А ще місяць тому… Твоє мертве серце наче трохи ожило, коли ти глянула у його бік? Та чи це було серце, а чи просто здуття живота? Власник мережі супермаркетів, порядна галицька дружина поруч. Як і годиться, розкішна жіночка, дбайлива матуся-квочка великої родини: діти, онуки, чоловічок Андрійко, який нікуди не дінеться, бо він правдивий християнин-галичанин, що заприсягся на вірність у церкві. Фарбоване в блонд волосся, стара борщівська вишиванка аж тріщить на тілі, добре вгодованому натуральною їжею зі спецферми. Ти скептично посміхаєшся. Легко відбиваєш спопеляючий погляд його офіційної дружини. Недобрий погляд вертається, і «порєдна» галицька матрона зачинає молоти якісь несусвітні дурниці, за які вже поважному Андрію Васильовичу доводиться червоніти перед тобою. Ти поблажливо посміхаєшся, дотепно жартуєш, вирулюєш ситуацію на більш-менш пристойний рівень. Він вдячно зазирає тобі в очі, сковтує слину, бо перед тим таки встигає глипнути в глибоке декольте твоєї розкішної чорної сукні, ідеально припасованої до фігури. Хоча декольте в тебе не таке розкішне, як у його дружини, та він аж давиться слиною, коли туди заглядає. Бо… Бо розмір насправді не має значення, і ти це вже знаєш. Бо має значення «презентація», бо вночі всі кішки сірі і коти, зрештою, теж. Ох, хлопчику Чугайстрику, ліпше б усе закінчилося на рівні зазирань у декольте. Навіщо тобі її очі, очі тої знавіснілої Мавки, яка всіх вас не просто ненавидить, а набагато гірше.
Хто сказав, що для того щоб навернути до себе чоловіка, потрібно варити щось там (типу приворотного зілля), дибати вповню на перехрестя трьох доріг, качатися голяса в рясній траві… О, так, Мавка знає не один такий обряд, та вона їх не потребувала ніколи і не потребуватиме. Розплющені блакитні очі ще нестарого чоловіка, напіввідкритий рот, мов у щупака, який угледів хробака, та не помітив гострого гачечка, на який от-от настромиться…
Настромився.
Боженьку ти мій, мамо вербице, щоразу одна і та сама дурна нецікава історія. Вистачає того шалу на місяць. Ти випиваєш із його серця музику, ламаєш сопілку, і тобі стає нецікаво з ним, нудно… Не думаєш навіть, що тобі за це буде. Бо тих Чугайстрів, які не вбили й не випили душі своєї Мавки, Магда не чіпала, не звертала на них уваги. А йому, отому клятому Чугайстру, звабнику та зраднику, що йому буде за всі його гріхи, як і коли? Колись, по смерті?! Вона не згодна. Бо очі кожного з них, то наче відчинені двері в пекло, вхід до раю з темного боку. Що це, Магдочко? Твоя помста за всіх убитих Мавок чи сум? Так, сум, пустопорожній, навіть не лихий чи безжальний. Він здувся, втратив кольори, став навіть не сірим, безбарвним. Бо сірість – це також присутність бодай чогось, а безбарвність – відсутність присутності. Звикаєш до неї, наче до фантомного болю, коли пече там, де колись було серце. Його вийняв Чугайстер, коли штовхав тебе в прірву, вийняв і зжер. Він був упевнений: ти не виживеш. А, бачиш, ЖИВА. Правда, зараз твій убивця, отой, хто штовхнув у безвість, сидить на ланці, припнутий до воріт пекла і тобі не цікавий. Бо… З’їдене серце не повернути, а дивитися в порожні очі мертвого вбивці – це збочення навіть у світі Мавок та Чугайстрів.
Андрій не втримується, зривається з ліжка. Боженько, одне і те саме щоразу. Стандартний сценарій. Цей телепень і справді готовий лишити свою благовірну, порушити церковну обітницю, оту що «в радості й горі», відмовитися від можливості спілкуватися з дітьми, бо після розлучення вони обов’язково зачнуть з ним війну та посипляться прокльони на її голову… Тоді щасливий баранчик перетвориться на старого мекаючого козла, котрий урешті зрозуміє – Мавка його ніколи не кохала.
– Магдочко, давай поїдемо до Парижа? Ти ж мріяла видертися на Ейфелеву вежу? Краса та вишуканість, елегантність довкола, – козлик муркоче, наче кіт. У свої шістдесят хоче здаватися струнким оленем, а не підтоптаним козлом.
– Так, любчику. – Магда всіх їх зве однаково – любчику, бо то тільки ті, кого ти любиш чи поважаєш, або хто тобі байдужий можуть мати ім’я, усі решта – любчики. – Я дуже хотіла. Та найвища вершина в Парижі – це не Ейфелева вежа. Боюся, тобі не вистачить грошей, щоб її підкорити.
Він леститься, лізе цілуватися. А ти холодна, мов граніт, і всі його натужні бажання викресати бодай іскру покриваються інеєм. Тільки мокра бридка слина, мов слід від равлика, на твоїй сухій щоці. Безцеремонно витираєш обличчя рукою, кривишся так, щоб і він помітив. Бо тобі й справді бридко і ти не звикла аж так довго це приховувати.
– Перестань, Андрію. Ще нікому не вдавалося купити хмари.
Але він тебе не розуміє. Причім тут хмари, причім тут Париж? А хтось є на світі білому, щоб зміг тебе зрозуміти, зміг, посмів, втрапив? А ти себе розумієш?
Магда крутить сердито головою, наче стріпує із себе щось липке. Час з цим закінчувати.
Коли вона вперше зрозуміла, що знає, як поводитися з ними – з Чугайстрами, робити їх ручними? Коли згадала науку прабабусі. Як вона могла ту науку знати? То мама на ніч байки різні розповідала, а потім воно снилося. Вміти втримати погляд хижака-звіра, не відпускати – то вроджений талант. І шепотіти при цьому три магічних рядки. Вперше то було вже по розлученні, коли виснажена морально й фізично, ненавидячи до кольок у серці весь чоловічий рід, прагла помсти. Але як ти могла мстити, чим? Той перевірник з облвно нависав над нею, мов безлика вежа, вона знала, що ще мить і зірветься, наговорить йому безтактних дурниць, і що тоді? А тоді, дорогенька, і кар’єрі, і більш-менш безбідному існуванню – гаплик. І знову доведеться шукати роботу. А що подумають Машка чи Семен Степанович, котрі довіряють і вірять у тебе? І тієї миті, коли вона врешті відкинувши всі сумніви та страх, схрестила з Чугайстром погляди, якась сила в ній, що досі спала, прокинулася. Її очі зблиснули лихим вогнем, устами скоромовкою зашелестіли слова. Це тривало пару секунд, не більше, але цього було достатньо, щоб перевірник Перун з облвно, який метав блискавиці, ураз перетворився на ручного кота…
То була така гра… З помсти, потім з нудьги, з суму… Це стало звичкою – карати. Скільки їх було – жертв Мавчиного погляду? Багато, дуже багато. І лишень обраних вона пускала до ліжка, і сама не знала навіщо. Точніше, знала, ох, як знала!
Прокидатися щодня в порожньому ліжку, засинати в холодному ліжку, день у день слухаючи теревені подруг про те, як вони їй заздрять, і єдине, що тримає їх біля благовірних (бо всі вони, звісно, придурки), це слабкість, звісно, бо ж чи самотужки можна потягнути родину, а ще… А ще – страх залишитися самою в порожньому ліжку, нікому не потрібною, не відігрітою. Коли той холод від хрумких та ненависних чистих простирадл ставав нестерпним, Магда зривалася… Сильна жінка хотіла відчувати себе не просто сильною, вона хотіла відчувати себе живою… Відчувати тепло не лишень від поцілунків, дотиків, пестощів, обіймів, хотілося більшого – потрібності, тепла всередині… Хоч і знала – усе це тимчасове, бутафорія, картковий дім, що від маленького вітерцю розсиплеться. Картонна їжа на столі, яка наче є, але в харч не годиться… Потім кляла себе за те, що дозволила собі стати слабкою, бо жоден з них не вартий того, щоб бути прощеним, тим паче стати частиною її життя. Чи пропонували? Пропонували – і одружені, і набагато років молодші, і розлучені…
Тоді вона зупинялася, стріпувала з себе полуду та йшла з їхнього життя назавжди. Вона не мала права навіть Чугайстрові псувати і так ним же спаскуджене життя. Псувати примарною надією на те, що його зможе покохати, може, не тепер, а колись, така жінка. Усе одно на ньому залишається назавжди Мавчин слід, бо її він ніколи не забуде, і вона залишиться для нього єдиною, справжньою, неповторною. І він щоразу, обіймаючи власну дружину чи наступну коханку, думатиме про неї. Згадуватиме пестощі, запах її волосся, доторки тіла, смак губ.
Ох, насправді та Мавка пестила не його, вона лишень згадувала, точніше хотіла не забути, як то воно бути живою…
І навіть коли вона йшла від нього, він вірив, що вона повернеться, що зрозуміє свою помилку, бо так кохати її, я кохає він, ніколи ніхто не зможе. Та все минало, Чугайстер повертався в будні: додому, у родину, до звичного життя. Так, тілом. А душею?
