Чи є різниця між самотністю, котру ти сам вибираєш, та одинокістю-самотністю, яка обирає тебе? Велика. Так само як між ставком та озером. І ставок, і озеро – це водойми у заглибинах суші. Однак озеро – це водойма природного походження, ставок – штучного. Спочатку Олексієва самотність нагадувала йому отой штучний став, викопаний ним самим, через свідоме бажання заховатися, утекти від світу, зануритися в себе. Та з часом відчув, що той став перетворюється на озеро, бо не потрібно було підживлювати його штучно водою. З’явилися джерела, які щедро наповнювали його. Буття враз перетворилося на насолоду від самототожності. І прагнення відокремитись від оточуючих хоч на деякий час, заховатися від навали світу перетворилося на постійне бажання захищати незалежність своєї внутрішньої території від вторгнення. Це робило його схожим на схимника.

Чи отримував задоволення від такого добровільного усамітнення? Так. Хоч навідувалися часто друзі, розважали розмовами, допомагали. Багато хто з них відверто заздрив його силі духу. Бо він зумів відокремитися від посягань великого світу. Друзі вважали його великим самітником, справжнім, досконалим чоловіком, для якого оті фізичні блага, гонитва за грішми – то порожній звук. Він став для них чимось на кшталт прикладу для наслідування, таким собі гуру, і дехто навіть пробував пожити хоч трохи так, як живе Олексій. Та пороху надовго не вистачало. Колишня дружина чи колишня наречена, теперішня дружина чи діти… Обов’язково знаходилася вагома причина у вигляді фізичного чи матеріального, щоб повернутися назад, у велике місто. І Олексій знову залишався наодинці зі своїм добровільним усамітненням.

Його добровільна самотність ніколи не мала обмежень, якихось правил поведінки, мотивацій, бажань. Вона просто була і залишається досі його доброю колежанкою. Самотність для Олексія – це не стан душі, яку випадково замкнули саму вдома чи вона сама замкнулася, та ключ від дверей ніяк не віднайде. Можна відчувати себе щасливим і в порожній хатинці чи навіть на безлюдному острові. Це стан самості. Ідеальний стан для того, кого дістав світ, і ти майже силоміць випхав себе з нього, випхав туди, де тобі краще без… усіх. Бо без тебе той залюднений світ і так не пропаде, знайдуться все нові та нові жертви, яких він чавитиме, жуватиме, випльовуватиме. Олексій був настільки переконаний у власній правоті, що доволі рідко й брався до суперечки з тими, хто не погоджувався. Бо енергетична наповненість його слів підкорювала, й опонент майже завжди здавався.

Та Олексій добре знав й інше. Справжнім жахом для людини є одинокість, тобто вимушена самотність. Коли ти перебуваєш серед галасливої юрби добрих знайомих, співробітників, водночас розуміючи, що ти тут чужий. Ні, тобі ніхто не ворог, не супротивник. Просто ти – таке собі чужорідне тіло в легенях чи в оці. Наче скалка в нозі, яку слід терміново добути, бо рана почне гноїтися, а коли нічого не робити, то може трапитися непоправне – гангрена. І що тобі лишається робити? Те, що й інші, тобі подібні, роблять – придурюватися «своїм», грати вар’ята і лишень удома, наодинці, невимовно страждати, проклинаючи себе за те, що не вмієш жити, як інші, не знаєш як, досі не навчився, бо паршивій вівці нелегко вижити у стаді бізонів.

Така самотність – це жах спілкування. Ти розмовляєш з людиною і раптом усвідомлюєш: вона чи він не чують тебе. Скоріше навпаки, це тобі намагаються щось утовкмачити. Авжеж, так буває: тобі нецікаві її чи його проблеми, а їм – твої. І одного дня ти собі говориш: «Досить. Зупинися! Знайди мужність у серці залишатися собою».

