона повернулася.

– Олексію, ще одне запитання. Я, звісно, перепрошую, що відволікаю вас від важливих справ і все таке… – вона вмовкла, наче збиралася з думками.

Він хотів її запевнити, що ні від чого вона його не відволікає, що йому навпаки дуже приємно спілкуватися з нею. Але промовчав. Просто стояв і мовчки чекав, що жінка далі скаже.

– Тільки не вважайте мене причепою, добре, чи жінкою, яка чіпляється до чоловіків? Говорю це від щирого серця. Ваш Мамаївський світ – щось незвичайне. Ходжу по ньому і почуваюся в ньому захищеною. Дивне відчуття, наче ваші козаки на полотнах – живі, і найважливіша місія, яку вони виконують, – це оберігати. А що для вас, того, хто творить Мамаїв, хто розмовляє з ними, хто їх знає найліпше, бо вони ж ваші діти, що для вас Мамай?

Здивовано звів на неї очі. Оце запитала, оце сказала. Але відповів одразу, не задумуючись:

– Мамай для мене той, хто володіє силою.

– Химородник? – уточнила.

– Можна й так назвати, – кивнув ствердно. – Мені подобається інше слово – характерник. Той, що знає…

– …і той, що має характер, – додала Мавка.

Задеренчав його телефон. Натиснув на ґудзик «Відбій». Магдалена схопилася за свій: