Кволо діють слова. Бо пам’ять усе вертає і вертає її в минуле. Майже п’ять років минуло, як один день… Ні-ні, не один. Бо та жінка, впевнена в собі, самодостатня та впливова, що сидить зараз у цьому кабінеті, лишень очима нагадує ту перелякану та розгублену, яка починала тоді життя спочатку.

З нової сторінки, з нового рядка. І саме вчасно підоспіла допомога. Бо комусь її життя дуже важливе, очевидно. Бо тоді, коли її світ завалився, вона примудрилася не померти від розпачу та болю, не думала й не гадала, що має такий високий больовий поріг. Вона не впадала в депресію, було ніколи, не різала собі вени, таке і на думку не спало, не тонула в алкоголі, бо ж подруга Машка завжди перед очима як застереження. Вона змогла встати на ноги, навіть не з колін, зуміла з лежачого напівмертвого стану піднятися. Бо доля послала їй для цього помічників, і вона рада, що не відсахнулася від них, не пройшла мимо, хоч якими дивними та непривабливим, навіть огидними, з першого погляду вони видалися…

Машка…

То Машка знайшла їй роботу. Оця непутьова алкашка Машка, яка нишпорить по смітниках у пошуках себе, яка опустилася так низько, що нижче не буває… Оця Машка вхопилася за неї, мов за соломинку, яка мала повернути її до життя, хоч трішки, хоч інколи. Машка тоді довго трималася, наче отримала у вигляді Магдалени шанс на виправлення. Півроку зовсім не пила.

Серпневого дня зателенькав мобільний телефон, і чемний жіночий голос запросив її на співбесіду. Спочатку не могла второпати, що до чого, хто і навіщо телефонує. Господи, скільки вона різних офісів та фірм обійшла в пошуках тої роботи. Оце останній місяць на півставки влаштувалася двірником, зарплата не дуже, зате хоч за квартиру могла сплатити. Збиралася подавати на розлучення, а там також витрати… От і микалася, крутилася, мов ненормальна… У сусідньому офіс-центрі вранці прибирала. Копійка до копійки, і вже не соромно на себе в дзеркало дивитися… І тут оцей дзвінок – її запрошують на співбесіду. Як?

Напевне, Машка постаралася…Телефонувала Машці, щоб похвалитися, та – поза зоною, домашній – не відповідав. Згадала, що завтра річниця смерті Машчиного чоловіка, стало не по собі. Не знала, на якому цвинтарі того поховано, здається, навіть не у Львові. Якось не випадало нагоди запитати. Була впевнена, Машка там. Ох, чому вона не випитала? Картала себе за це. Звісно, горю б не зарадила, проте інколи присутність живої душі поруч дозволяє тобі не впасти…

Переминалася з ноги на ногу… Потрібно налаштуватися на ділову розмову. Діти до першого вересня, поки не почалася школа, у мами, тож часу в неї зараз багато. Співбесіда о сімнадцятій.

Але це була не зовсім і співбесіда. Сімнадцята нуль-нуль, вона на місці. Її вже чекали. Білява довгонога секретарка, як і годиться в серйозних офісах, правда, не в міні. Припасована посмішка на вустах:

– Вишневецька Магдалена Юріївна? Дуже приємно. Семен Степанович чекає на вас. Будете чай, каву, воду, сік?

Попросила звичайної води, нерішуче шарпнула ручку важких дубових дверей. Подумала про свій зовнішній вигляд. От уже влипла! Збиралася вдома на автоматі, якнайменше про це міркувала. Жахнулася: вилинялі джинси, синя футболка, темні кеди, зачіска – кінський хвіст… Але довго міркувати над тим не було часу. Глибоко вдихнула і на видиху зайшла…

То тільки так називалося – співбесіда. Магда не знала, ким доводився пан Семен Машці. Далекий чи близький її родич, а мо’, й родич колишнього чоловіка, давній приятель чи коханець – чи не все одно? Важливіше інше: її доля ще на вчора була вирішена, з одного дзвінка та щирої розмови між Марією Федорівною та Семеном Степановичем. Пан під шістдесят, досить гарно збережений на свої літа, доглянуті руки, тіло, постава, якій би й молоді чоловіки позаздрили, відсутність пивного животика. Посміхнулася своєму аналізу, бо її, стоп – уже не її, Роман мав добрячого животиська та зовсім не любив ранкової руханки чи там, боронь Боже, бігу, натомість обожнював смачно поїсти та попити. Потім з’ясується, що пан Семен Степанович затятий бігун-марафонець. Мешкає з родиною в Брюховичах, тож бігати є де: ліси, порожні дороги – роздолля…

– Марічка мені про вас всі вуха проторохкотіла. А тут ще дружина долучилася. Марічка з моєю Олесею одногрупниці, сто років товаришують. Ой, не склалося в сердешної Марічки життя. Як прикро! Але, люба дівчино, запам’ятайте: ми своїх у біді не залишаємо ніколи.