Коли Олексій уперше став ногами на цю землю, то зрозумів: так, тепер він може зупинитися та побути врешті собою. То було чарівне місце. З першого погляду знав – воно його не відпустить. Бо відчув: тут він удома. Нарешті вдома. Й не став опиратися. Висока круча над Дніпром, лагідна вода, стара занедбана хата під стріхою, а поруч дубок росте, трава гомонить, птахи співають.

І відразу таке намарилося, наче хтось дозволив йому зазирнути в іншу реальність, перегорнути сторінки книги, яку знав, читав, розумів…

Крислатий дуб, а під ним сидить козак Мамай. Схрестив ноги, тримає в руках кобзу, у зубах люлька, за ним коник вороний пасеться, запряжений, із сідельцем. Здається, що ось-ось підніметься козак, гукне коня вороного – і в похід. На дереві пташки співають, на гілці шабля висить, у височині сонце грає. За дубом хатка видніється, біленька, чепурненька, з великим вікнами. Під хатою призьба, щедро обтикана мальвами. А над ними бджоли гудуть. Десь ліворуч із-за хати визирають вишні та яблуні. То, певно, сад. Праворуч виблискує плесо ріки. А на плесі човник гойдається, вода у Дніпрі міниться на сонці, наче підморгує по-дружньому, кличе-манить, не відпускає. Перед козаком на скатерці мушкет лежить, глечик з кухлем стоять, книга розгорнута. Поруч казанець на вогні, смачна страва булькає: чи каша, чи юшка. І духмяний запах чебрецю та пастернаку впереміш з горілою сосною розгойдується довкіллям.

І таке умиротворення та благодать в отій картині, така глибока віра. Олексій удивляється в лице козака. Той схилив голову над кобзою, перебирає струни, оселедець звісився вниз. І враз вчулося, що світ навколо співає спокійним та впевненим голосом, кожна травинка і кожен листочок на дереві живі й допомагають:

Мамай закінчив співати, підняв голову, й Олексій зрозумів, що знає цього чоловіка… Уже сивочолого та з помереженим борознами-зморшками обличчям. Немолодий, але ще дужий козак пильно зазирав йому в очі, мружачись та хитро посміхаючись. Він відклав кобзу та правою рукою дістав з потайної кишені шароварів дві дерев’яні ложки та два кулябики,[1] а лівою махнув до нього, припрошуючи до столу: «Чим багаті – тим раді…»

І козак Олексій залишився біля того дуба назавжди, прирісши і тілом, і душею – до землі, до води, до неба, прив’язавши свою душу до волі. І вже знав напевне – отепер, нарешті він удома. Ще поки ані садочку вишневого, ані хати біленької, ані коника вороного, ані оселедця на голові, ані диво-човника, ані призьби писаної в нього не було. Але вони з’являться неодмінно. І вже, напевне, не буде ніколи тут жінок. Звісно ж: жінка – це стихія землі, води. Де взяти таку, щоб і крила мала, як птаха літала, хоч інколи ставала росою, вітром, промінням, сяйвом, веселкою? Можна хіба що вигадати, а потім розчаровано вивчати витвір уяви, помічаючи, як він перетворюється на гарбуза чи, ще гірше, на дірку від бублика. Та, зрештою, як там у козацькій пісні співається: «Мені з жінкой не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…» Так, він для світу пропащий, він з Мамаїв. Та байдуже, бо він знайшов себе…

Тим, що досі ріднило його з містом, були син, друзі та Мамаї. Уже дорослий син не дуже охоче, проте погоджувався інколи бачитися з батьком. До Олексія, на козацький хутір, навідріз відмовився їхати. Завжди знаходилися відмовки. А одного разу взагалі випалив таке… Йому соромно перед приятелями, знайомими та й перед коханою дівчиною, бо його батько недотепа, бомж, голодранець, який живе з того, що Бог пошле, побирається по сусідах. І що мама була права і добре зробила, що з ним розлучилася, бо він би і їх по світу з торбами пустив. Гірко було Олексію це чути, та не став переконувати сина в протилежному. Лишень відповів словами Сковороди, який для нього став тепер найбільшим другом та порадником. У його книгах знаходив відповіді на всі свої запитання, і так легко та добре від цього ставало.