А потім пан Семен розповідав новій співробітниці про те, чим вона займатиметься. Робота в неї, звісно, буде відповідальна, але не надважка, благо, й освіта університетська це дозволяє та й те, що Магдалена має власних дітей, відіграє тільки позитивну роль. Відтепер Магдалена – заступник директора нової школи дошкільного виховання. Вони давно вже таку людину шукають. Активну, неледачу, молоду, з педагогічною освітою. Магдалена розгублено відповіла, що має не дуже великий стаж роботи, лишень три роки. Аж руки опустилися з розпачу, зараз її виставлять геть, та мусила пану Семену сказати правду. Той не здивувався і не засмутився, навпаки, навіть утішився.

– Це прекрасно, голубонько! У вас, на щастя, майже відсутній збочений досвід совєтсько-української шкільної муштри. Чи є знання мов та яких?

Вона відповіла, він ще більше втішився:

– О, крім української, англійська, польська та російська? Це ж чудово! А те, що майже нема педдосвіду, – надолужите, зате у вас гарний материнський досвід.

Створення такого навчального закладу для малюків – то ініціатива його Олесі, доньки від першого шлюбу. Правда, вона зараз мешкає в Німеччині. У неї чоловік німець, закохалася, вийшла заміж. Живуть у Бонні. Олеся дуже активна та наполеглива дівчина, тому постійно знаходить все нові та нові ідеї для самовдосконалення. Ось і ця. Але то не випадково. У неї двійко малят, «дівчатка-онучатка», жартує пан Семен. І молода мама й сама вчиться виховання малечі, і хоче українців навчити.

– Європейській досвід, наш досвід – і буде золота середина, – весело підсумував пан Семен. – А Олесечка, хай і на відстані, керуватиме навчальним закладом. За тиждень вона буде у Львові, на місяць приїздить, тоді й познайомитеся.

Магдалена не заперечувала. Нічого, розберемося по ходу справи… Дошкільне виховання – то дошкільне виховання. Головне – не боятися.

Отак Магдалена стала працювати в новому навчальному закладі дошкільного виховання.

У двері обережно постукали.

– Так-так, – відповіла. Це відволікло від спогадів.

У кабінет зазирнула її помічниця – непосидюча і моторна Ілонка. Дівчину позаочі та й в очі, зрештою, кликали дзиґою. Така вона була дзиґльована. Встигала всюди відразу і вміла, здавалося, також усе: і писанки з малятами писала, і тримати в руках олівець чи користуватися фарбами могла навчити навіть найбільшого невмійку. Ілонка була справжнісінькою знахідкою для школи. Магда пригадала, як та несмілива та трохи налякана прийшла до неї проситися на роботу. Навіть не так. Стояла під воротами колись занедбаного дитячого садочка, а тепер успішної школи, міряла кроками бруківку, ніби когось чекала. Магдалена ще з вікна побачила її трохи незграбну худющу постать. Подумала, що та, певно, на когось очікує. Заняття закінчилися; і діти, і батьки, і працівники розійшлися. Магдалена завжди йшла останньою, так уже складалося. І того дня вона теж була останньою. І коли сторож – тітка Катя – замкнула за нею двері, то вражено зупинилася: щупленька постать продовжувала ходити туди-сюди перед воротами садочка. Жіночка повернула голову в бік Магдалени, навіть на мить здалося, що заговорить, але відразу заховала очі додолу, щойно зустрілися поглядами, наче чогось злякалася. То сама по собі з’явилася чи відкрилася в Магдалені ота здатність зазирати людям не просто в очі. Вона дивилася на людей не вичікувально-зосереджено через бар’єр чужого погляду, вона легко через нього переступала. А цей маленький худенький горобчик був відкрив рота, наче спочатку і мав намір щось запитати, та вже за мить налякано ховав очі, опустивши низько голову.